Вогняна чаша
Частина №22 з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
Тьмяне прохолодне сонце повільно осідало до обрію за спинами мандрівників. Подув вогкий північний вітерець, і воїни, щільніше загорнувши похідні плащі, пришпорили коней.
Ліворуч тягнулися похмурі сірі скелі, позбавлені рослинності. Вони загрозливо нависали над загоном, немов мовчазні велетні-стражі, що охороняють давню таємницю століть. Однак ніхто й не подумав повернутися назад.
За кілька годин, коли сонце вже майже зовсім сховалося за обрієм, і голодні сутінки впритул оточили воїнів з усіх боків, скелястий гребінь Поклонних гір ліворуч раптово скінчився, і поглядам подорожніх відкрилося величне видовище.
Посеред розлогої долини, майже з усіх боків оточеної високими непідступними горами, розкинулося велично спокійне озеро Дром. Його дивно гладка обсидіанова поверхня м`яко мерехтіла, слабко освітлюючи береги, на яких височіли величні руїни стародавнього міста. Тиша панувала в ньому.
- Дивись, Мандрівнику: ось воно, легендарне безіменне місто... - захоплено видихнув Філгор. - Отже, народна чутка все ж таки не виявилася вигадкою...
Не змовляючись, усі пришпорили коней і попрямували до руїн. Негайно гігантська чаша долини наповнилася відлунням гучного тупоту копит, і, немов остерігаючись цього звуку, вершники зменшили швидкість. Один тільки Ріп, не звертаючи уваги на звуки, вирушив уперед і незабаром зник за поворотом найближчої вулиці. Аргнар хотів, було, його гукнути, але стримався. Чомусь він не відчував жодної небезпеки попереду - тільки мляву порожнечу.
Незабаром воїни дісталися міста і дуже повільно поїхали вздовж напівзруйнованих будинків, уважно вдивляючись у темні й порожні очниці давно вже остиглих віконних прорізів. Ніде не було видно жодного дерев`яного виробу - геть були відсутні двері та віконні рами, немов їх ніколи й не було. Це здавалося загадковим, хоча...
Ніхто із загону не наважувався першим порушити гнітючу тишу доти, доки на черговому перехресті не з`явилася біла, наче вкрита матовим склом стіна.
- Дивіться, що це?! - здивовано вигукнув Асмунд, зупиняючи коня і вказуючи на стіну.
Аргнар глянув туди, куди вказував слідопит, і мимоволі здригнувся. На гладкій, немов оплавленій пекельним полум`ям стіні застигли в різноманітних, часом зовсім неприродних позах тіні людей. Деякі з них стояли на колінах і здіймали до небес у благанні руки. Інші ж навпаки - люто погрожували невідомим богам. Деякі тіні просто сиділи на землі, схиливши голови на коліна, а інші немов застигли в момент падіння.
Воїни приголомшено дивилися на неймовірне видовище, відчуваючи якусь незрозумілу пригніченість і спустошеність. Ніхто не вимовив навіть слова, немов побоюючись порушити скорботну порожнечу мертвого міста. Мовчки спішившись, альфарці безшумно ходили по руїнах, сподіваючись відшукати хоча б що-небудь, що могло розповісти про давні події, які відбувалися тут тисячі років тому.
Аргнар ішов слідом за Філгором, який повільно, немов уві сні рухався бічною вулицею, обережно торкаючись долонею каміння стін. Здавалося, він ставив їм якесь німе запитання, але, не дочекавшись відповіді, йшов далі й далі... давно вже мертві камені мовчали, зберігаючи таємницю давніх часів.
Але біля одного з будинків ватажок альфарців затримався довше, ніж біля інших. Стіни цього будинку, здавалося, були оплавлені невідомим пекельним полум`ям з такою силою, що місцями кам`яної кладки не було видно взагалі - вона перетворилася на застиглі склянисті напливи.
Філгор поклав обидві долоні на стіну в тому місці, де ще збереглася невелика ділянка неоплавленого каміння. Він заплющив очі й завмер у напруженій позі. Поступово голова альфарця почала хилитися до стіни, поки він не торкнувся її чолом. Негайно болісна судома пробігла обличчям Філгора, і він із глухим зойком відсахнувся від стіни.
- Що сталося? - стривожився Аргнар, підбігши до альфарця, на обличчі якого миттєво з`явилися великі краплі холодного поту.
- Тепер я знаю, що тут сталося... - вимовив Філгор, витираючи ледь тремтячою долонею чоло.
Аргнар зі здивуванням втупився в нього, але ватажок альфарців гірко усміхнувся і втомлено похитав головою.
- Я справді знаю це... мені розповіли камені...
- Але як це може бути? - недовірливо перепитав Аргнар. - Я б ще повірив, якби це було місто, населене людьми. Але ж тут уже давним-давно немає жодної живої душі, а каміння будинків із часом помирає - це відомо навіть селянським хлопчакам!
- Це так... - погодився Філгор. - Це відбувається повільно й поступово. Але тут усе сталося практично миттєво і... жахливо. Пекельне полум`я, що спалахнуло над містом, за лічені миті вщент спопелило все живе - ось чому тут немає ні людських останків, ні дерев`яних виробів. Полум`я зжерло все... навіть каміння оплавилося в одну мить і померло, але його біль не встиг вийти з нього, запечатаний силою вогню...
- Що ж це було таке? - приголомшено запитав Аргнар.
- Квітка смерті!..
Альфарець розвернувся і побрів далі, більше не торкаючись оплавлених стін.
Праворуч, наприкінці бічної вулиці відкрилася велика міська площа, посеред якої на високому п`єдесталі височіла величезна людська фігура. Філгор з Аргнаром попрямували до неї.
