Вогняна чаша
Частина №23 з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
- Прокидайся, Мандрівнику...
Аргнар миттєво розплющив очі, коли відчув обережний дотик чиєїсь руки до свого плеча, немов і не спав зовсім.
Над ним, підсвічений якимось дивним білястим світлом, що йшло з глибини печери, схилився Філгор. Його очі були стривожені, а в правій руці ватажок альфарців стискав меч. Поруч із ним сидів Ріп і невідривно дивився вглиб печери, хоча й без звичайної своєї настороженості. Навпаки, здавалося, що вовк у сумній задумливості.
Аргнар м`яко схопився на ноги і, опустивши руку на руків`я меча, пошепки запитав:
- Що сталося, і звідки з`явилося це дивне світло?
- У мене немає відповіді на твоє запитання, - знизав плечима Філгор. - Але, думаю, тобі буде цікаво самому глянути...
Він розвернувся і, м`яко ступаючи, щоб не збудити інших воїнів, попрямував у дальній кінець печери, що ховався за поворотом. Саме звідти і виходило загадкове світло.
Аргнар і Ріп пішли за альфарцем.
Тут біля повороту він побачив одного з вартових, який насторожено стискав у руках бойовий лук з накладеною на тятиву стрілою.
- Ну, що тут? - тихо запитав його Філгор.
- Та нічого не відбувається, тільки сяйво начебто стало трохи сильнішим. Я спершу взагалі уваги не звернув - думав, що мені привиділося... Звідки б у глибині печери світлу взятися, та ще й уночі?! А потім усе ж таки вирішив поглянути, а тут таке... Ми ж усе тут перевіряли перед тим, як укладатися на відпочинок - тут була звичайна кам`яна стіна. Здавалося, це просто глухий кут, а тепер з`явилася якась загадкова гладка стіна, та ще й зі світними візерунками! Та ось самі подивіться...
Вартовий махнув рукою у напрямку до джерела світла.
Аргнар визирнув з-за повороту і завмер від подиву.
За десять кроків від виступу, за яким стояв альфарець охорони, був глухий кут. Печера закінчувалася рівною обсидіановою стіною. Здавалося, вона була відполірована невідомими творцями до дзеркального блиску. По всьому периметру плита рясніла таємничими складно переплетеними візерунками і неймовірно стародавніми символами, що не були нанесені зверху, а немов би проступали зсередини. Саме ці візерунки і випромінювали бліде білясте світло. При цьому здавалося, що вони м`яко ворушаться, немов перетікаючи один в одного, але так, що людське око не могло вловити цього чарівного руху.
- Хм... цікаво, що це може означати? - здивовано пробурмотів Аргнар. - У мене таке відчуття, ніби я вже колись зустрічав подібні візерунки...
Він повільно вийшов з-за виступу і попрямував до загадкової плити слідом за Ріпом.
- Обережно! - спробував зупинити його стривожений Філгор. - Адже ми не знаємо, що це...
- Не думаю, щоб це було небезпечно, - заперечив Аргнар. - Я не можу тобі пояснити чому, але відчуваю, що загрози для нас немає. Навіть Ріп спокійний, як ніколи...
І справді - вовк підійшов до обсидіанової плити і спокійно сів за крок від неї, заклично дивлячись на Аргнара.
Підійшовши майже впритул, воїн зупинився, уважно вдивляючись у в`язь невідомих знаків, немов намагаючись прочитати за ними свою долю.
Філгору здалося на мить, що світло, яке сочилося з витіюватих візерунків, м`яко потягнулося до Мандрівника, і альфарець швидко наблизився до свого товариша з мечем напоготові. Він спробував зазирнути внутрішнім поглядом у магію загадкового світла. Те, що в ньому була якась неймовірно потужна магія, Філгор відчув одразу, але зрозуміти її природу не міг, немов перед ним була непроникна стіна.
Тим часом Аргнар, як зачарований, дивився на візерунок широко розкритими очима. Потім, підкоряючись якомусь нечутному наказу, повільно підняв ліву руку і доторкнувся до центру плити.
Негайно темний камінь персня, одягненого на безіменний палець, немов би вибухнув сліпучим золотистим сяйвом. Назустріч йому кинулися потоки білого сяйва з глибини обсидіанової плити. Глибоко під ногами, здавалося, десь у самому серці Поклонних гір щось глухо пророкотало, і настала тиша.
Усі завмерли в очікуванні.
- Дивіться, що це? - здавлено промовив вартовий, підходячи ближче і вказуючи пальцем на сяючу плиту.
У середині плити з`явилася вузька, пряма щілина, яка поступово збільшувалася. Немов розітнута надвоє гострим лезом, плита розходилася в різні боки, повільно відкриваючи прохід у величезний темний зал з ідеально рівною підлогою.
- Поклич інших! - коротко наказав Філгор вартовому, і той щодуху кинувся піднімати сплячих.
Коли обидві половини монолітної обсидіанової плити пішли в стіни печери, і повністю відкрився вхід у таємничу підгірну залу, Аргнар і Філгор розуміюче перезирнулися. Альфарець обережно вказав на камінь персня, який майже згас, і тепер лише слабко мерехтів дрібними золотистими іскорками.
- Око дракона - ключ, що відмикає магічний замок цього місця... от тільки невідомо, що нас там може чекати?
- Подивимося, - відгукнувся Аргнар.
Він спокійно переступив невидиму межу, що відокремлювала печеру від залу, і увійшов усередину. І тоді, немов хтось невідомий чекав цієї миті, далеко попереду з підлоги здійнявся стовп м`якого блакитного світла й освітив високо вгорі кам`яне ребристе склепіння колосального підземного залу.
Більше не роздумуючи, Аргнар попрямував просто до джерела світла.
Філгор і Ріп слідували за ним за кілька кроків.
Посеред залу, прямо в підлозі виднілася кругла шахта великого колодязя, приблизно, двох кроків у в поперечнику. Вона йшла вертикально вниз, здавалося, до самого коріння Поклонних гір. По краю колодязь облямовувало ідеально гладке кам`яне кільце білого кольору, поцятковане по колу дрібною витіюватою в`яззю таємничих написів невідомою мовою.
