Повернення
Частина №4 з рубрики / циклу «Повернення (фантастична повість)»
Багаття давно згасло, затягнувшись темно-сірим попелом. Воронін і аборигени мирно сопіли - благо ніч виявилася теплою. А Сірий усе ніяк не міг зімкнути очей після розмов про місто, до якого вони з солдатом вирушали наступного дня. Усе свідчило про те, що там панує жорстка, точніше, жорстока диктатура. А Сірому, з його волелюбністю і незалежністю, це ніколи не подобалося. Але, як то кажуть, ранок вечора мудріший. Потрібно виспатися.
Він приплющив очі й несподівано для себе згадав той незабутній червневий вечір, що здавався тепер таким неймовірно далеким, коли він, сидячи за столиком, із нетерпінням чекав на появу Людмили...
М`яка інтимна напівтемрява невеликого затишного кафе навіювала легку меланхолію. Десь біля стійки нечутно щебетали про щось своє зовсім ще юні дівчата-офіціантки, час від часу пострілюючи допитливими оченятами на самотнього відвідувача, який мовчки проводив час за філіжанкою остигаючої міцної кави. Тиха лірична музика в повільно пульсуючому ритмі породжувала приємну солодку знемогу від передчуття скорої появи її! Незабутнє передчуття якогось незбагненного дива, чарівної казки... Усе, що було до цього і буде потім, не мало абсолютно ніякого значення - у цей момент він перебував між нічим і вічністю, немов і не існувало в усьому світі нічого, крім цього столика на двох, його самого і її... Ось-ось пролунає довгоочікуваний стукіт легких підборів, і з`явиться вона - найбільше і найнеймовірніше диво в його сірому заплутаному житті. Попереду чудова мить занурення в незвідану нескінченність її неповторних загадкових очей, у бурштинову глибину позамежжя. Хвилююче-п`янкий рух вабливих ніжних губ, здавалося, створених для того, щоб цілувати їх, цілувати... Голос... ах, цей голос, що змушує серце завмирати, майже зупинятися, а потім, раптово зірвавшись, шалено мчати кудись, погрожуючи вилетіти з грудей і впасти до її ніг, розбившись на десятки тисяч дрібних діамантових іскорок, вистилаючих її шлях! Та хіба ж слова здатні передати всю ту складну гаму і повноту почуттів, що вирують у душі?! Хіба можуть вони хоч якоюсь мірою висловити або хоча б приблизно позначити той чарівний стан, який і є єдино значущим у цьому житті?! Кохання... затерте, затаскане до дірок слово, але іншого-то немає! Воно і тільки воно одне і є істинна цінність і наріжний камінь буття... Кохання не міркує і не шукає пояснень - воно безоглядно живе одними лише щирими почуттями, віддаючи все в жертву. Скільки неспокійних сердець було покладено на вівтар Кохання, і скільки ще чекають своєї черги - їм немає числа! Сьогодні... так, саме сьогодні він скаже їй усе те, що вже давно й остаточно для себе вирішив - без обиняків, без жартівливих натяків...
Хоч як очікував Сірий на появу Людмили, а стукіт підборів, що сповістив її прихід, пролунав абсолютно несподівано. Підхопившись зі свого місця, він відсунув стілець навпроти, запрошуючи Людмилу до столика. Усе, про що він думав перед цим, усі заздалегідь приготовані слова - усе розвалилося, миттєво випарувалося з голови, щойно він відчув на щоці легкий дотик її волосся. Надзвичайний п`янкий запах закружляв, поніс кудись у щасливе безчасся, звідки його вирвав буденний голос офіціантки:
- Що будемо замовляти?
Меню лягло на стіл перед Людмилою. Немов заворожений, Сірий спостерігав за тим, як вона робила замовлення, зосереджено насупивши брову і злегка покусуючи чарівну губку.
Нарешті офіціантка відійшла, і Людмила перевела погляд на нього. Так... тільки заради одного цього променистого погляду він готовий був просидіти в виснажливому очікуванні весь день і не шкодувати про це, готовий був чинити безглуздості й виконувати будь-яке її бажання, будь-які примхи.
- Як справи? - ніжним голосом запитала вона.
- Нормально, - незграбно відповів він.
При цьому голос здригнувся, мимоволі перескакуючи одразу на октаву вгору, наче в недосвідченого молодика, який прийшов на перше у своєму житті побачення з дівчиною.
"От чорт! Що це зі мною?! - подумав Сірий. - Який же я сьогодні незграбний, навіть розмовляти толком не можу..."
- Людочко, ти... сьогодні неймовірно красива, просто... я навіть слів не можу знайти гідних...
- Дякую, Сергію. Мені дуже приємно чути це від тебе, але...
- Що, сонце моє?
У голосі Людмили йому здалося щось незвичайне, але він не звернув спочатку на це особливої уваги, розслаблено пливучи хвилями щастя. Йому було зараз так добре, що не хотілося ні про що думати, а тільки дивитися і дивитися в її очі, нескінченно тонути в них, зовсім забувши про все на світі.
- Сергію, нам необхідно серйозно поговорити...
- Я весь у твоєму розпорядженні, - безглуздо посміхнувся Сірий.
Але серце чомусь тьохнуло. Він вловив якусь тривожну нотку в її голосі. Щось було не так, як зазвичай.