Що ближче підходили вони до статуї, то жахливішою вона їм здавалася. Вочевидь, колись це була скульптура якогось могутнього правителя або воїна, але зараз постать була схожа на жахливу істоту, що лише віддалено нагадувала своїми обрисами людину. Стародавнє пекельне полум`я і тут попрацювало - оплавлені обриси спотворилися, і колишнє обличчя тепер нагадувало огидну жаб`ячу маску з відвислими товстими губами і оголеними іклами. Пальці рук витягнулися і загострилися, перетворившись на пазуристі багатосуглобові кінцівки. А оплавлений одяг найбільше був схожий на кістяні нарости невідомої рептилії.
Аргнар озирнувся навколо. Скрізь було одне й те саме - тільки оплавлене мертве каміння.
- Збирай людей. Ми йдемо з міста... - коротко вимовив Аргнар і вирушив назад до того місця, де залишилися коні.
Тут більше нічого було робити, а залишатися на ночівлю у величезному мертвому місті-склепі нікому не хотілося. Навіть Одноокий тихо пробурмотів:
- Вже краще я на крижаній брилі буду мерзнути, ніж залишуся на ніч у цьому цвинтарі...
Колона вершників повільно виїхала з мертвого міста і попрямувала вздовж берега озера до його східного краю.
На одному з оплилих валунів, що колись слугували причальним пірсом, сидів Ріп і пильно дивився в гладку чорну воду, в якій відбивалися далекі холодні зірки. Аргнар пригадав, як у Печерному лабіринті Оманливих гір він ось так само сидів на березі Джерела забуття і дивився в темні таємничі води, що відбивали зірки, хоча над головою нависала величезна товща скель. Там навіки залишилися його бойові товариші, а тут лежало в руїнах величезне мертве місто...
- Ріп... - тихенько гукнув воїн вовка, який застиг, наче статуя.
Тяжко, майже по-людськи зітхнувши, Ріп випростався і, піднявши до неба морду, протяжно й тужливо завив, немов прощаючись із цим місцем. Потім він зістрибнув на берег і попрямував слідом за вершниками.
Далеко за північ загін обігнув озеро Дром і незабаром заглибився в ущелину, що розтинала Поклонні гори в північному напрямку. Проїхавши ще деякий час, виявили невелику печеру, в якій і розташувалися на ночівлю.
Пізня вечеря пройшла мовчки. Усі були пригнічені побаченим. Нагодувавши коней і призначивши вартових, вляглися спочивати. Аргнар відчув, як у темряві біля нього вмостився Ріп і, як не дивно, притулився до людини. Тоді він обережно поклав руку на його загривок і погладив - вовк не пручався. Так вони й заснули поруч - самотній вовк і людина на прізвисько Мандрівник.
У темному небі повільно плив хворобливий жовтуватий місяць, заливаючи Північну пустелю холодним блідим світлом. На величезному стиглому просторі аж до самих Гарячих джерел ніщо живе не порушувало холодної тиші пустельної рівнини.
* * *
Нічним Малурійським трактом ішов на рисях численний загін у кольчугах, зі списами і при мечах. Кожен воїн вів на поводу запасного коня, щоб якомога рідше зупинятися в дорозі. Попереду загону скакав прапороносець зі штандартом держави Маліцента.
Тракт був пустельним. За старих часів тут ще можна було іноді зустріти вночі запізнілий купецький караван. Але відтоді, як у Межиріччі влаштувалися сили Зла, Малурійський тракт залишався безлюдним навіть удень, що вже казати про нічний час, коли всяка нечисть та нелюд виповзає зі своїх лігвищ, сподіваючись поласувати людським м`ясом...
Однак до великого, озброєного загону жодна нічна тварюка не сунеться - хіба що вже й зовсім нерозумна або зголодніла до безпам`ятства. Та й воїни в загоні як на підбір - сильні, загартовані в боях, словом, кращі з кращих. Гордо майорить штандарт. Щільною колоною йдуть кіннотники під командою сивовусого десятника Геллі. Точніше, вже не десятника, а сотника. За клопотанням герцога Хедміра і барона Бродіра правитель Маліценти надав прославленому ветерану чин сотника.
Попереду з`явився Обхідний шлях, що відгалужувався на південний схід. Далі Малурійський тракт, точніше його занедбана частина, йшов до Стародавнього лісу, що замикав із заходу Загублений край. Не зупиняючись, кіннотники звернули на Обхідний шлях і попрямували далі.
Ближче до світанку, коли східний край темного неба злегка посірішав, віщуючи настання нового дня, загін воїнів в`їхав на широке подвір`я корчми "Трилисник", яка самотньо постала на перетині трьох шляхів - Північного, Обхідного й Небезпечного.
- Усім короткий відпочинок до сніданку! - скомандував Геллі, спішившись і передаючи поводи своїх коней заспаному служникові, який вискочив із сіней.
Сам же сотник упевнено штовхнув двері рукою в шкіряній рукавиці й ступив усередину.
У темряві обідньої зали чувся стривожений шепіт і шерехи. Пролунало потріскування кременів, і сніп іскор на мить вихопив зморшкувате обличчя літнього згорбленого чоловіка, який схилився над великою свічкою. Зачервонів боязкий язичок полум`я на кінчику гніту, а потім спалахнув на повну силу, осяявши середину залу.
- А, це ти, Геллі?! - радісно вигукнув господар закладу. - А я вже, грішним ділом, подумав, що супостати якісь наскочили...
- Привіт тобі, Салгире! - підійшов до нього сотник і обмінявся з корчмарем дружнім рукостисканням. - Давненько я до тебе не навідувався...
- Та вже, вважай відтоді, як загинув замок шляхетного барона Греттіра...
Геллі похмурішав обличчям, але нічого на це не відповів, розуміючи, що Салгір, не бажаючи і сам того не відаючи, випадково розбередив його серцеву рану.
- Я до тебе не один, а з сотнею воїнів.
Господар корчми присвиснув від подиву і стурбовано почухав маківку, вкриту поріділим сивим волоссям.
- От халепа-то, яка... - зніяковіло пробурмотів він. - Вже й не знаю, чи вистачить у мене припасів. За нинішніх тривожних часів торгові каравани до нас не часто заходять... але нічого, я відправлю служників до найближчих хуторів...