Аргнар і Філгор обійшли кругом, уважно вдивляючись у напис і намагаючись вловити в ньому хоч що-небудь знайоме. Але марно. Ось на якусь мить альфарцю здалося, що знаки начебто оживають і складаються в якусь давню фразу, схожу на одну з тих, які він бачив у кам`яній книзі бойової магії ельфів. Напевно, Мелькор зміг би її прочитати, але старця поруч не було. Філгор зосередився, пригадуючи знання, отримані від Мелькора, і несподівано хитросплетіння символів ворухнулися і якимось незрозумілим чином склалися в чіткий напис. Ще не вірячи в удачу, Філгор заворушив губами, не відриваючи погляду від букв. У тиші залу зазвучали стародавні слова...
- Той, хто йде краєм і дивиться в очі Вічності, знайде в дзеркалі життя віддзеркалення світла діянь минулих і прийдешніх... Це світло зміцнить або послабить дух того, хто запитує... Чи готовий ти, невідомий мандрівник, перевірити себе? Бо незміцнілий дух буде безжально зламаний, а безвихідь від знання долі вкриє мороком майбутнє... лише той, хто йде до світла Храму, подужає знання...
Останній звук голосу Філгора розтанув у височині під склепінням кам`яного залу, і запанувала тиша. У цей час пролунали звуки кроків, що наближалися. У отворі з`явилися стривожені альфарці на чолі з розгубленим Однооким. Вони спробували увійти в зал, але Філгор застережливо підняв руку.
- Не підходьте!
Одноокий хотів було щось запитати, але так і залишився стояти з роззявленим ротом, бо з колодязя пролунав грізний гуркіт, і хвилями покотилося райдужне сяйво.
Аргнар обережно зазирнув усередину кам`яного кола й побачив, як із глибини вгору швидко здіймається водна поверхня, засіяна дрібними сріблястими іскрами. Мимоволі відступивши на крок, він у хвилюванні продовжував стежити за тим, що відбувається.
Нарешті вода піднялася до самого краю поцяткованого написами кільця. Здавалося, ще мить - і вона рине на кам`яну підлогу зали, заливаючи все навколо... але водна поверхня зупинилася, немов підкоряючись невідомому наказу. Сріблясті іскорки заметушилися, звиваючись у вигадливі спіралі, що оберталися, розпухали, поступово вкриваючи всю водну поверхню, доти, доки вона не перетворилася на матову плівку, що нагадувала ртуть.
Аргнар знову зробив крок до колодязя і почав уважно вдивлятися в поверхню, немов у дзеркало. Однак свого відображення він не побачив. Десь у глибині магічного дзеркала виник ледь вловимий рух, немов якесь зображення підіймалося до поверхні. Дрібні крижані голки впилися в потилицю, у скронях виник гнітючий біль. Але воїн продовжував уважно вдивлятися, і поступово його погляду відкрилися дивовижні видіння...
Корабель, який тонув у страшній бурі, розламувався на шматки...
Величезний золотавий дракон несе на собі групу людей, які тривожно вдивляються в поверхню землі, що пропливає внизу...
Незліченні сонмища потворних тварюк атакують замок Мелрода, а сам шляхетний барон Греттір відчайдушно б`ється з прислужниками Повелителя темряви...
Потім Аргнар побачив себе. Зсутулившись і загорнувшись у плащ, він їхав верхи. Його посіріле хворобливе обличчя хилилося до гриви коня. З боків їхали Філгор і Одноокий, зі співчуттям дивлячись на товариша...
У багряному світлі похмурого сонця, над безкрайнім степом пробігали криваві сполохи по наконечниках довгих списів величезного війська. Похмурі ратники тривожно вдивлялися в далечінь, де клубочилася темна завіса імли...
Жахлива чорна тінь із розпростертими крилами, насувалася, поглинаючи світло, на верхівку великого пагорба, де височів самотній воїн із палаючим мечем у руці. Біля його ніг завмер у напрузі вовк... І коли моторошні крила зімкнулися над воїном, він різко здійняв руку з якимось предметом, затиснутим у ній. Спалахнуло нестерпно яскравим білим полум`ям, розриваючи на шматки чорну тінь...
Аргнар мимоволі заплющив очі від сліпучого світла, а коли знов розплющив, то побачив самотнього воїна, закутого в сталеві сірі обладунки, який упевнено крокував широкою прямою дорогою до далекого горизонту, звідки лилося чисте небесне світло. А поруч із воїном ішов усе той самий вовк...
Несподівано з`явилася зовсім інша картина. Залита теплим сонячним світлом лісова галявина, на якій, тримаючись за руки, стояли юнак і дівчина. Щось ледь вловимо знайоме здалося Аргнару в їхніх обличчях. Він мимоволі подався вперед, намагаючись уважніше розгледіти. Здавалося, ще трішки - і він упізнає, але в цю мить гладкою поверхнею магічного дзеркала пробігли легкі брижі, розчиняючи зображення. Знову блиснула водна поверхня, заповнена сріблястими іскорками, і почала осідати вглиб колодязя, оголюючи гладкі стіни, що виблискували матовим сріблом. Здалося, ніби десь глибоко в надрах гір пролунав низький подих.
Аргнар стрепенувся, оговтуючись, і озирнувся. Ліворуч, поруч із ним із задумливим виглядом стояв Філгор - його погляд ще був прикутий до бездонного провалу таємничого колодязя. Обличчя альфарця виглядало просвітленим, наче він побачив щось таке, що очистило й відродило його душу.
Перевівши погляд на Ріпа, Аргнар з подивом виявив, що вовк сидить, згорбившись, на самому краю колодязя і теж дивиться вниз. Здалося чи ні, але начебто в його очах блиснули сльози. Що міг побачити Ріп у магічному дзеркалі - це так і залишилося загадкою назавжди...
- Ти бачив те саме, що і я? - запитав Аргнар, обережно торкаючись руки альфарця.
- Мабуть, ні... - глухо відгукнувся Філгор. - Мені було явище деяких подій мого життя і... того, що можливо буде. Пригадую, що колись давно, ще в дитинстві, я чув від старого віщуна легенду про магічне Дзеркало Буття, що може саме з`явитися будь-де й показати тому, кого воно обрало, картини його життя - як минулі, так і майбутні. Але яким чином і чому це дзеркало знаходить обранця - невідомо... адже ти, Мандрівнику, напевно, побачив щось особисте?