- Сергійку, скажи мені, адже ми з тобою друзі?
Її голос був ніжним і лагідним, мабуть, навіть дещо надто лагідним, немов вона хотіла його про щось попросити, але не наважувалася.
- Чому ти мене про це питаєш? Хіба не знаєш, що я готовий для тебе зробити все?!
Хоч як намагався Сірий здаватися абсолютно спокійним, але голос видав його - він пролунав ледь хрипко і надтріснуто.
У погляді Людмили з`явилася якась незрозуміла жалість, чи йому тільки здалося? Можливо, він помилився? Але наступні слова безжально розсіяли всі його сумніви, брутально вирвавши з блаженного стану щенячого захвату.
- Я виходжу заміж...
Якби розкололася стеля, і зверху вдарила блискавка, то й вона не змогла б його так вразити, як ці прості й водночас такі жорстокі слова, сказані тихим голосом коханої жінки.
"Чому?!!" - закричав він. Але це йому тільки здалося. Насправді з онімілих губ не зірвалося жодного звуку. Сірий сидів, немов скам`янілий, безглуздо дивлячись перед собою.
- Розумієш, Сергію, я зустріла людину, яку полюбила...
- А як же я? Адже я...
Сірий замовк на півслові. В очах потемніло, попливли багряні плями. Музика раптом стала настирливою, дратівливою, повітря задушливим і якимось затхлим. Обличчя молоденьких офіціанток тепер здавалися злими і єхидними. Вони, немов насміхаючись, поглядали в бік їхнього столика, щось жваво обговорюючи.
Людмила говорила квапливо, побоюючись, що він буде заперечувати. Сірий не міг розібрати всіх слів, та й не намагався - яке це мало тепер значення... Усе розсипалося в одну мить, провалилося в тартарари. Свідомість, перебуваючи в сутінковому стані, виривала із загального потоку слів лише окремі, мало пов`язані між собою фрази.
- Ти дуже хороший, Сергійко, я тебе люблю... по-дружньому... ти ж розумник... а він такий порядний... ми завжди будемо раді бачити тебе в нас... а наступної неділі ми вирішили...
Сірий так і не зміг до кінця вечора оговтатися від жорстокого удару. Він намагався щось казати, шуткувати. Здається, Людмила навіть повірила йому, але в голові, немов заяложена платівка, безперервно крутилося одне й те саме болісне питання: "Як же так? Чому?!"
Він, як завжди, провів її до дверей квартири, розповідаючи черговий анекдот, слухняно чмокнув занімілими губами, що стали якимись чужими, підставлену для поцілунку щічку і, попрощавшись, вийшов на вулицю.
Було вже темно. Жовте світло ліхтаря тьмяною плямою лежало на вогкому асфальті, який матово поблискував. Десь у парку навпроти ламкий юнацький голос старанно наспівував під нерівний акомпанемент гітари незнайомий вальс.
Сірий мимоволі прислухався, намагаючись розібрати слова.
Ніч розбитих сердець
По заснулих алеях гуляє.
Мабуть, літу кінець -
З тихим шурхотом лист обпадає.
Пропливає туман
Наче тіні, сльозами омиті.
Це вже тільки обман,
Що щасливі повернуться миті.
Ніч розбитих сердець
У терновий вінець
Стрічки осені сумно вплітає.
Скоро літу кінець -
І з розбитих сердець
Нині ніч урожай назбирає…
Якою б не була пісня з погляду професіоналізму, але за змістом вона влучила в саму точку. Сьогодні справді була ніч розбитих сердець, принаймні одного розбитого серця - його. Сірий гірко усміхнувся і подивився під ноги, немов очікуючи побачити там своє власне серце - розбите і нікому не потрібне...
Він зайшов у чергову нічну крамницю і, купивши пляшку горілки, вирушив додому.
Не вмикаючи світла, Сірий плюхнувся на канапу, задумливо згвинтив кришку і припав прямо до горлечка пляшки. Пекуча неприємна хвиля прокотилася по всьому тілу. Сірого пересмикнуло від огиди - горілка була теплою. Він перевів подих, жадібно хапаючи широко розкритим ротом повітря, і знову приклався до горлечка. Він ніколи не пив ось так, поодинці, величезними дозами, як алкаш. Але... сьогодні був особливий випадок. Сьогодні, вперше в житті, він хотів напитися до непритомності, щоб упасти і повністю відключитися. Він пив і палив цигарки одну за одною. Кімната вже нагадувала репродукцію картини "Бій у Криму" - вона повністю була затягнута димом.
Як не намагався, а полегшення так і не настало. Крім тупого болю в потилиці, горілка не принесла нічого. За вікном почало поступово світлішати небо, віщуючи настання нового дня, але Сірому було все одно. Він дивився перед собою тупим засклянілим поглядом і думав, думав...
Чи мав він право казати Людмилі про свої почуття, про те, що не уявляє собі життя без неї, про те, що півтора року був дурнем і не спромігся на щиру розмову з нею - освідчитися. Усе відкладав на потім, сподівався, що життя зміниться на краще, чогось чекав і ось - дочекався! Таку дівчину забрали! А що він міг їй запропонувати - туманне і вельми сумнівне майбутнє?! Адже вона навіть і не підозрювала, чим він займається насправді. Знала лише (з його ж слів), що бізнесом. Ха! Бізнесмен задрипаний... Злодій, звичайнісінький злодій, ось він хто! І нічого корчити з себе такого собі новоявленого Робін Гуда.