- Почекай! - зупинив його Геллі. - На постій у тебе залишиться тільки десяток разом зі мною. Решта після короткого відпочинку вирушать далі.
- А... - полегшено зітхнув Салгір, але тут же насторожився. - Зачекай, а навіщо стільки воїнів, і куди вони прямують. Невже, якась свара зачинається?
Геллі й справді знав господаря корчми багато років, і хоч той і не був воїном, проте честі своєї не втрачав, не те, що інші корчмарі. Та й завжди надавав допомогу людям барона Греттіра.
- Тобі як давньому знайомому скажу: правитель Маліценти відправляє гінців до інших правителів, щоб об`єднати сили і протистояти чорним жерцям Чау-Гара і Володарю темряви, який влаштувався в Межиріччі.
Очі Салгіра здивовано округлилися.
- Та невже знайдеться сила, здатна протистояти такому могутньому чаклунству?! Он їх скільки, воїнів чорноплащників! А їхні чародії володіють такою чорною магією, що аж страх бере! - трактирник з побоюванням озирнувся на дальній темний кут і пошепки додав: - Кажуть, що навіть...
- А ти менше слухай, чого ляпають усілякі базіки! - суворо обірвав його Геллі. - Не один раз уже на землі Вальгарду приходило чорне лихо, однак же, діди наші й прадіди відстояли землю рідну!
- Воно-то так... - обережно погодився господар. - Та тільки все ж боязко якось...
- Не бійся. Кому скільки відпущено, про те лише на Небесах відомо, а про те, що двічі не вмирати - це тобі будь-яке хлопчисько скаже!
- Та вже... - крекнув Салгір, зніяковіло почухавши в потилиці. - Піду, мабуть, розпоряджуся на кухні, щоб якнайшвидше якусь їжу зібрали - твоїх воїнів підгодувати з дороги...
Господар зник за бічними дверима, а Геллі відстебнув меча і, поклавши його на стілець поруч із собою, присів біля столу. Його хвацько розправлені плечі злегка осіли, та й весь він у цей момент, коли його ніхто не бачив, став схожим на старого сивого крука. Підперши долонею щоку, загартований воїн замислився.
Хоч він і розмовляв із корчмарем упевнено, але на душі все ж було обтяжливо. Відчував Геллі - на крихких терезах хитається рівновага буття. Та й як усе далі складеться, теж не відомо. Вранці треба було відправляти десятки на захід і схід Вальгарда до тамтешніх правителів. Кожен десяток супроводжував посланця від правителя Маліценти, з листом, у якому був заклик до загального об`єднання проти Темряви, яка от-от погрожувала заполонити землі Вальгарда з краю в край.
Корчма "Трилисник" була обрана для збору всіх загонів, оскільки лежала на перетині трьох основних шляхів. А сам Геллі зобов`язаний був координувати дії малих розвідувальних загонів і регулярно надсилати повідомлення в Західні Ворота, де вже почали формувати регулярні війська і збирати загони народного ополчення.
Сірий світанок просочився крізь нещільно прикриті віконниці і почав скрадати нічну темряву, поступово висвітлюючи дальні кути великого залу. Відчинилися двері, і воїни один за одним почали ввалюватися всередину. Трактир одразу сповнився шумом та галасом. Ранкове життя знову вступало у свої законні права. Починався новий день.
Геллі покликав свого заступника і наказав зібрати десятників, які мали вирушати далі, супроводжуючи посланців правителя Маліценти.
* * *
Дурнуватим голосом загорлав спросоння старий півень. Ніби відпрацьовуючи похльобку, ліниво щось просипів дворовий кудлатий пес. Дозорний на дощатій вишці сонно похитав головою і розпрямив плечі - не дай Боже, хазяїн хутора - Гестам побачить, що вартовий через необережність задрімав - ох, клопоту не оминеш!
Молодий хлопчина квапливо протер очі і за звичкою окинув поглядом околиці. Він уже зовсім було зібрався повернутися в інший бік, коли щось на заході привернуло його увагу. Сонне одур`я вмить зняло, як рукою.
З боку Малурійського тракту до Вільних поселень наближався якийсь загін. У досвітніх сутінках неможливо було нічого розгледіти, але жодних штандартів видно не було, і тому стражник вихопив ріжок і тривожно засурмив.
За кілька миттєвостей грюкнули двері будинків, подвір`я заповнилося гомоном. З усіх боків збігалися напіводягнені чоловіки зі зброєю в руках. Слідом за ними повибігали й жінки. З`явився і сам Гестам, повністю одягнений, немов і не спав зовсім.
- Що там сталося? - запитав він, швидко піднімаючись на сторожову вежу.
Хлопчина мовчки тицьнув пальцем у той бік, звідки наближався невідомий загін.
Уважно придивившись, Гестам трохи заспокоївся.
- Це не мародери, - пробурчав він. - З усього видно, йде загін воїнів... Тільки звідки б їм узятися з того боку? Хіба що... гаразд, підійдуть до хутора - дізнаємося, що до чого...
Тим часом загін вершників уже зупинявся біля масивних воріт. Уперед виїхав десятник і гучно запитав:
- Чи тут хутір шановного Гестама?
- Він самий і є... - з гідністю відповів господар. - А ви хто будете і з чим завітали в наші краї?
- Ми посланці правителя Маліценти, а що до мети нашого прибуття, то про це треба розмовляти з самим господарем.
Гестам окинув уважним поглядом околиці. Ні, ніде більше нікого видно не було. Рівний, немов стільниця, степ проглядався далеко на всі боки. Якщо десяток воїнів і прибув із недобрими намірами, то загрози для хуторян він не становив через свою нечисленність.
- Ну що ж, коли з добрими намірами, то в`їжджайте на подвір`я.
З цими словами Гестам наказав відімкнути ворота, тим часом подаючи своїм таємний знак бути насторожі.