Філгор вичікувально подивився на Аргнара.
- Так, ти маєш рацію, - зітхнув Аргнар. - Але... не будемо про це. Нам час вирушати далі.
Із цими словами він розвернувся і попрямував до виходу з кам`яної зали. Альфарці мовчки відступили, пропускаючи його. Слідом вийшли Ріп і Філгор. Щойно вони перетнули незриму межу, що відділяла підгірний зал від печери, стулки кам`яної плити вийшли з пазів у стінах і м`яко зімкнулися. Сяючими письменами ковзнула вогняна змійка, гасячи їх, а потім немов дрібне тремтіння пробігло по обсидіановій плиті, розмиваючи зображення. Ще за мить здивованим поглядам воїнів постала звичайна шорстка стіна гірської печери. Від таємничої плити не залишилося й сліду, немов її ніколи тут і не було.
- Ну й діла... - тільки й зміг здивовано пробурмотіти Одноокий, розгублено чухаючи потилицю.
Ніч добігала кінця. Після такої таємничої події ніхто вже не лягав спати. Неспішно перевірили спорядження, поснідали, а щойно нічна темрява назовні посіріла, віщуючи ранок, виступили в похід на північ. Попереду чекали Гарячі джерела.
Зголодніла полярна сова ширяла високо над західною околицею Північного лісу, уважно виглядаючи хоч якусь здобич. Сова не їла вже кілька діб, тому вилетіла на полювання рано, не дочекавшись, доки нічна темрява повністю накриє засніжену землю. Тут угорі дув пронизливий холодний вітер, але для сови він був звичним - теплий пух і жорстке довге пір`я не пропускали морозний холод. Але ось голод мучив усе сильніше.
Несподівано на самому краю лісового масиву сова запримітила якісь рухомі чорні крапки. З такої висоти неможливо розгледіти, але було ясно, що це можлива пожива. Склавши широкі крила, сова каменем ринула донизу. Однак, чим нижче вона спускалася, тим більше сумнівів у неї з`являлося. І ось нарешті зблизька з`ясувалося, що це не очікувана здобич, а низка вершників, що загорнулися в теплі плащі, і пробиралися на північ до кільця гір, розташованих на самому краю північного узбережжя Крижаного океану.
Сова в розчаруванні скрикнула, швидко злітаючи вгору. Вона ще встигла помітити здивовані обличчя людей, які, задерши до неба голови, проводжали поглядами незвичайного великого птаха. Проте їй вже було байдуже - сова вирушила далі на пошуки їжі.
А крижаний вітер смикав дорожні плащі, намагаючись дістатися тепла людських тіл - вихолодити, виморозити й залишити навіки в цій неосяжній засніженій пустелі нахабні живі грудочки тепла, що посміли порушити своїм проникненням споконвічне царство холоду...
* * *
Гострі ікласті крижані тороси відливали мертвотною застарілою жовтизною і злісно шкірилися з вкритого хрусткою скоринкою снігового насту, немов зуби невідомого велетенського чудовиська. Що далі, то густішими й вищими здіймалися вони перед втомленими подорожніми, зливаючись попереду в суцільну крижану брилу, що здіймалася, здавалося, на півнеба, затягнутого важкими похмурими хмарами. Там, у крижаній стіні вгадувався темний хід у велику печеру, оповитий клубами смердючої сірчаної пари.
- Ну, ось і прийшли... - просто сказав Аргнар, уважно роздивляючись підходи. - Судячи з карти, саме тут і знаходяться ті самі таємничі Гарячі джерела...
- Не надто вони схожі на гарячі, - похмуро буркнув Одноокий. - Мабуть, снігова баба й то теплішою буде...
- А ти, мабуть, розмріявся в лазні погрітися? - криво усміхнувся Філгор. - Може, й віничок дубовий із собою на цей випадок прихопив?!
Одноокий щось нерозбірливо пробурмотів собі під ніс, але сперечатися з ватажком альфарців не став, а лише голосно зітхнув і повернувся до Аргнара, чекаючи подальших розпоряджень. Небезпечний виснажливий шлях через Північну пустелю вздовж Поклонних гір залишився далеко позаду. Кінцева мета подорожі була перед очима, але Мандрівник чомусь мовчав і зволікав.
- Ну що, так і будемо стирчати тут на видноті? - не витримав Одноокий. - Того й гляди, самі на крижаних бовванів перетворимося...
Аргнар здригнувся, немов прокидаючись, і обвів соратників стурбованим поглядом. Їхні обличчя висловлювали настороженість, але водночас на них лежала печатка рішучості.
- Ось ми і прийшли... - насилу вимовив Аргнар. - Далі шлях лежить у темряву підземель, а що там нас може чекати - нікому не відомо... Може статися так, що не всі з нас повернуться. Тому я пропоную, щоб кожен добре подумав, перш ніж іти далі... Ніхто нікого звинувачувати не буде - адже кожен уже на ділі довів, що боягузів серед нас немає. Але тут особливий випадок...
Асмунд розімкнув, було губи, збираючись щось сказати, але лише крекнув і виразно подивився на Філгора, немов мовчазно пропонуючи йому висловитися від імені всіх альфарців-слідопитів.
- Я вважаю, що говорити про це немає сенсу, бо кожен знав від самого початку, куди ми йдемо... - спокійно промовив ватажок загону. - А якщо хтось і справді вирішить залишитися, то що ж... принаймні буде кому розповісти про наш похід...
Альфарці обурено загули. Хтось із них вигукнув:
- Не для того ми йшли сюди, щоб спасувати в останній момент!
- Та чого там воду в ступі товкти?! - рубанув повітря рукою Асмунд. - Йдемо всі! Дасть Бог - усі й повернемося, а коли комусь і не пощастить, то тому буде слава і пам`ять нащадків!
- Так тому й бути, - вирішив Філгор.
Аргнар трохи посміхнувся, бачачи рішуче налаштовані обличчя воїнів, і підняв руку, привертаючи увагу. Усі негайно замовкли, чекаючи, що скаже керівник походу.