Цілий тиждень Сірий хандрив, без діла тиняючись квартирою і валяючись на канапі. Лише зрідка навідувався в магазин і одразу ж поспішав назад. Обірваний шнур телефону валявся в кутку - він не хотів ні з ким спілкуватися. За цей час до нього кілька разів хтось навідувався - у двері стукали, дзвонили, але Сірий зберігав гробове мовчання.
За тиждень він повернувся до свого звичайного життя, зовні, здавалося, зовсім не змінився, і тільки розбите серце, не видиме нікому, кровило незагоєною раною.
Сірий змінив квартиру, більше не навідувався до Людмили і не дзвонив. Кілька разів, залишаючись непоміченим, він здалеку бачив її разом із якимось високим хлопцем. Людмила була чарівна, як завжди. Здається, навіть стала ще трішки красивішою, хоча, напевно, краще не буває. У неї з`явилося щось дуже жіночне і ще більш звабливе. А одного разу вона пройшла зовсім поруч із ним і не впізнала, вочевидь, замислившись про щось своє. Сірий зупинився, як укопаний, і довго невідривно дивився їй услід - услід його життю, коханню і нездійсненній надії, що минала назавжди. У пам`яті спливли слова пісні: " Це вже тільки обман, Це вже тільки обман, що щасливі повернуться миті..."
* * *
Вранці я прийшов до радника з цивільного права. Перець уже був там. Перехилившись через безкрайній стіл, він щось гаряче втовкмачував Гунару, який уперто хитав головою.
Побачивши мене, обидва замовкли, як за командою. Перець ліниво відвалився від столу і розв`язною ходою попрямував до віконця. Присівши боком на потерте широке підвіконня, він із показною зацікавленістю почав дивитись на вулицю.
Гунар же променисто посміхнувся і, розвівши руки у вітальному жесті, вигукнув:
- А ось і наш кумир - насолода вух городян!
Від цих слів я ледь не спіткнувся і запитально подивився в бік Перця.
- Та я тут трохи розповів пану раднику про твої успіхи, - криво посміхнувся здоровань. - Ти ж учора зірвав у "Червоній качці" справжній шквал оплесків! Я вже й не пригадаю, коли востаннє люди з таким задоволенням слухали музику...
- Так-так, Сергію, - підхопив Гунар. - У нас тут раніше не звертали уваги на всілякі інтелігентські дрібнички. Але тепер, із вашою появою ми це швидко виправимо.
- У якому сенсі? - запитав я.
- У найпрямішому!
Радник вийшов з-за столу і, заклавши руки за спину, почав ходити килимовою стежкою, вголос розмірковуючи, як він висловився, про значення "культури слова і звуку" в повсякденному житті працівників Міста. Про те піднесення гордості духу і почуття відповідальності перед прийдешніми поколіннями, яке повинні відчути городяни. На закінчення своєї полум`яної промови він проголосив:
- І ви, Сергію, маєте стати тим самим рупором народу, що віщатиме вічні світлі істини! Ми дуже на вас сподіваємося!
З цими словами Гунар схопив мене за руку і потиснув її з таким ентузіазмом, що я ледве не витягнувся по стійці "струнко" і не клацнув підборами.
Радник повернувся на своє місце і вмостився в неосяжному кріслі, а я безпорадно подивився на Перця.
- Власне кажучи, не зовсім розумію, чого від мене чекають?
- Та годі, чого там незрозумілого... - громила криво посміхнувся. - Вигадаєш патріотичну пісеньку про батьків засновників і про світле прийдешнє, щоб народ верещав від захвату, а за це житимеш, як вищий сорт!
- А зараз я який сорт? - мимоволі зірвалося з мого язика.
Усмішка повільно сповзла з фізіономії Перця. Він підійшов майже впритул і, вчепившись гострими колючками очей, як здалося в ту мить, просто в мою душу, процідив:
- Ніякої поки що...
- Пане Перець, - стурбовано втрутився радник. - Прошу вас і Сергія влаштовуватися зручніше - нам потрібно дещо обміркувати...
Він запрошувально змахнув рукою в бік крісел, розташованих перед його столом.
Перець м`яко, по-котячому повернувся і, пройшовши до свого місця, занурився в крісло.
Дещо оторопівши від того, що сталося, я пішов за ним і насторожено влаштувався в кріслі навпроти. Ще не зовсім розуміючи, чого від мене хочуть, я вже внутрішньо опирався цьому.
Перець сидів зовні абсолютно спокійно, але з-під напівприкритих повік за мною уважно стежили його холодні очі. Цей погляд не віщував нічого доброго. Насправді я навіть не розумів, за що це він так на мене розлютився. Причому, абсолютно несподівано, як мені здалося. Адже я навіть нічого не сказав. Ну, припустимо, покепкував необачно.
- Вибачте, здається, я тут трохи невдало...
- Нічого... нічого, всяке буває, - заспокійливо перервав мене Гунар. - Ви ж новачок у нашому суспільстві й не знайомі з його устроєм, моральними принципами та людськими цінностями. Це наше недоопрацювання, і ми його виправимо...