Стулки важких воріт трохи розійшлися в боки і зупинилися так, щоб вершники могли проїхати тільки по одному. Помітивши цей нехитрий маневр, десятник криво усміхнувся, але вигляду не подав, розуміючи, що за нинішніх тривожних часів хуторяни намагалися вберегтися від сторонніх розбійників. Він махнув рукою і першим заїхав усередину.
Хутірські чоловіки ворожості не виявили, але й особливою приязністю їхні обличчя не світилися. Усі уважно дивилися на прибулих, чекаючи пояснень.
Зістрибнувши з коня і віддавши поводи одному з воїнів, командир загону озирнувся на всі боки і запитав:
- Як би мені з господарем хутора поспілкуватися?
- Пішли до хати, - коротко відповів Гестам, помахом руки запрошуючи десятника йти за собою.
Через деякий час на ґанку з`явилася господиня Нерейда. Вона віддала розпорядження нагодувати і дати притулок прибулим воїнам, а коней звести в стайню.
Ольма, яка стояла трохи осторонь, відчула на собі чийсь пильний погляд. Швидко озирнувшись, вона помітила Ратона, який дивився на неї з ніжною посмішкою. Якась тепла хвиля піднялася з грудей і пройшлася по обличчю, виступаючи на щоках палким рум`янцем. Різко відвернувшись, молода травниця попрямувала додому.
Увійшовши до кімнати, вона зупинилася посередині й спробувала заспокоїтися. Серце стукало швидко-швидко, немов після бігу.
Відтоді, як Ольма вилікувала Ратона, минуло багато часу. Якось зовсім непомітно брат Аргнара опанував усі думки травниці, витіснивши навіть Мандрівника. А коли минулого тижня воїн зізнався їй у своїх почуттях, Ольма несподівано для себе усвідомила, що й сама вже давно покохала Ратона. Спершу ця думка злякала її, і вона вирішила добряче все обміркувати. Однак час минав, кохання дедалі сильніше опановувало її, і молода травниця відчула, що більше не в змозі чинити опір цьому всепоглинаючому почуттю. А Мандрівник... що ж, напевно, мала рацію бабця Тора, сказавши, що Мандрівник - не її чоловік, і шлях у нього свій, особливий. На якусь коротку мить тужлива голка жалю злегка вколола серце, але тут же й зникла. Загадковий Мандрівник був десь далеко і крокував своїми, нікому не відомими стежками, А Ратон - ось він, зовсім поруч... І кохає її. Ще й як кохає! Це Ольма відчувала всім своїм серцем, та й не тільки... Адже не дарма перейшли їй у спадок здібності, яких вона й сама до кінця не розуміла.
Ольма з ласкою глянула на посудні полиці, що їх змайстрував для неї Ратон, потім обвела поглядом простору кімнату, в якій геть був відсутній чоловічий дух, і тихо промовила:
- Ну ось, прийшла і моя черга... хоч і запізнилася я дещо за віком, але якщо вже щастя у двері стукає, треба й відчиняти...
З якоюсь м`якою світлою посмішкою на вустах травниця заходилася наводити лад і без того в чисто прибраній хаті, неусвідомлено наспівуючи пісню молодиць про судженого-рядженого. Вона вирішила сьогодні ж увечері запросити Ратона до себе - чого зволікати? Адже на хуторі всі баби та дівки вже давно з неї жартують - мовляв, чоловіка причарувала, а сама ні гу-гу, й іншим шлях до його серця перекрила.
А тим часом у хаті Гестама йшла серйозна розмова.
Сам господар хутора хоч і походив із хліборобів, проте ж дещицю грамоти по молодості здолав, а тому лист від правителя Маліценти, що привіз із собою десятник, читав сам, більше довіряючи очам, аніж вухам. Дочитавши до кінця, він згорнув сувій і віддав його посланцеві, трохи подумав, а потім глянув на десятника суворим допитливим поглядом.
- Виходить, настав час піднімати весь народ Вальгарду?
- Іншого шляху немає... - відповів воїн, знизуючи плечима. - Аж надто темні сили розійшлися - ось-ось заполонять усі землі від краю до краю. Чорні емісари та всяка погань чау-гарських чаклунів нишпорять по всіх округах, наводячи жах на людей. Он - у Форвані взагалі владу захопили за одну ніч. Кажуть, і в Ерденеху вони теж майже господарі. А шляхетний замок Мелрода й зовсім поліг...
- Знаю... - похмуро відгукнувся Гестам. - Світла пам`ять барону Греттіру і всьому його роду... А що з інших країв чути?
Десятник розтер жорсткими долонями втомлене змарніле з далекої дороги обличчя, немов відганяючи сон, і, важко зітхнувши, почав згадувати:
- У Тропгероді поки що начебто чорноплащники не з`являлися. Туди їм ходу немає, бо альфарські слідопити чау-гарських чаклунів за лігу чують... У вільних Гірських баронствах теж поки що тихо - воїни надійно закрили високогірні перевали, так, що й нічний птах не пролетить непоміченим... А от у королівстві Тромболі шпигуни ворога вже з`явилися, втім, як і в Маліценті. І в Менткроуді вони вже теж особливо не криються, хоча тамтешній король їх і не шанує... та й жерці Храму Вогню закликають народ не слухати іновірців.
- А що на далекому південному заході?
Десятник тільки руками розвів.
- То нікому не може бути відомо. Королівство Понго, що за Лісами забуття, від нас приховане непрохідним хребтом Безмовних гір. Востаннє в той бік Небезпечним шляхом пішов великий розвідувальний загін. Було це три роки тому... За два тижні повернувся перший гонець зі звісткою про те, що половина воїнів загинула в битві з невідомими жахливими створіннями темряви, що заполонили Провалля, досі омертвіле і безлюдне. А ще за місяць другий гонець - весь поранений і знекровлений, ледве дістався до кордонів королівства Менткроуд, де його підібрали мандрівні циркачі. У них у возі гонець і помер від жахливих ран. Лише тільки встиг наостанок повідомити про те, що всі воїни загону загибли в Діамантових копальнях, що в передгір`ях Хелдарських гір, воюючи з чорними чаклунами чау-гарців та їхніми потворними прислужниками... З тих пір у ті краї більше нікого не відправляли…
Десятник помовчав трохи, нервово тарабанячи вузлуватими пальцями по стільниці та з-під лоба уважно спостерігаючи за співрозмовником, а потім прямо запитав:
- Ти-то сам, Гестаме, за ким підеш?