- Я радий, що всі ми одностайні в прагненні завершити розпочату справу! - сказав воїн. - Але все одно хтось має залишитися тут, у тимчасовому таборі, який ми влаштуємо біля входу в Гарячі джерела.
- Навіщо? - здивувався Асмунд.
- Тому, що коні не підуть у підземелля. Та й ми не знаємо, який там шлях і через які перепони нам доведеться долати... Гадаю, що має залишитися двоє людей, щоб по черзі наглядати за кіньми...
- Ну, вже, як хочете, але я не залишуся! - не витримав Одноокий. - Я йду з тобою, Мандрівнику!
Усі інші знову загули, висловлюючи своє невдоволення. Ніхто не хотів залишатися зовні, знаючи, що їхні товариші вирушають назустріч смертельній небезпеці. І тоді слово взяв Філгор.
- Щоб ніхто не почувався скривдженим, ми кинемо жереб. - сказав він. - Як вирішить доля, так і буде. У жеребкуванні беруть участь усі, крім Мандрівника і... мене. Сподіваюся, немає сенсу пояснювати, чому?
Усі закивали, мовчки погоджуючись. Воно й зрозуміло: адже саме Мандрівник мав добути Вогняну чашу, а Філгор володів деякими прийомами бойової магії ельфів, які могли знадобитися в невідомих глибинах підземель. Один лише Одноокий щось невдоволено бурчав, але сперечатися не став.
Філгор дістав з похідного гаманця срібні монети за кількістю присутніх, а потім замінив дві з них на золоті. Ще раз перевіривши кількість монет, він опустив їх у шапку і кілька разів струснув.
- Ну, підходьте по одному... - запропонував він.
Одноокий першим зробив крок до шапки і запустив у неї величезну ручищу зі словами:
- Якщо мені дістанеться золота монета, то все одно...
Однак закінчити він не встиг, бо вже витягнув руку, в якій тьмяно відблискувала срібна монетка. Урочисто піднявши її над головою, Одноокий з радісною усмішкою проголосив:
- Є все ж таки справедливість на білому світі!
Слідом за ним випробували долю і всі інші. Золоті монети дісталися Асмунду і наймолодшому альфарцю Селенгу. На їхніх обличчях проступило сумне розчарування, але заперечувати вони не стали - все було по-чесному.
За півсотні кроків ліворуч від темного входу розбили тимчасовий табір. Товариші допомогли тим, хто лишився, облаштувати конов`язь і спорудили міцні щити, що мали захистити коней від холодних вітрів. Із трофейних списів чау-гарців зробили каркас невеличкого намету й обтягнули його ковдрами, а поверх плащами. Тут ті, хто залишився, мали по черзі відпочивати від чергування. Потім нав`язали старе ганчір`я і обривки канатів на заздалегідь приготовані гілки дерев і просочили смолою та розрідженою горючою рідиною - вийшов значний оберемок смолоскипів. Напевно в тунелях підземель було темно, тому готувалися ґрунтовно. Крім того, в запасі було ще кілька світильників, але їх вирішили залишити на крайній випадок.
Наостанок повечеряли, пустивши по колу прощальну чашу з терпким вином. Посиділи, помовчали. Розмовляти було більше нема про що, все і так обговорили за час довгого шляху до Гарячих джерел. Напружена тиша запанувала біля дотліваючого багаття.
- Час... - вимовив Аргнар, підводячись і піднімаючи на плече похідний мішок.
Заворушилися й усі інші. Альфарці обіймалися на прощання з товаришами, які залишалися, обмінюючись короткими малозначущими фразами. Селенг з Асмундом проводжали друзів сумними поглядами - їм хотілося бути разом з усіма, проте доля розпорядилася інакше.
Один за одним воїни мовчазно входили під кам`яну арку і зникали у темряві. Ось і останнього слідопита поглинула похмура завіса. На майданчику перед входом залишилися тільки двоє вартових, які мали охороняти тимчасовий табір, чекаючи повернення загону. Ще якийсь час із темряви печери лунали слабкі звуки обережних кроків, що поступово віддалялися вглиб, але ось і вони замовкли. Настала тиша.
Зітхнувши, Асмунд і Селенг повернулися до вогнища і з сумом всілися біля нього.
* * *
Нахилившись, Аргнар слідом за Ріпом прослизнув під кам`яною брилою, яка низько нависала над проходом, і насторожено зупинився, загасивши смолоскип. Його погляду відкрився величезний кам`яний зал, стеля якого ховалася десь високо в темряві. Далеко в протилежній стіні виднілося чорне провалля входу до ще одного тунелю, до якого напряму вели широкі пласкі камені, виступаючі над поверхнею зеленуватого озера. Вода мерехтіла міріадами найдрібніших вогників, заливаючи простір залу слабким мертвотним світлом. По берегах височіли нагромадження загострених кам`яних брил, які місцями відблискували якимось бурим слизом. А стіни були вкриті застиглими каламутними патьоками у вигляді величезних понівечених бурульок. По берегах підземного озера ніде не виднілося навіть натяку на прохід.
Філгор і Одноокий, ставши з боків від Аргнара, вичікувально озиралися на всі боки. Поступово підтягнулися й інші слідопити.
- Чого стоїмо? - поцікавився Одноокий.
У відповідь Аргнар мовчки вказав на вовка, який завмер у напруженій позі, не доходячи кількох кроків до самого краю води. Шерсть на його загривку здибилася, а ікла оголилися в беззвучному загрозливому оскалі. Ріп невідривно дивився на поверхню озера, немов відчувши в глибині приховану небезпеку.
- Там щось є... - тихо промовив Філгор.
- А ми зараз перевіримо...
Одноокий нахилився і, підхопивши важкий камінь, з усього розмаху жбурнув його на середину озера.
Аргнар і Філгор від несподіванки здригнулися й одночасно спробували перехопити його руку, однак здоровань виявився швидшим. Камінь із глухим сплеском занурився в зеленувату воду. Від місця його падіння розійшлися тягучі повільні кола.
- Ех, ти... - скрушно зітхнув Аргнар.