Радник обережно поглянув на бронзове погруддя, що стояло на столі, зімкнув перед собою пальці рук і почав розповідати:
- Колись давним-давно в нашому Місті панував хаос і безлад. Ніхто не стежив за народжуваністю і новачками. Різношерсті бандитські угруповання навперебій намагалися взяти місто під контроль. На вулицях часто відбувалися справжнісінькі баталії, в яких гинули невинні городяни. Одним словом: порядку не було ніякого...
- Ви хочете сказати, що тут панувала анархія?
- Саме так! Ви, Сергію, схопили саму суть. Анархія процвітала в найогиднішому своєму втіленні. Але так не могло тривати вічно. Одного разу прості городяни, доведені до відчаю, стихійно об`єдналися і виступили проти банд. Сталося народне повстання...
- Ну, мабуть, не зовсім стихійно, - засумнівався я. - Напевно, існувала якась координаційна рада. Хтось же мав керувати всім цим?
- І знову ви влучили в саме "яблучко"!
Гунар захоплено сплеснув долонями і кинув переможний погляд у бік Перця, який кисло посміхнувся у відповідь і знизав плечима.
- Була створена рада, яка складалася зі розсудливих гідних городян, - продовжив радник. - Її очолив сам великий Наставник. Під його керівництвом у місті було наведено лад: банди розгромили, провели перепис населення і визначили соціальну значущість кожного окремого індивідуума! Ось так-то!
Так, усе виглядало дуже знайомо. За цією стандартною схемою під вивіскою "за світле майбутнє" завжди відбувалася узурпація влади. Змінювалися тільки країни і часи, але суть не змінювалася ніколи.
- Пробачте мені, пане раднику, за запитання - адже, як ви самі зволили зауважити, я тут нещодавно і багато чого просто не знаю...
- Запитуйте, Сергію, не соромтеся.
- Хто такий Наставник? Ким він був?
У кабінеті запанувала тиша. Перець застиг у кріслі. Здавалося, він дрімає, але в його зовнішності відчувалася напруга. Гунар розгублено моргнув, знову покосився на бронзове погруддя і, злегка тремтячим голосом поправив:
- Великий Наставник!
Я розвів руками, вибачаючись.
- Він мудрий керманич, вчитель і дороговказна зірка городян, що піклується про кожного з нас. Завдяки його зусиллям ми живемо в мирі й достатку, і кожен із нас знайшов сенс існування лише завдяки його керівництву! І він стежить за кожним нашим вчинком!
Для переконливості радник ткнув пальцем кудись угору.
Я відчув, як моя щелепа від подиву мимоволі відвалилася: про подібний культ особистості я тільки читав, а тут усе це було наяву і вельми серйозно.
- Пельку прикрий, - подав голос Перець. - І не роби квадратних очей. Я тобі потім сам усе популярно розтлумачу, якщо знадобиться, а поки що засвоюй одне: від тебе потрібна пісня, яка пробудить у серцях городян почуття патріотизму і глибокої вдячності!
Я мало не розсміявся, але вчасно прикусив губу і обережно відповів:
- Ну, я спробую, але нічого заздалегідь обіцяти не можу... ця тема для мене нова, тому не факт, що вийде...
- Зроби так, щоб вийшло. Це в твоїх же особистих інтересах! Кожен городянин зобов`язаний приносити суспільству користь, а той, хто цього не розуміє, перетворюється на сміття...
Перець багатозначно подивився на мене важким поглядом.
- Панове, повернімося до справ насущних, - заметушився Гунар, намагаючись розрядити обстановку. - Нам ще належить сьогодні вирішити масу питань і зокрема щодо майбутньої експедиції.
Я розгублено перевів погляд із Гунара на Перця і назад.
- Вибачте, пане раднику, напевно, я не вчасно...
- Ах, облиште, Сергію! - перервав мене Гунар. - Не робіть дурне обличчя, немов нічого не розумієте! Вас запросили сюди, тому що відсьогодні ви входите до складу муніципалітету, поки що як стажист - нам потрібні свіжі розумні люди. А взагалі-то ми плануємо вас на посаду радника з культури. Заради цього навіть ввели таку посаду в штатний розклад міської ради. І давайте більше не будемо витрачати час даремно.
Я розгублено кивнув, ще не цілком усвідомивши, як різко змінилося моє нинішнє становище. Вирішивши поки що тримати язик за зубами, зобразив на фізіономії вираз найглибшої зацікавленості і з готовністю присунувся до столу.
Протягом кількох годин ми втрьох обговорювали найрізноманітніші питання. Точніше, їх обговорювали Гунар і Перець, а я лише був присутній у вигляді статистичної одиниці, іноді подаючи нейтральні репліки. Йшлося про будівництво нового захисного периметра навколо міста, який мав стати вдвічі вищим за старий. Із цим я був повністю згоден - зустріч із кошмарною чичурою надовго залишиться в моїй пам`яті. До того ж планувалося підключити до периметру додатково електричний струм високої напруги.