Господар хутора зчепив пальці сильних натруджених рук і втупився відстороненим поглядом на язичок полум`я свічки, який спокійно погойдувався. Його брови суворо зсунулися до перенісся, а очі потемнішали.
- А може, ти вирішив залишитися осторонь? - продовжував наполегливо допитуватися десятник. - Може, сподіваєшся, що тебе стороною обійде? Так не сподівайся, у цій справі...
- Та постривай ти! - різко обірвав посланця Гестам. - Бач, розходився! Не гірше за тебе знаю, що нікого не мине біда... Та й не звик я за чужими спинами відсиджуватися!
- Чого ж тоді мовчав? - здивувався десятник. - Я вже, грішним ділом, подумав, що ти...
- А ти не поспішай із висновками, - знову перервав воїна Гестам. - З нальоту така справа не вирішується... поміркувати треба неабияк. Та тільки не про те, як свою власну дупу вберегти, а як усе по-розумному зробити. Адже якщо зараз чоловіків Вільних поселень підняти та повести в Загублений край, то, вважай, усіх до одного там і покладемо... Вони хоч і не боязкого десятку, та все ж військової майстерності не надто навчені. Треба спершу дочекатися підходу регулярних військ, а за цей час чоловіків промуштрувати, навчити хоч трохи військовим премудростям. Тоді вже, зібравши всі сили в один залізний кулак, разом вдарити по тварюках і розчавити!
- От і добре! - зрадів десятник. - Отже, Вільні поселення осторонь не залишаться?!
- От і знову поспішаєш ти з висновками... - з невдоволенням похитав головою Гестам. - Я за свій хутір відповідаю. За інші хутори нехай їхні виборні старости скажуть - у нас тут Вільні поселення як-не-як, а не монархія...
Воїн розгублено кліпнув і спробував щось сказати, але господар хутора випередив його запитання.
- Ти тут зі своїми хлопцями поки відпочинь трохи з далекої дороги, підкріпіться, а я тим часом зашлю гінців по сусідських хуторах. Не бійся, до полудня всі зберуться, тоді й вирішимо все до кінця.
Із цими словами Гестам рішуче стукнув долонею по столу, ніби завершуючи розмову, підвівся і гукнув господиню:
- Нерейдо!
Негайно двері широко відчинилися, немов весь цей час дружина чекала, і стривожена Нерейда швидко увійшла в кімнату, вичікувально дивлячись на Гестама.
- Накрий на стіл швидше та погодуй гостя, поки я тут дещо зроблю. І всім нашим жінкам накажи, щоб розібрали прибулих воїнів по хатах та нагодували, як слід...
З цими словами Гестам вийшов на вулицю, де його чекали інші хуторяни. Він віддав розпорядження, і через деякий час із хутора бризнули на всі боки вершники на жвавих конях. Вони поспішали до сусідів із тривожною звісткою і з вказівкою господаря зібрати всіх старших із сусідніх хуторів опівдні на подвір`я Гестама.
А ввечері на загальних зборах, куди з`їхалися усі сусіди, було одностайно вирішено, що Вільні поселення осторонь не залишаться, хоч важко і боязно було людям кидати насиджені землі, та від дружин з діточками малими відриватися. Але всі добре розуміли, якщо нині не викорінити лихо з Загубленого краю, то вже тоді нікому життя не буде по всьому Вальгарду.
* * *
Неслися спорожнілими дорогами окольчужені десятки суворих воїнів на швидконогих бойових конях, здіймаючи сухий дорожній пил. І несли вони в усі близькі й далекі краї Вальгарда заклик до боротьби із спільним ворогом. Наповзали важкі хмари, палахкотіли далекі блискавки, вставали на шляху перепони, і ворожі тварюки піднімали пазуристі лапи, але мчали і мчали вперед хоробрі вершники.
І вже заворушилися, загули Гірські баронства від східного Берта до найзахіднішого Каштара, споряджаючи свої славетні латні полки на битву. Не скупилися барони - всі війська відправили до місця загального збору, залишивши лише необхідну варту на високогірних перевалах та нечисленний резерв у столицях. А на чолі зібраного війська йшли прославлений правитель Берта - сивий орел барон Гофер і владика Кержей - грізний барон Сегур.
З розрізнених стійбищ кочівників-коноводів струмочками потекли кавалерійські загони. Хоч і були кочівники малорослими та нечисленними, проте вершники їхні славилися швидкохідністю і такою влучністю стрільби з луків, що хіба лише альфарці-слідопити могли в цьому з ними позмагатися.
Сколихнулося від краю і до краю густонаселене королівство Менткроуд. Сам король Грумар кинув клич по всій державі, збираючи бувалих, уславлених у минулих битвах ветеранів і народних ополченців. І пішли нескінченним щільним потоком полки, які отримали від священиків благословення під стінами Храму Вогню. Йшли вони пішим маршем до Небезпечного шляху і далі до корчми "Трилисник". А за ними вже й кіннота потягнулася.
З Форвана та Ерденеха таємними стежками вислизали поодинці бійці, яким військова честь не дозволяла змиритися з пануванням загарбників. У підлісках Безіменної пущі вони збивалися в невеликі загони, які дорогою до місця загального збору обростали дедалі новими й новими воїнами, перетворюючись на численні загони, а потім і на полки. Спершу ховаючись, а потім дедалі сміливіше й сміливіше, а далі й зовсім відкрито рухалися вони шляхами й трактами стражденного лихоліттями Вальгарда, усюди знищуючи всіляку нечисть і загони чорноплащових чау-гарців, які траплялися на шляху.