- А чого там? - здивовано знизав плечима Одноокий. - Всіх-то справ - якийсь камінчик у воду кинув. Можна подумати, що...
Але він не встиг закінчити, бо в глибині, яка слабко світилася, виникли якісь звивисті неясні тіні. Вони стрімко піднімалися до поверхні.
Ріп, ще більше зіщулившись, позадкував від берега. Усі інші мимоволі наслідували його приклад. І вчасно.
Неподалік від берега зеленуватим горбом здулася вода, і величезна бульбашка луснула з гучним зітханням, явивши з себе огидну істоту з білястими більмами замість очей. Членистий тулуб страховиська, позбавлений будь-яких кінцівок, в обхваті був розміром з велику колоду. Повільно повернувши голову праворуч-ліворуч, немов прислухаючись до якихось звуків, чудовисько несподівано звалилося на берег, здійнявши фонтан бризок. Розійшлися стулки, що прикривали широку пащу, засіяну відростками, що ворушилися, і щелепи, які висунулися вперед, з брязкотом клацнули майже перед обличчями воїнів.
Вийшовши з мимовільного заціпеніння, Філгор вирвав із сагайдака стрілу і, майже не цілячись, встромив її в одне з більмастих очей страховиська.
Відразу важкий членистий тулуб стрімко відскочив від берега і здибився над вируючою водою, з якої один за одним з`являлися все нові родичі чудовиська.
- Відходимо назад! - хрипко вигукнув Аргнар, задкуючи до входу, через який загін вийшов на берег підземного озера.
Біля самої арки входу всі зупинилися, насторожено спостерігаючи за тим, що відбувається в озері. Усі альфарці стояли напоготові - тримаючи на тятивах стріли й чекаючи лише команди. Тільки Аргнар і Одноокий тримали в руках мечі.
Спершу поранене в око чудовисько скажено звивалося, немов намагаючись вирвати з очної ямки застряглу в ній стрілу. Але поступово його рухи ставали сповільненими і млявими. Немов відчувши недобре зі своїм родичем, інші тварюки завмерли, утворивши навколо нього замкнуте коло. Здавалося, що вони чогось чекають.
Нарешті поранене страховисько вибилося з сил, розмахуючи з боку в бік головою з білим пір`ям стріли, що стирчало з очниці. Глухо гарикнувши, воно важко впало у воду. І негайно, здіймаючи фонтани бризок, інші кинулися до поваленого співбрата і впилися в його тіло безжальними іклами, розриваючи на шматки. Під склепіннями похмурої печери пролунав жахливий вереск.
Дивлячись на моторошний бенкет, Одноокий зніяковіло кашлянув, привертаючи увагу, і обережно запропонував:
- Може, підстрелити ще парочку таких тварюк? А коли решта накинуться на них, ми зможемо спробувати прослизнути по камінню на інший берег озера... адже он зовсім не далеко.
- А якщо тварюки кинуться на нас? - побоюючись, поцікавився один з альфарців. - Тоді що?
- У такому разі, ми будемо битися... - відгукнувся Філгор. - Судячи з усього, вони не безсмертні. Тільки треба спробувати підстрелити тих страховиськ, які будуть подалі від стежки з каменів.
- Але ж навпаки, треба підстрелити тих чудовиськ, які ближче всіх до стежки, щоб вони нам не заважали! - подав голос Одноокий.
Філгор криво усміхнувся і пояснив:
- Якщо підстрелити тварюк, які біля каміння, то решта накинуться на них, і тоді нам не вдасться прослизнути поруч із ними непоміченими. А якщо поранити тих, що подалі, то всі ці монстри кинуться на них, і поки вони будуть зайняті, ми повинні встигнути потрапити на протилежний берег... Зрозуміло?
Одноокий зніяковіло пошкрябав у потилиці й невпевнено пробурмотів:
- Воно-то так, а чи встигнемо?
- Повинні, - втрутився в розмову Аргнар. - Тільки необхідно діяти швидко і злагоджено.
Поки моторошні мешканці підземного озера бенкетували над залишками свого родича, альфарці влаштували раду. Для того, щоб не виникло штовханини, чітко розподілили хто за ким має йти. Вирішили, що першими на той берег повинні бігти Філгор і найкращі стрільці - це було потрібно для того, щоб у разі чого вони могли прикрити решту своїми влучними стрілами. Мандрівник з Однооким мали замикати колону.
Поки люди радилися, Ріп уважно слухав їх, повертаючи голову від одного до іншого, немов розумів людську мову.
Коли всі ролі були розподілені, Філгор вишикував альфарців дугою і віддав наказ.
Білооперені стріли помчали до дальніх цілей. Поранені чудовиська здибилися над водою. Вони заревіли й завищали, у склепіння величезного залу вдарила потужна хвиля диких звуків, від яких міг затьмаритися розум. Вода в озері завирувала, заходила ходуном, погрожуючи вихлюпнутися на берег високими хвилями. Підводні монстри, яких не зачепили стріли, з усіх боків кинулися до поранених, впиваючись у родичів, які судомно звивалися, безжальними іклами. Біля каменів не залишилося жодного страховиська.
- Пора! - крикнув Аргнар.
Філгор першим кинувся до води і помчав на протилежний берег, перестрибуючи з каменя на камінь. За ним мовчки кинулися інші альфарці.
Ріп підвівся, немов теж збираючись бігти, але затримався, запитально дивлячись на Аргнара.
- Біжи! - легенько підштовхнув його Мандрівник.
Вовк зірвався з місця і сірою тінню помчав на інший берег.
- Час і нам, - сказав Одноокий, коли останній альфарець ступив на камінь. - Поспішимо, поки тварюки зайняті...
Тримаючи мечі напоготові, Одноокий і Мандрівник застрибали по камінню. Вони вже були на півдорозі, коли жахливі створіння звернули на них увагу.
Розлючене багатоголосе виття вдарило у склепіння залу. На деякий час кинувши роздерті туші своїх недавніх родичів, тварюки кинулися до вислизаючої здобичі, спінюючи воду.
Відстань швидко скорочувалася.