Ще Перець пропонував запровадити повітряне патрулювання околиць міста, щоб уникнути раптових нападів повстанців. Для цього він наполягав на будівництві літальних апаратів, розрахованих на невеликі екіпажі - буквально по кілька людей. Але при цьому апарати могли б нести запас бомб і зброї для відбиття ворожих атак і ураження великих хижаків. Гунар мляво заперечував, посилаючись на брак робочих рук і часу.
- Вибачте, але навіщо витрачати час і кошти на будівництво цих апаратів, якщо патрулювання можна вести за допомогою літаючих городян? - спробував і я внести посильну лепту в обговорення.
- Та тому що невідомо, кому з них можна довіряти! - сердито рявкнув Перець.
- Тут таке діло, Сергію, - пояснив Гунар, заспокійливо піднімаючи долоню. - Завжди знайдуться такі, які незадоволені існуючим порядком, вже так влаштовані люди. А ми не можемо покладатися на "абияк", сподіваючись на те, що в патруль не потраплять елементи, які співчувають повстанцям.
- Добре, - погодився я. - Але ж можна зібрати літаючі патрулі з надійних, перевірених людей. От хоч би пан Перець або...
Я не встиг договорити, спіймавши на собі важкий погляд помічника радника з цивільного права. У цей момент мені здалося, що в його очах я прочитав справжнісіньку загрозу моєму життю. Раптова здогадка блискавкою осяяла мене: Перець теж не вмів літати, але приховував це! Виходило, він сам такий самий "виродок", як і ті, на кого безжально полював.
- У нас і без того вистачає турбот, щоб самим займатися патрулюванням, - поспішив заявити Гунар. - Крім того, літальні апарати стануть у пригоді і для більш далеких розвідувальних польотів.
Відчувши, що перетнув своїми запитаннями і пропозиціями якусь заборонену межу, я поспішив дати задній хід:
- Насправді це я так... припустив... вам же видніше, як краще. Та й літаючі кораблі мають вельми романтичний вигляд. Одним словом: я тут людина нова і повністю покладаюся на вашу думку.
- От і чудово, - радісно підхопив радник. - Отже, з цього питання у нас розбіжностей немає. У такому разі залишилося обумовити план із розширення фермерського господарства...
Мені чомусь розхотілося брати участь у подальших розмовах. Відчуваючи поволі наростаючу ворожість Перця, я почувався незатишно, тому ляпнув перше, що спало на думку:
- Думаю, мені зараз найкраще буде зайнятися написанням патріотичного гімну. У всякому разі, сподіваюся, що це мені вдасться краще, ніж обговорювати питання, у яких я нічого не тямлю.
Гунар із явним полегшенням махнув рукою.
- Що ж, Сергію, не буду вас затримувати...
Перець лише мовчки змахнув рукою, і я попрямував до виходу, відчуваючи спиною його важкий погляд. Уже біля самих дверей мене наздогнав голос радника:
- До речі, Сергію, поміркуйте над програмою культурного розвитку міста. Ми чекаємо від вас свіжих ідей...
Я промимрив у відповідь щось невиразне і швидко вислизнув за двері, причинивши їх за собою.
* * *
Минуло два тижні відтоді, коли вони вперше побачили Місто. Сидячи на другому поверсі занедбаного барака, Сірий зі здивуванням розглядав бляклі будинки за високою огорожею. Він ніяк не міг зрозуміти, звідки тут узялися матеріали і механізми, за допомогою яких були зведені ці численні будівлі. Кому і навіщо знадобилося це місто? І взагалі, яким чином більшість мешканців вміли літати?
Сірий із легкою заздрістю озирнувся на Вороніна, який щось обговорював із новими знайомими. Ті періодично кивали з серйозним виглядом. Відчувалося, що солдат зумів одразу ж завоювати в їхніх очах беззаперечний авторитет.
Взагалі у Вороніна це виходило якось само собою. Люди слухали його і підкорялися. Навіть волелюбний Сірий непомітно для самого себе визнав його верховенство. Крім того солдат сприйняв ситуацію з містом, людьми, що літають, і лабіринтом без зайвих заморочок, просто як введення для розв`язання складнішого завдання. Його куди більше зацікавив суспільний устрій міста і особливо його таємниче керівництво.
Сірого ж більше хвилювало, яким шляхом можна вибратися з цієї долини і повернутися в колишнє життя. Він ніяк не міг змиритися з думкою, що пішов назавжди. Та й у загробне життя теж ніколи не вірив, хоча в даній ситуації, готовий був прийняти все, що завгодно.
"Якщо я мислю, отже, існую" - говорив сам собі невдалий Робін Гуд. - "А якщо існую, виходить, не помер, і дорога додому з цієї долини має бути!"
Безперечно потрібно було якось потрапити у місто і вже там, на місці з`ясовувати, що та як, і шукати шлях до повернення...
* * *
Увійшовши до своєї кімнати, я завмер на місці від подиву.
На круглому обдертому столі, застеленому пожовклими від часу газетами (і звідки вони тут узялися?), нагромаджувалися різноманітні тарілки й миски, наповнені всілякими закусками. Над ними височів бутель неабияких розмірів із мутнуватою рідиною. Судячи з важкого запаху, що витав у кімнаті, це був огидний самогон. За столом сидів товстун у стоптаних шльопанцях, дірявих спортивних штанях і засмальцьованій брудній майці. Побачивши мене, він розплився у привітній усмішці і запрошувально змахнув рукою, вказуючи на вільний стілець навпроти:
- Нарешті! Давай, сідай, а то я вже зачекався...