Дивилися услід воїнам люди похилого віку та жінки, нишком стогнучи та витираючи сльозу горючу, проте з надією та вірою. А хлопчаки щиро заздрили суворим воїнам, шкодуючи про те, що не можуть піти зі старшими на велику битву і скласти там свої буйні голови на славу Вітчизни. Ну що з них узяти? Адже для хлопчаків війна - всього лише велика гра... одне слово - діти. Вони тут же затівали бойові ігри, уявляючи себе великими славетними воїнами. То тут, то там лунало ім`я Мандрівника - кожен із хлопчаків мріяв отримати це прізвисько. Але за загальним галасом і гамором якось ніхто й не спромігся поцікавитися, а де ж зараз перебуває сам Мандрівник? Де прославлений воїн, ім`ям якого марили всі хлопчики? Чому нічого про нього не чути в такий скрутний і тривожний час? Де він? Що з ним?..
Однак час минав невблаганно. Прийшла пора виступати й ополченцям із Вільних поселень.
Ще далеко до світанку на подвір`ї хутора Гестама вже почали збиратися люди. Чоловіки діловито оглядали нехитре бойове спорядження, вкотре виймаючи мечі з піхов і пробуючи їхнє загострення. Хмурячи брови, перевіряли міцність кріплення накінечників списів і перераховували стріли. Тут же поруч юрмилися сімейства, не відриваючи сумних очей від своїх батьків, чоловіків і синів. Раптом, не стримавшись, гучно заголосила якась жіночка, але на неї так гримнули, що вона враз замовкла. Чого, мовляв, заздалегідь голосити - так, не дай бог, і біду накликати можна!
На три вози вантажили похідний харч і штурмові прилади. А ще один віз завантажили діжками з водою і провіантом для коней - шлях був не близький, хіба мало як там складеться, а корм прихопити про запас не завадить.
Дозорні з Малурійського тракту постійно приносили звістки про те, як з боку фортеці Скурбел на Беренград щодня йшли великі й малі загони воїнів і звичайних ополченців. З кожним днем їх ставало дедалі більше. Загони чорноплащних вершників, які нещодавно нахабно снували трактом туди-сюди, зникли зовсім. Спершу вони намагалися, було, нападати на невеликі загони ополченців, але після того, як вірні присязі гвардійці герцога Хедміра геть порубали на капусту сотню вояків чау-гарців, ті кудись поділися і більше свого носа на тракт не висовували.
Відчинилися двері в домі Ольми, і на поріг вийшов Ратон. Був він у міцній кольчузі, що матово виблискувала з-під крислатого дорожнього плаща. Латні рукавиці, шолом та іншу амуніцію ніс у дорожньому мішку. До пояса з одного боку був пристебнутий штурмовий меч, а з іншого - довгий кинджал з округлою захисною гардою. За плечима воїна виднівся приторочений дворучник.
Слідом за Ратоном вийшла Ольма. Вона дбайливо розправила плащ на плечах воїна і, несподівано притулившись до його грудей, заплакала.
- Ти чого? - насупився Ратон, дбайливо обіймаючи молоду травницю і зніяковіло озираючись на всі боки. - Теж мені дивина - військовий похід... Справа ж звичайна, життєва.
- Кому звичайна, а мені щось боязко... - прошепотіла Ольма, не піднімаючи голови.
- Не бійся, - спробував заспокоїти її воїн. - І не в таких халепах бували, а нічого, живемо...
- Так-то воно так, та тільки нині не проста війна, а битва з нелюдями. Ми з тобою он тільки жити почали, ще й діточками навіть не обзавелися, а тут таке...
Ольма не закінчила і знову занурилася заплаканим обличчям у широкі груди чоловіка.
Ратон ніжно погладив Ольму, зніяковіло кашлянув, але слів більше не знайшов. З дитинства будучи воїном, не знав і не вмів вимовляти втішних слів. Почуття переповнювали його серце, але... Обережно вивільнившись з обіймів Ольми, Ратон незграбно потупцював на місці, наче відчуваючи якусь провину, і несміливо вимовив:
- Ти це... того... йди у дім. Не потрібно мене проводжати... Он вже всі зібралися - час і мені...
Він поривчасто нахилився до Ольми, поцілував її в м`які губи і рішуче ступив із ґанку, поспішаючи до односельців, які вишикувалися в похідну колону.
- Прощавай... - тихо прошепотіла Ольма йому вслід. - Бережи тебе Бог, коханий мій...
Розійшлися в боки важкі стулки воріт, випускаючи на простір чотири десятки ополченців. І потягнулися вони на захід нестрункою колоною. На чолі загону йшли Гестам і Ратон.
З хати метнувся, було, слідом Одберг - синочок господаря хутора, притримуючи однією рукою невеликий меч, подарований батьком. Однак пильна Нерейда помітила його і вже біля самих воріт чіпко вхопила за вухо.
- А ти куди навернувся?
- Так я ж із татком на війну проти супостатів! - вискнув малий, намагаючись вирватися з материнських рук.
- Бач ти, вояка який вишукався! - розлютилася Нерейда. - Я от не подивлюся, що майже врівень зі мною вимахав, а віжками так відходжу, що вік пам`ятати будеш! Теж мені - вояка! Ану, марш додому! Швидко!
Одберг ображено схлипнув:
- Чого мені вдома робити, худобу пасти?! Он, усі на війну пішли, героями стануть, подвиги здійснять великі... а мені що, все життя тепер у навозі порпатися?!
- Я тобі покажу подвиги! - пробурмотіла Нерейда.
Несподівано вона притягнула сина до себе, обійняла і заплакала:
- Горе ти моє маленьке... ти ж тепер у нас за старшого чоловіка в хаті залишився!
Одберг насупився, але сперечатися з матір`ю не став, відчувши, що вона має рацію. Адже тепер, як не крути, до повернення батька він за чоловіка в домі, а отже, відповідає за матір і домочадців.