Філгор і більшість альфарців, які вже перебралися на протилежний берег, підняли луки і відкрили швидку стрілянину по переслідувачах. Багато хто з тварюк тут же забився в корчах. Але інших це не зупинило. Не звертаючи уваги на поранених, чудовиська поспішали до каміння, щоб поласувати людським м`ясом. І це їм вдалося...
Усе сталося за кілька коротких миттєвостей. Останній альфарець, що біг перед Однооким, спіткнувся на мокрому від бризок камінні і, відчайдушно змахнувши руками, впав у воду. Миттєво до нього звідкись із глибини стрімко кинулася чорна тінь. З води з`явилася моторошна паща, і ікла зімкнулися на тілі нещасного воїна. Він встиг тільки коротко скрикнути і тут же зник під водою - тварюка відтягла його на глибину.
З протилежного боку каменю раптово з`явилася голова ще одного чудовиська і жадібно потягнулася слідом за Однооким, який уже ступив однією ногою на берег. Альфарці рвали тятиви своїх луків, стріляючи в тих тварюк, що пливли до кам`янистої стежки з усіх боків, і не помітили страховисько, яке виринуло біля самого берега. Погано б довелося Одноокому, який навіть не помітив загрози. Але Аргнар, що біг слідом, рвонувся вперед і з усього розмаху полоснув мечем по більмастим буркалкам. Вірний Шер не підвів - очі чудовиська луснули, розбризкуючи на всі боки слиз. Воно завищало, забилося в судомах, а потім наосліп кинулося на каміння. Але момент було втрачено - Одноокий і Мандрівник вже стояли на березі, важко дихаючи.
- Треба йти, - торкнувся Філгор плеча Одноокого. - Хтозна, а раптом ці тварюки можуть вилізти на берег...
Аргнар кивнув, погоджуючись, і загін поспішно увійшов під арку входу в печерний лабіринт. А слідом воїнам ще довго линуло гарчання і скреготливий вереск розлючених страховиськ.
Уже відійшовши далеко від зали з підземним озером, влаштували короткий мовчазний привал. Їсти ніхто не став - втрата одного з товаришів важким каменем навалилася на воїнів.
- Мені шкода Селвіга... - тихо промовив Аргнар, дивлячись на засмученого Філгора. - Він був мужнім воїном...
Ватажок альфарців кивнув, приймаючи співчуття, і якимось глухим голосом промовив:
- Ми знали, на що йшли... Головне - щоб усі наші втрати виправдали цей похід. Ми повинні знайти те, за чим сюди вирушили, за будь-яку ціну, навіть якщо більшість із нас поляжуть у цьому підземеллі...
Більше нічого не казали, та слова й не були потрібні - загін складався з бувалих воїнів, які пройшли важкі випробування і не раз дивилися смерті в очі. Знову запалили смолоскипи і заглибилися у звивистий темний коридор, який поступово вів кудись глибоко вниз, до основи гір. Місцями зустрічалися похмурі бічні відгалуження. Стіни цих штолень вкривав товстий шар слизового моху, який матово виблискував. Звідкись із темряви лунали незрозумілі звуки - низьке шипіння, прицмокування і потріскування, немов там у темряві ховалося сонмище якихось величезних комах, які постійно ворушилися.
Кілька годин блукань вивели загін у чергову гігантську печеру. З боків її височіли товсті колони жовтуватого кольору. Усередині них вгадувалися неясні обриси якихось зламаних потворних силуетів. Невідомі істоти навіки потрапили в ув`язнення соляних стовпів і тепер з безсилою люттю дивилися зсередини на людей, що проходили повз.
Ближче до середини безладно нагромаджувалися кам`яні брили величезного розміру. Вони облямовували з боків глибоку ущелину в підлозі печери. Лише пройшовши днищем цієї ущелини можна було дістатися до протилежного кінця печери, де виднівся вхід до наступного залу. Звідти виповзали клуби пари і, немов придавлені якоюсь незримою силою, розтікалися по брилах і повільно сповзали в ущелину.
Аргнар відчув хвилі невідомої сили, що виходили з далекого входу. Вона не була злою чи доброю, це була просто безлика сила неймовірної потужності.
- Здається, ми вже біля мети... - тихо мовив Аргнар, вказуючи лівою рукою на вхід, що темнів вдалині. - Там має бути Вогняна чаша.
- Мені теж так здається, - підтвердив Філгор. - Але непокоїть мене те, що ми так легко до неї дісталися. Невже тут немає охорони?
- Зачекай, ще потрібно пройти цю ущелину...
Аргнар змахнув рукою, закликаючи всіх слідувати за собою, і першим почав спускатися на дно ущелини. За ним потягнулися Одноокий і решта альфарців. Філгор трохи забарився, уважно вдивляючись у навколишні кам`яні уламки, тому опинився в хвості колони - він ішов одразу за Ріпом.
Дрібний щебінь поскрипував під ногами воїнів, які йшли дном ущелини, дроблячись і лунаючи багатоголосими відгомонами, що їх печерне відлуння розносило під високими склепіннями. Однак більше жодних звуків не було. Деякі альфарці навіть почали напівголосно перемовлятися, коли несподівано стався напад.
З-за найближчих валунів піднялися напівпрозорі силуети, заповнені гнилувато-зеленуватим сяйвом, і безмовно метнулися до людей. Ці силуети трохи були схожі на людські, але наче понівечені страшними тортурами. Верхні кінцівки нагадували довгі руки, що закінчувалися великими кривими пазурами, а ноги внизу розгалужувалися клубками тонких звивистих щупалець. На довершення до всього ці потворні створіння мали витрішкуваті голови з величезними жаб`ячими пащами, всіяними незліченною безліччю дрібних гострих зубів.
Альфарці дружно підняли бойові луки і випустили залп по наближаючомуся ворогові. Білими розчерками промайнули стріли в напівтемряві печери і, пройшовши крізь нападників, обсипалися безсилим градом біля кам`яних стін. А стражі ущелини так само безмовно наближалися до воїнів, які приготувалися до захисту. Кілька альфарців спробували ще раз, але з тим самим успіхом - стріли не заподіяли жодної шкоди моторошним створінням.
- Боюся, що звичайна зброя тут буде безсилою. - насупився Філгор. - Ці тварюки не живі...