Судячи зі звернення, незнайомець мене добре знав, хоча я бачив його вперше... чи ні? Щось невиразне замаячило на самому краєчку пам`яті... якийсь майже невловимий спогад... точно! Фізіономія товстуна дуже була схожа на обличчя бронзового погруддя, що стояло в кабінеті радника з цивільного права. Тільки там вона була сувора, гордовито-пафосна, а тут явно скидалася на якогось провулочного забулдигу.
- Вибачте, а яким чином ви потрапили в мою кімнату? - видавив я із себе. - Хто ви?
Товстун поблажливо усміхнувся і вигукнув:
- Ну, не будь занудою! Приєднуйся... влупимо по чарочці - іншій, а вже потім і побалакаємо...
Присівши на краєчок стільця, я насторожено втупився на гостя. Щось у його поведінці підказувало мені, що сперечатися не варто. Аж надто вільно і впевнено він поводився.
- Та годі, тобі... не будь таким букою! - засміявся мій візаві. - Розслабся і спробуй отримати задоволення...
- Від чого? - не втримався я.
- Від нашого спілкування, звісно!
Товстун спритно наповнив дві грановані склянки каламутною рідиною з бутля і підсунув одну з них до мене. Другу він схопив волохатою лапищею і підняв перед собою.
- Давай, вип`ємо за зустріч!
Ну чому я ніколи не можу нікому відмовити?! Скільки разів уже картав себе за цю слабохарактерність. Ось і зараз - замість того, щоб рішуче відсунути склянку і вимагати пояснень, слухняно взяв її і, відсалютувавши непроханому гостеві, зробив кілька ковтків. Відчуття було таке, немов у горло влили розплавлений свинець. Дихання припинилося, а на очах закипіли сльози.
- А ти його грибочком... грибочком присади - відразу полегшає, - співчутливо порадив товстун, подаючи мені виделку з насадженим на неї великим солоним грибом.
Проковтнутий боровичок і справді загасив пожежу, потім прийшло приємне відчуття тепла, що поступово розливалося тілом. Рука, немов сама собою, потягнулася за сиром.
- Ну ось, молодець! А то - хто та що... ех, мені б твої роки, я б узагалі жодних запитань не ставив, а тільки радів би життю! Ну, як, ще по одній, поки не охололо?
Я механічно кивнув, і одразу переді мною знову опинилася наповнена склянка.
- Вибачте, давайте вже, в такому разі вип`ємо за знайомство, - несміливо запропонував я. - Мене звати Сергієм, а вас?
- Якщо тобі так вже несила, то можеш звати мене е... Керманичем. Тут мене всі так звуть, а точніше - Великим Керманичем! Але ти мені подобаєшся, тому можеш запросто - без епітетів, - великодушно дозволив гість. - Або навіть просто Наставником...
По тілу почала розливатися м`яка знемога. Вираз фізіономії незнайомця, який спочатку здався нахабним, начебто змінився на краще.
- А все ж хотілося б дізнатися ваше справжнє ім`я? - спробував я наполягти на своєму. - Керманич - це щось на кшталт прізвиська або там посади... а от ім`я?
- Ім`я йому подавай... - товстун поблажливо усміхнувся і хитро примружив одне око. - Ну, припустімо, Діанус... і що це тобі дало?
Справді, нічого... утім, десь по краю свідомості, яка швидко хмеліла, проскочила слабка іскра - десь я вже чув це не зовсім звичне ім`я. Співрозмовник із явною цікавістю роздивлявся мене, немов якийсь незвичний зразок, причому, готовий заприсягтися, абсолютно тверезим поглядом. Раптово іскра спалахнула яскравіше, висвітивши на задвірках пам`яті дещо зі студентських років.
- Стривайте, я пригадую! Це ім`я якимось чином пов`язане з дволиким богом Янусом...
- Ну і що? - співрозмовник байдуже знизав плечима і, знову наповнивши склянки, буркнув: - Пов`язано... не пов`язано... ось ми сидимо з тобою і спокійно спілкуємося - і яка тобі різниця?!
Мені б на цьому й заспокоїтися, так ні ж, постійно мене тягне докопуватися до витоків. До того ж і алкоголь ніяк не сприяє тверезому мисленню. Тому я наполегливо почав допитуватися:
- Але ж, якщо це про вас, то я бачу перед собою тільки один образ, а де ж у такому разі другий?
- Ну, так ти ще не дійшов до потрібної кондиції, - усміхнувся співрозмовник.
- І все ж хотілося б знати, - вперся я. - До того ж: у чому сенс вашої, так би мовити, божественності?
- От же невгамовний, - похитав головою Діанус. - Що ж, якщо так хочеш, розповім коротко. Тільки зауваж, що історія ця дещо відрізняється від тієї, яку вигадав Цицерон та інші про бога всіх початків і проходів...