Ішли чоловіки на захід, залишивши на хуторі дружин і діточок, та старців немічних, які вже й зброю в руках тримати не могли. А що там буде, як складеться життя далі - то нікому відомо не було...
* * *
Ніколи ще за всю історію свого існування корчма "Трилисник" не бачила стільки постояльців. Усі кімнати і підсобні приміщення, навіть горище, були зайняті. На подвір`ї стояли намети і наспіх споруджені навіси. Звідусіль надходили все нові загони і полки. Ночами майже на лігу в окрузі палали незліченні багаття, що зігрівали воїнів об`єднаного війська Вальгарда.
А сама корчма вже давно перетворилася на штаб командування. З мовчазної згоди прибуваючих тут усе ще розпоряджався сотник Геллі. Хоча вже прибув на радість форванських гвардійців герцог Хедмір зі своїм сином Етмором. Разом із ним прийшли полки Маліценти під проводом барона Бродіра. Підтягувалися війська Гірських баронств і загони ополченців із Вільних поселень. Нескінченним потоком йшли полки з Менткроуда. З дня на день очікували прибуття короля Грумара. З північного заходу підходили військові з`єднання Тромболі та загони альфарців. Усіх і не підрахувати.
І як грім серед ясного неба - раптом з боку Безмовних гір з`явилося величезне військо небачених досі чорношкірих воїнів-гігантів, оздоблених пишними плюмажами з пір`я невідомих птахів та озброєних товстими важкими списами з широкими та довгими наконечниками, що нагадували більше короткі мечі. Спершу дозорні підняли на сполох, але, коли невідоме військо підійшло ближче, з`ясувалося, що це прибули воїни з далекого й загадкового королівства Понго, що розташовувалося на південно-західному краї Вальгарда, приховане від решти світу непрохідними Лісами Забуття. Привів чорношкіре воїнство сам король Понго разом зі свитою дивовижних племінних шаманів. Як стало відомо в королівстві про загальне лихо та про місце збору всіх загонів - про те не відомо, однак і напівдикі племена не залишилися осторонь загальної біди.
Мало хто з вищих чинів об`єднаного війська був посвячений у план походу Аргнара до Гарячих джерел, а ті, хто знав про це, мовчали - хіба мало чиї вуха можуть почути... Ось уже майже пів року пролетіло, відколи Мандрівник пішов на північ, і відтоді від нього ні слуху, ані духу. Остання звісточка прийшла ще ранньої весни по першопутку з Беренграда - і з тих пір нічого...
У маленькій дальній кімнаті корчми за кремезним столом сиділи троє сивоголових ветеранів, хоч і різних за становищем, але рівних один перед одним. Герцог Хедмір супив брови, розтираючи при цьому мочку вуха і спостерігаючи за тим, як Геллі зосереджено набивав похідну люльку тютюном. Барон Гофер, сперши голову на долоню, про щось зосереджено розмірковував. Крізь щільно зачинені двері долинали слабкі відгомони біганини і невиразних голосів з обідньої зали.
- Ну що ж, вибачте, герцогу, але скільки не тягнути, а вирішувати все одно доведеться... - першим порушив тривале мовчання барон Гофер.
Він підняв голову і подивився на своїх співрозмовників, які разом повернулися в його бік.
- Але ж від Мандрівника досі немає звісток, - із сумнівом у голосі відгукнувся Хедмір. - Ми не знаємо, чи впорався він із завданням і чи здобув те, заради чого вирушив у далеку подорож.
Геллі тільки крекнув у сиві вуса, але промовчав. Поки не висловляться знатні вельможі зі стародавніх родів, він вирішив свою думку не оголошувати, хоча в душі був повністю згоден зі словами правителя Берта. Але відмовчатися йому не дали.
- А чому ти мовчиш, Геллі? - звернувся до нього Хедмір - Яка твоя думка?
Сотник випустив клуб диму і, гучно зітхнувши, відповів так:
- Як на мене, так сиднем сидіти нам не з руки. Нині надворі вже початок осені, того й гляди задощить, а там уже й зима не за горами... Військо ж зібралося величезне - його годувати-поїти потрібно, та й люди без діла довго сидіти не можуть, тому як увесь запал розгубиться від неробства. Одним словом - треба виступати...
- А як же Мандрівник?
- Наскільки я пам`ятаю, домовленість була такою, що до осені він повернеться. Якщо в нього все вийшло, то на підходах до Малурії ми з ним повинні будемо зустрітися.
- А якщо ні?
- Мандрівник не підведе - гарантую, - вступив у розмову барон Гофер. - Якщо тільки живий залишиться... А якщо ні... що ж, не розходитися ж нам по домівках! Зворотного шляху звідси немає, бо як хлине темрява з Загубленого краю і заполонить весь Вальгард - нікого не омине. Поодинці з нею не впоратися, а зараз ще є шанс спільно здолати ворога. А якщо ні... що ж, краще з мужністю полягти в битві за праве діло, ніж животіти під п`ятою чорнокнижників, згодовуючи їхньому володареві наших немовлят!
Герцог кинув запитливий погляд на Геллі.
- І я так вважаю, ваша світлосте! - відповів сотник. - Скільки ж можна по кутах відсиджуватися?! Пора б уже підняти нечисть, що розплодилася повсюдно, на списи, та посікти мечами так, щоб і духу її не залишилося на наших землях!
Герцог кивнув, погоджуючись, і розстелив на столі карту, яка до цього лежала згорнутою поруч. Притиснувши її по краях порожніми кухлями та кинджалами, він впився пильним поглядом у те місце, де в кільці Карних гір зачаїлося чорне зло.
- Якщо ми ухвалюємо рішення вирушати, не чекаючи повернення Мандрівника, то здається мені, що так чи інакше доведеться вести війська Обхідним шляхом уздовж Гиблого кряжу до західних схилів Охоронних пагорбів.
- Якщо я не помиляюся, то стародавній замок легендарного Елабора Світлоликого розташований десь тут? - тицьнув пальцем у карту барон Гофер, вказуючи на місце біля південного краю Карних гір.