- Мертві примари! - ахнув Одноокий, безпорадно стискаючи в ручищах меч і озираючись на всі боки.
Не зупиняючись, стражі накинулися на людей, не звертаючи жодної уваги на мечі й короткі списи, що марно розсікали й пронизували їх. По троє - четверо примарні тварюки обліплювали воїнів і впивалися в них потворними пащами, висмоктуючи живе тепло. Альфарці гинули один за одним у муках, але безсилі були дати відсіч. Відчайдушні крики і благання оголосили похмуре підземелля.
Ріп метався серед мерців, ухиляючись від їхніх голодних пащ, але теж нічого не міг вдіяти - тварюки були невразливі. Один лише Аргнар ледве відбивався мечем від примар, що насідали з усіх боків, одночасно захищаючи й Одноокого. Вірний Шер все ж розсікав їх, але не вбивав. Звиваючись і корчачись, розсічені частини вартових знов збиралися разом і знову атакували.
Ще на самому початку нападу Філгор встиг сплести одне зі стародавніх заклинань, здатне утримувати привидів на відстані, але не зміг наповнити його силою. Тож захисний ковпак прикривав лише його та двох найближчих альфарців. Але так не могло тривати довго - підтримання охоронного закляття швидко висмоктувало з ватажка слідопитів сили. Він відчував, як поступово захисний купол слабшає.
- Мандрівнику, використай амулет жерця! - у відчаї вигукнув Філгор, розуміючи, що іншого виходу немає.
Відбиваючись мечем від насідаючих мерців, Аргнар лівою рукою квапливо намацав у поясному гаманці загорнуту в ганчірку восьмипроменеву зірку, засіяну дрібними, немов макові зернята, чорними камінчиками. Ще перед входом у підземелля, підкоряючись якомусь неусвідомленому почуттю, він переклав амулет жерця, вбитого у сутичці в Північній пустелі, у свій поясний гаманець. Решта амулетів були безповоротно загублені - вони канули в безодню підземного озера разом із нещасним альфарцем, якого забрало підводне чудовисько.
Рвучко піднявши руку вгору із затиснутою в ній чаклунською зіркою, Аргнар страшенно закричав, вкладаючи в цей крик усю лють і ненависть до ворога. І амулет ожив. Він оповився зеленуватим серпанком і випустив із чорних зерен незримі відростки, які, немов коріння, увіп`ялися в шкіру воїна, харчуючись його гарячою кров`ю. Аргнар відчув болісне паління в долоні, але продовжував стискати зірку, тримаючи її високо над головою.
І тоді з амулета вдарили на всі боки незліченні тонкі голки багряних променів, які, наче списи, одночасно пронизали всіх привидів. Ледь чутне шелестке виття стражів ущелини, які гинули, пронеслося печерою і замовкло. Там, де ще мить тому були примари, тепер лише осідали донизу каламутно-бурі хмаринки й просочувалися в тріщини каміння.
Усе було скінчено. Нападники зникли, але з усього загону живими залишилися лише п`ятеро і вовк. Решта альфарців-слідопитів лежали мертвими на кам`яній підлозі ущелини.
Очі Філгора наповнилися сльозами. Він перевів сумний погляд на Аргнара і жахнувся. Обличчя мужнього воїна вкрила смертельна блідість, він мав вигляд живої мумії. Обличчям Аргнара струменів піт, очі засклілилися, а піднесену руку огортала чорна рухома хмарка.
- Кинь амулет, Мандрівнику! - закричав Філгор.
Але Аргнар його не чув.
Зрозумівши, що його товаришеві загрожує страшна доля, Одноокий потягнувся рукою до амулета, щоб вирвати його з долоні Аргнара, але грізний окрик вчасно зупинив його.
- Не торкайся амулета, інакше загинеш! Спробуй вдарити Мандрівника по руці, щоб амулет сам випав з його долоні...
Довго не вагаючись, Одноокий з усього маху вдарив своїм величезним кулачищем по руці Аргнара трохи нижче долоні. Від цього стрімкого удару чаклунська зірка вилетіла з долоні, немов випущена з катапульти, і вибухнула, врізавшись у кам`яну стіну. У місці вибуху виникла чорна хмара, яка жадібно потяглася до людей, але Філгор цього разу легко розвіяв її одним із бойових заклинань.
Із глухим стогоном Аргнар знесилено осів на землю і, якби його дбайливо не підхопив Одноокий, упав би.
Філгор і двоє альфарців, які залишилися в живих, підбігли і допомогли влаштувати Аргнара зручніше, спорудивши зі своїх плащів і луків якусь подобу крісла. Філгор негайно опустився на коліна й уважно оглянув руку товариша. Під пожовклою, як пергамент, шкірою він помітив тонкі чорні нитки, що йшли від долоні до передпліччя. Насупивши брови і закусивши від розпачу губу, ватажок альфарців накрив своїми долонями руку Аргнара і зосередився, прагнучи проникнути внутрішнім поглядом у сутність цих ниток. Поступово він побачив, як вони дуже повільно, але неухильно ростуть у бік плеча, пробиваючи собі шлях до серця відважного воїна. А ще Філгор із жахом усвідомив, що його магічні здібності тут не допоможуть - впоратися з таким чаклунством міг тільки дуже могутній маг.
Альфарець гірко зітхнув і вимовив:
- Необхідно терміново доставити Мандрівника до Кольгріма у Стародавній ліс, інакше він загине. Я тут безсилий...
Несподівано Аргнар розплющив очі й надтріснутим хворобливим голосом заперечив:
- У нас немає часу... Потрібно здобути Вогняну чашу...
- Ти навіть не уявляєш, що тобі загрожує! Адже це ж...
Але Аргнар не дав йому закінчити:
- Послухай, Філгоре, ти не гірше за мене знаєш, що це не має значення. Якщо ми не доставимо Вогняну чашу до призначеного часу, то Вальгард накриє завіса Темряви.
На це заперечити було нічого, і альфарець лише сумно кивнув, погоджуючись.
- Допоможи підвестися, я відчуваю, що мені трохи полегшало, - звернувся Аргнар до Одноокого.