Товстун не поспішаючи відпив трохи зі своєї склянки, немов це був звичайний компот. А потім повідав про двох братів, колись давним-давно призначених відповідальними за Браму Часів:
- У дуже далекі часи, ще до виникнення Стародавнього Риму в зубожілому високогірному селі в самотньої Сівілли народився, точніше, народилися два сини. Хоч і не належало їй мати дітей, але так уже вийшло. І все б нічого, та тільки хлопці народилися зрощеними, як зараз кажуть - сіамськими близнюками. Треба визнати, що в ті часи це вважалося ознакою великої гріховності. Тому нещасна мати оголосила, що народила одного сина і нарекла його Янусом. Але незабаром обман розкрився і її разом із приплодом ганебно вигнали з села. Вона пішла ще вище в гори й оселилася у величезній печері, яка, як виявилося, мала вихід на інший бік нездоланного кряжа. Тут Сівілла і виховувала братів, давши їм імена Ена і Діа, що означало - перший і другий. Але так вийшло, що спільне ім`я Янус залишилося за ними обома. Час минав. Малюки росли напрочуд здоровими, ось тільки постійно сварилися, бо їм завжди хотілося різного. Одного разу їхня невгамовна лайка вивела з себе навіть богів, і вони спрямували на скандалістів блискавку. Однак, замість того, щоб спопелити сіамських близнюків, вона роз`єднала їх...
Діанус проникливо глянув на мене і, відхлебнувши зі склянки, багатозначно додав:
- Ось, до речі, одне з підтверджень того, що навіть боги не можуть передбачити всіх наслідків своїх діянь...
- Ну... і що ж... було далі? - поцікавився я, відчуваючи, що мій язик уже почав заплітатися.
- Ох, хлопче, як тебе розвезло, - похитав головою Діанус. - Мабуть, так ти й до кінця історії не протримаєшся...
- Протримаюся... - запевнив я.
- Ну, дивись... так от: крім того, що блискавка розділила братів, вона ж і дарувала їм деяку частину божественної могутності...
- Навіщо?
Товстун тільки руками розвів.
- Цього я й сам досі зрозуміти не можу, - зізнався він і продовжив: - Але, як би там не було, а брати зайнялися, як це зараз заведено називати, бізнесом. Вони брали плату з подорожніх за прохід через печеру на інший бік гір. Перший брат - Ена, який чергував біля входу в печеру, з упертості перейменував себе на Дена, а другий, який відповідає за вихід, став називатися Діанусом...
Почувши це, я радісно тицьнув пальцем у бік співрозмовника і захлопав у долоні. Незадоволений товстун злегка поморщився, але все ж продовжив свою розповідь:
- Оскільки непримиренне суперництво було у братів у крові, то кожен хотів виділитися і підкреслити свою значущість. Оскільки Ден брав плату на вході, то виходило так, що він був головним добувачем у родині. Тоді Діанус вирішив потайки від брата стягувати з подорожніх плату за вихід із печери. Спочатку все було добре, але через деякий час ця хитрість стала відома Дену, і він страшенно розсердився. Виникла сварка, яка переросла в бійку, що загрожувала смертовбивством. Навіть постаріла на той час мати не могла вгамувати розбурханих близнюків, і тоді вона прокляла обох, оголосивши, що відтепер вони ніколи не зможуть зустрітися, і кожен буде відповідати тільки за свій край печери, залишаючись вічними хранителями входу і виходу. Це вже потім люди вигадали красиву легенду про дволике божество...
Діанус замовк і вичікувально втупився на мене. Але я ніяк не міг збагнути, що потрібно сказати і як реагувати, та й, чесно зізнатися, свідомість поступово почала заповнюватися туманом, у якому потопали і слова, і думки.
- Так ти... пардон, ви бог? - запитав я, намагаючись зобразити на обличчі шанобливе здивування, хоча не дуже-то й повірив в історію, розказану гостем. - А я бачив ваше погруддя в мерії...
Діанус зневажливо відмахнувся.
- Нісенітниця, це я тут розважаюся, як можу, щоб не померти від нудьги, - криво усміхнувся він. - Запустив гру в цивілізацію, а сам інкогніто спостерігаю, як люди викручуються. Усе досить передбачувано, хоча іноді трапляються дуже цікаві екземпляри...
- Які? - поцікавився я.
- Ось ти, наприклад.
- Я?!
Мені стало трохи не по собі. Чомусь уявивши самого себе як піддослідного кролика, якого препарують, я мимоволі зіщулився.
- Еге ж, - підтвердив Діанус. - Вельми прецікавий.
- Це ще чому? - образився я. - Ось ви - справді дволикий, а я всього лише...
- Триликий, - глузливо перебив мене товстун.
Я озирнувся на всі боки, намагаючись зрозуміти, що він мав на увазі, навіть обмацав себе і впевнено заперечив:
- Ну, вже ні, я тут один-єдиний!
- Поки що так, але скоро з`являться інші і доведеться обирати...
У мене почало шуміти в голові, думки розповзалися в різні боки, немов таргани. Сказане гостем вислизало від розуміння, у пам`яті залишилася тільки історія про двох братів і печеру. Схиливши запаморочену голову на край столу, я заплющив очі й відчув, що повільно кудись провалююся.
- А чим же закінчилася історія про печеру і прокляття? - на останньому зусиллі пробурмотів я.
І немов крізь згущуючийся туман до мене долинуло:
- Та нічим, прокляття-то вічне, а от печера не витримала натиску часу...
Голос остаточно заглух, і темрява огорнула мене.