- Саме так, - підтвердив Геллі.
- У такому разі, можливо, нам варто пройти вздовж Охоронних пагорбів до фортеці Асдар, а вже звідти, перейшовши по пагорбах, вдарити одразу по ставці Повелителя темряви?
Барон запитливо подивився на співрозмовників.
- Що ж, я гадаю, що цілком можна зробити саме так... - задумливо відповів Хедмір. - Тим паче, що Мандрівник, якщо встигне, приєднається до нас біля фортеці, бо саме туди він, найімовірніше, вийде з північних земель...
- Дозвольте заперечити, ваша світлосте, - обережно зауважив Геллі. - Якщо ми перейдемо Охоронні пагорби біля фортеці Асдар, то ліворуч від нас залишаться орди тварюк, що мешкають у Межиріччі, які можуть вдарити нам у тил, коли ми підемо в наступ на палац.
- А праворуч ми будемо затиснуті схилами Карних гір, - підхопив Гофер, знову схиляючись над картою. - На жаль, я не знаю цієї місцевості й припустився помилки, за що прошу в присутніх вибачення...
- Дурниці, бароне, - відмахнувся Хедмір. - Для того ми тут і зібралися, щоб знайти вірне рішення.
Герцог підвівся з лави і пройшовся кімнатою з кута в кут, зосереджено про щось розмірковуючи. Здавалося, на його шляхетному обличчі ще гостріше проступили суворі зморшки, а брови ще більше зійшлися від зосередженості. Зараз він найбільше нагадував суворого воїна-ветерана, ніж шляхетного аристократа.
Геллі, посмоктуючи люльку, робив вигляд, що уважно вивчає карту, хоча насправді знав її майже на пам`ять. І про те, як провести похід у Загублений край, уже думав неодноразово і мав свою думку. Але, вірний традиціям військової субординації, він хотів, щоб вищі за становищем люди самі дійшли правильного рішення.
Барон Гофер теж не поспішав із пропозиціями, розуміючи, що, не знаючи місцевих особливостей, не може з повною впевненістю запропонувати новий план. У себе в Гірських баронствах він знав мало не кожну стежинку на високогірних перевалах і міг узяти на себе відповідальність. Інша справа - тут...
- Отже, потрібно перейти пагорби біля східного кінця Гиблого кряжу і вже звідти починати наступ, поступово знищуючи всю нечисть на своєму шляху, - нарешті вимовив Хедмір. - Хоча це й буде не дуже легко, адже нам доведеться з боями рухатися крізь Сухий ліс і берегом Мертвого озера. Добре хоч при цьому, що ворог у нас буде тільки попереду...
- А можливо, щоб застати ворога зненацька, нам варто зробити відволікаючий маневр? - підказав Гофер. - Це дало б нам змогу завдати удару несподівано.
- Що ви пропонуєте, бароне?
- Я вважаю, що можна було б відправити частину війська до фортеці Асдар і почати наступ звідти. Ворожа армія потягнеться туди, а ми в цей час з рештою військ вторгнемося в Загублений край із півдня й ударимо ворогові вслід.
- Що ж, вельми розумно... вельми... а що ти, Геллі, гадаєш із цього приводу?
Герцог стрімко повернувся до сотника і здивовано підняв брови - Геллі широко посміхався, не в силах приховати щирої радості від того, що його вельмишановні співрозмовники дійшли саме до тих висновків, на які він сподівався від щирого серця.
- Але ж і я так думав, ваша світлосте! - вигукнув Геллі.
- А чому ж мовчав?
- Ну... не належить вперед старших за званням лізти...
- А якби ми ухвалили б хибне рішення, то ти й тоді промовчав би?
Геллі зніяковіло схилив голову, збираючись щось відповісти, але в цей час у двері обережно постукали.
- Заходь, хто там є! - гукнув герцог.
Двері відчинилися, і в отворі з`явилася збентежена фізіономія ординарця сотника.
- Вибачення просимо у високошляхетних панів, - промовив він. - Тільки тут справа така...
Ординарець злегка зам`явся, і Геллі нетерпляче його запитав:
- Що там сталося?
- Тут якісь старці прийшли дивні... Ніхто навіть і не бачив, звідки й коли вони з`явилися... зараз вони у війську ходять, хворих лікують, якісь наговори шепочуть...
- Хоч що-небудь про них відомо? - занепокоївся барон Гофер.
- Кажуть, нібито їх один місцевий старий визнав, - розвів руками ординарець. - Начебто це легендарні старці Затіненої діброви...
- Не може бути! - здивувався барон. - Адже їхні володіння знаходяться далеко звідси, в околицях Плато Титанів...
- То що робити зі старцями? - не втерпів ординарець.
Герцог заклопотано почухав підборіддя, а потім суворо вимовив:
- Ти дивись, як би старці самі з тобою чого не зробили - силу їхнього чарівництва ніхто й ніколи не міряв!
Ординарець злякано відсахнувся.
- Не жахайся, - заспокоїв його Хедмір. - Вони не служники темряви. Ці старці завжди були хранителями Затіненої діброви, а в людські справи не втручалися. Та ось, мабуть, і до них докотилися хвилі зла, коли відреклися від своєї самоти і прийшли на допомогу людям... Загалом так: старцям розпитуваннями не дошкуляти! Коли чого самі попросять - допомогти треба, а так із дозвільними розмовами не чіплятися - нехай лікують хворих. Зла від них не буде. Усе ясно?
- Так точно, ваша світлосте! - відчеканив ординарець і зник, зачинивши за собою двері.
Герцог, барон і сотник перезирнулися і знову схилилися над мапою, уточнюючи всілякі дрібниці майбутнього походу. Вирішено було виступати через два дні силами чотирьох полків на фортецю Асдар. А ще за три дні мала вирушити решта війська для того, щоб, отримавши звістку про початок бойових дій біля покинутої фортеці, несподівано вдарити в тил ворога.
Далі буде