Обережно обхопивши товариша за талію, здоровань дбайливо підняв його на ноги і трохи притримав, сумніваючись, чи зможе Аргнар рухатися сам. Але той рішуче відсторонив його і злегка хиткою ходою попрямував до входу в наступний зал, з якого струменіла пара.
Усі інші безмовно пішли за ним.
Пройшовши кам`яну арку, немов би виплавлену нещадним жаром у гірській породі, воїни опинилися в округлому кам`яному гроті з гладкими чорними стінами. Тут нікого не було. Лише в самому центрі на оплавленому острівці, що виступав у середині невеликого киплячого озерця, стояв сірий циліндр завбільшки з добрий кубок. Саме від нього і йшли хвилі тієї самої безмежної сили, що її відчули Аргнар і Філгор перед битвою з привидами.
- Ось вона - легендарна Вогняна чаша... - пробурмотів Аргнар.
- Чаша-то ось, тільки як до неї дістатися? - розгублено пробурмотів Одноокий. - Вода в озері, мабуть, окріп - он як булькає. Зваримося, що твої раки...
Усі розгублено перезирнулися.
До острівця було рукою подати - з десяток кроків, але ніде не було видно містка чи каміння, яким можна було б перебратися, не торкаючись киплячої води.
- Ех, шкода крил немає... - зітхнув один з альфарців.
При цих словах Філгор стрепенувся і з надією потягнувся рукою до Одноокого, який розгублено відступив на крок, не розуміючи, в чому справа.
- У тебе збереглася мотузка? - запитав Філгор.
- А куди ж їй подітися?! - здивувався здоровань. - Тут вона...
Він розстебнув пряжку широкого пояса, під яким виявилася тонка, але міцна мотузка, обмотана навколо талії.
- Розмотуй! - коротко кинув Філгор, а сам тим часом почав знімати з себе перев`язь із кинджалами.
- Ти чого це? - здивувався Одноокий. - Ніяк вплав зібрався?!
- В юності я вправлявся з арканом, і в мене непогано виходило, - пояснив Філгор. - Упевнений, що мені вдасться звідси накинути петлю на чашу і перетягнути її до нас.
- А навіщо тоді роздягаєшся?
- Щоб нічого не сковувало рухів... давай мотузку.
Одноокий за допомогою двох альфарців швидко розмотав мотузку зі своєї талії і передав її Філгору, з зацікавленням спостерігаючи за ним. Аргнар увесь цей час стояв поруч, прикривши очі і стомлено спираючись на руків`я меча. Видно було, що почувається він не дуже добре.
Ватажок альфарців уважно оглянув мотузку, щоб ніде не було надривів, а потім зробив на одному кінці зашморгову петлю. Після цього він повісив змотану вільними кільцями мотузку на ліву руку, а в праву взяв петлю і підійшов до самого краю берега, ретельно вимірюючи поглядом відстань до острівця.
Усі інші відійшли в боки, щоб не заважати йому, і затамували подих.
Філгор підняв у правій руці кінець мотузки з петлею і почав повільно розкручувати її над головою, не відриваючи погляду від острівця. Нарешті він раптово подався вперед і метнув аркан, який з м`яким шипінням злетів угору і, описавши круту дугу, захлеснувся точнісінько на сірому циліндрі.
- Ти дивись, вийшло! - немов мале дитя, сплеснув долонями Одноокий. - От і чудово!
- Не поспішай радіти, - насупився Філгор, обережно натягуючи мотузку. - Здається, ця штуковина міцно сидить на своєму постаменті, немов вросла в нього...
- А якщо ми всі разом смикнемо за мотузку, то, можливо, чаша й відірветься від каменю? - невпевнено запропонував один з альфарців.
- Можливо, якщо тільки мотузка витримає...
- Та чого там гадати, - гримнув Одноокий. - Давайте спробуємо, може, вийде.
Дружно взялися за мотузку і потягнули, але Вогняна чаша навіть не ворухнулася. Мотузка напружилася, як струна, та й годі.
- Ні, так справа не піде!
Одноокий поплював на долоні, обмотав мотузку кілька разів навколо руки, знайшов невеличкий кам`янистий виступ на березі і, упершись у нього ногами, скомандував:
- Навалюйся!
Усі дружно хитнулися назад, вкладаючи в цей рух усі сили. Мотузка натягнулася і загула. З гучним клацанням циліндр відламався від кам`яної брили і як стріла полетів на берег.
Коли мотузка несподівано ослабла, альфарці й Одноокий полетіли стрімголов на підлогу, відчайдушно волаючи:
- Тримай її!
У цей момент Аргнар, який стояв до цього нерухомо, не розплющуючи очей, раптово підкинув руку і спіймав чашу в польоті.
Схопившись на ноги, Філгор підбіг до Аргнара і дбайливо забрав з його руки циліндр, який виявився напрочуд важким і таким холодним, немов лежав у льоду, а не посеред киплячого озера. Чаша була зроблена з якогось невідомого матеріалу, схожого на камінь. Обмотавши її плащем, Філгор засунув здобич у похідний мішок і надійно прикріпив його в себе на спині.
- Ну що ж, справу зроблено - час повертатися...
Філгор підійшов до Аргнара й обережно торкнувся його руки.
- Так, так... я чую... - глухим голосом відгукнувся той.
Дорога назад зайняла набагато менше часу. На своєму шляху маленький загін більше не зустрів перешкод. Навіть із підземного озера не з`явилися кровожерливі чудовиська. Подорожні насторожено перебиралися по камінню, уважно вдивляючись у товщу води, але не помітили в глибині жодної тіні. Вочевидь, мешканці підземель відчували міць Вогняної чаші і намагалися сховатися подалі.
Коли вийшли на денне світло до стоянки, Селенг і Асмунд радо зустріли друзів, але, дізнавшись про сумну долю загиблих членів загону, вони якось змарніли, наче враз постаріли, їхні обличчя затьмарилися.
Збори були швидкими. Трохи підкріпилися, згорнули табір і вирушили до Поклонних гір, щоб уже звідти напряму через Північну пустелю вийти до занедбаної фортеці Асдар, де було домовлене місце зустрічі з об`єднаним військом Вальгарда, котре повинно було повстати проти Повелителя темряви.
Далі завершення