* * *
Прикривши очі, Перець задумливо розвалився в широкому кріслі. Протягом останніх днів він постійно відчував якусь неусвідомлену тривогу, але ніяк не міг збагнути, в чому справа. А почалося це з появи в місті музиканта. Чому, громила й сам не міг відповісти, але відчував це на рівні підсвідомих інстинктів. Ось, начебто здихля, слабкий інтелігент, а щось у ньому було не так. Навіть городяни, які колись до музики ставилися зневажливо, тепер стали ходити в "Червону качку" не тільки напитися, а ще й послухати його гру. Ось із таких дрібниць починає зароджуватися лідерство, якого допускати було не можна. Хоча Гунар і вважав, що городянам потрібна віддушина у вигляді розваг, щоб кудись подіти свої емоції, Перець був не згоден. Він помітив, що коли музикант починав грати, люди переставали галасувати, різноголосий говір у ресторані змовкав, і всі уважно слухали. При цьому на обличчях проступав задумливий вираз, що свідчить про роботу розуму. А ось цього вже ніяк не можна було дозволити. Людина, яка замислюється, несе загрозу існуючому ладу, який повністю влаштовував Перця.
Колись, коли він ще хлопчиськом разом з іншими дітьми виховувався в спеціальному закритому притулку, йому довелося на собі випробувати і зрозуміти закон верховенства сили. З тиждень походивши з синцями на обличчі, Перець не змирився, затамувавши жагу помсти. Він терпляче вичекав і, підстерігши кривдника в темряві, побив його уламком труби до напівсмерті, а потім змусив принижено повзати на колінах. Тоді він уперше відчув солодке почуття задоволення від приниження інших і вирішив будь-якими способами, не гребуючи навіть найбруднішими, пробиватися до верхівок влади.
Після досягнення повноліття його разом з іншими випустили у місто, але на роботу він не влаштувався, а зібрав банду грабіжників із незадоволених існуючим порядком. Це угруповання тероризувало населення близько року. У сутичках із патрульними деякі бандити загинули, деяких викинули за межі міста, хоча сам ватажок завжди спритно ухилявся від покарання. Але, скільки мотузочці не витися, а кінець буде - одного разу він спіймався на жорстокому пограбуванні з вбивством. Тут би йому і кінець, але абсолютно несподіваний порятунок, як це не дивно, прийшов з боку влади. Радник із цивільного права Гунар замість покарання запропонував йому очолити спеціальний відділ безпеки з нагляду за благонадійністю мешканців міста. Попри свою удавану м`якотілість і доброзичливість, радник виявився хитрим розважливим управлінцем, який міцно тримав владу у своїх руках.
- Нам потрібні такі рішучі люди, як ви, - сказав він Перцю під час першого знайомства. - Сміливі, безпринципні та віддані... ви ж будете віддані?
Останні слова Гунар вимовив злегка нахилившись і допитливо заглядаючи в очі новоспеченого керівника служби безпеки. Лагідний голос не обдурив Перця. Він зрозумів, що потрапив у чіпкі лапи, які не залишають вибору. Утім, його це цілком влаштовувало, оскільки відкривало необмежені можливості для колишнього заняття, тільки тепер уже під офіційною вивіскою.
Відтоді справи пішли як по маслу, тільки ось повстанці, які влаштувалися в околицях і підпільники в самому місті, трохи псували кров. Основною їхньою масою були всілякі миролюбні моралісти, які вимагали мирних відкритих виборів і зміни влади. З такими все було зрозуміло, і особливої загрози вони не становили, тим паче, що Перець знав майже про кожного з них і в будь-який момент міг заарештувати їхні сім`ї та їх самих, не побоюючись силового опору. А поки що він терпляче спостерігав, розкинувши широку мережу інформаторів, як павук павутиння.
Ось тільки невловиме угрупування Хряща не давало йому спокою. Колись на самому початку, коли Перець організував свою першу банду, Хрящ був його першим помічником - хитрим і безжальним. Але потім їхні шляхи розійшлися: одного вислали з міста, а інший став керівником відділу безпеки та нагляду за благонадійністю. Проблема полягала в тому, що Хрящ занадто багато знав про нього, про його звички і методи, тому був невловимим. Ось його-то Перець реально побоювався.
А тут ще й музикант на голову звалився. Ну не лежала до нього у Перця душа. Але радник наполягав на його долученні до справ міста.
- Він потрібен нам, як повітря, - переконував Гунар. - Цей Сергій, як свічка, що яскраво палає, притягує до себе увагу, а як відомо, люди йдуть за світлом...
- Ну, і навіщо нам це світло? - дивувався Перець.
- Ох, невже так важко зрозуміти?! Адже кращого місця ховатися, ніж у тіні за світлом, не вигадати. Музикант оспівуватиме існуючий порядок, а ми в його тіні будемо проводити свою політику.
- А якщо...
- А якщо, то не забувай, - жорстко перебив свого помічника радник. - Свічку задути зовсім не важко. Важче знайти нову, таку ж яскраву...
Перець рішуче встав, кинув насторожений погляд на всюдисуще погруддя недремного Наставника, наче той і справді міг за ним спостерігати, потім дістав із сейфа додаткову обойму набоїв до пістолета і, запхавши її в кишеню, попрямував до виходу.
Далі буде