Повернення
Частина №9 з рубрики / циклу «Повернення (фантастична повість)»
Обросла застарілим пилом каламутна лампочка заливала брудну камеру тужливим жовтим світлом, від якого ставало нудно на душі. На стінах, подекуди вкритих тьмяним візерунком сизої плісняви, виднілися напівстерті нерозбірливі написи і глибокі, потемнілі від часу подряпини, немов залишені пазуристою лапою якогось невідомого чудовиська.
Леон, який притягнув мене сюди, вмостився на табуреті в коридорі по інший бік від грат камери, в яку мене заштовхав. Добре хоч запорошений мішок із голови зняв і брудний кляп із рота витягнув, а то я ним ледь не вдавився.
- Ех, ти, музиканте, - з гірким докором похитав головою літун, скоса спостерігаючи за моєю реакцією. - Начебто таким хорошим хлопцем спочатку здався, ми тебе навіть спершу за свого прийняли, а ти, виявляється, виродкам продався...
- Про що ти кажеш, Леоне?! - абсолютно щиро здивувався я. - Яким виродкам? Що означає, продався? Я нічого не розумію... може, ти все ж таки поясниш?
- Ага, пан радник так і попереджав, що ти почнеш викручуватися і хитрувати, будеш із себе безневинну ягничку корчити. Але зі мною ці штучки не пройдуть, тож краще помовчи.
У камері зависла насторожена тиша, яку порушував лише невиразний шурхіт, що долинав із дальнього кута коридору, заставленого якимось мотлохом. Напевно, там вовтузилися щури. Але мовчання тривало недовго, вочевидь, це було зовсім не в характері літуна. Почухавшись і шумно зітхнувши, він із жалем промовив:
- Шкода, що тоді вночі тебе дружки врятували...
Я сіпнувся, як від удару.
- Про що ти кажеш?
- Ха! Невже зовсім не пам`ятаєш той камінчик, що поруч із твоєю головою пролетів? - єхидно посміхнувся Леон.
- Так це був ти?! - приголомшено пробурмотів я, згадуючи нещодавню нічну подію.
Літун самовдоволено кивнув.
- Але за що, Леоне?! Що я тобі зробив такого поганого, що ти мене так зненавидів?
- А не люблю я таких правильних чистоплюїв, як ти, які тільки воду каламутять. До речі, не я один. Ось коли пан Перець повернеться, він тобі все популярно розтлумачить...
- Це він тобі наказав?
- Навіщо ж наказав? Цілком вистачило і звичайного побажання. Я тобі, музиканте, більше скажу: якби не заступництво згори, - літун роздратовано тицьнув пальцем кудись над головою. - Тебе вже давно відправили б на поживу драгнам і чичурам! Була б моя воля, так я і зовсім би з тобою, шмаркач, не став розмовляти, а відразу...
Леон виразно провів великим пальцем поперек горла.
- Навіщо ж ти мене тоді врятував на березі річки?
- Звідки ж я знав, що ти таким гнилим виявишся?! Ну та нічого, все ж розібралися... от тільки цікаво мені: і що в тобі такого особливого знайшли твої заступники?!
Він із цікавістю трохи подався вперед, немов намагаючись розгледіти мене уважніше. У цей час наприкінці коридору голосно брязнули двері, і з`явилися дві постаті в куртках із насунутими на обличчя капюшонами, які мовчки попрямували до решітки.
- А це вже, напевно, за тобою прийшли... - Леон несподівано замовк, немов вдавившись.
Він уважно придивився до відвідувачів, встав із табурета, а потім із сумнівом вигукнув:
- Зачекайте, ви хто такі будете?
- Ми за ним, - глухо промовив перший, вказуючи на мене.
- Але я вас не знаю...
- Зараз дізнаєшся...
Той, хто говорив, раптовим коротким ударом у щелепу відправив мого невдалого охоронця на підлогу коридору. Леон звалився безмовно, як мішок із картоплею, та так і залишився лежати без руху. На його обличчі застиг вираз безмежного здивування.
- Ти що, вбив його?! - засмучено вигукнув другий відвідувач, стягуючи з голови капюшон. - Навіщо?
На свою невимовну радість я впізнав у ньому Сірого. Ось уже кого зовсім не очікував зараз тут побачити. Звичайно, його напарником виявився солдат. Він підбадьорливо підморгнув мені і заспокоїв:
- Не хвилюйся, нікого я не вбивав, просто оглушив трохи. Скоро він прийде до тями. Ти краще зв`яжи його міцніше, доки не отямився, і кляп до рота засунь, а то ще загорлає - одразу ґромили Перця позбігаються.
- До речі, познайомтеся - ось це той самий літун, що на нас уночі камінь скинув, - сказав я, вказуючи на Леона.
- Звідки знаєш?
- Він мені сам щойно зізнався.
- Ех, знав би раніше, приклався б сильніше, - з жалем похмуро вимовив Воронін.
Поки Сірий займався непритомним Леоном, він зняв зв`язку ключів, що висіли на іржавому гаку біля входу, і, швидко підібравши потрібний, відімкнув двері моєї камери й відчинив навстіж. У його руці блиснув ніж, яким він вправно розрізав мотузку, зв`язуючу мені руки.
- Ходімо, час вибиратися звідси, - скомандував він і попрямував до виходу, наполегливо потягнувши мене за руку.
Сірий зв`язав Леону руки і ноги його ж власним ременем, заштовхав до рота якусь ганчірку, потім затягнув його в камеру і, зачинивши двері, поспішив за нами.
У коридорі підземелля панувала гнітюча напівтемрява, яку лише зрідка порушувала нечисленна кількість блідих лампочок, розвішаних подекуди під стелею. Вони блякло тліли в півсвітла. Звідкись зверху, з боку сходів долинали збуджені приглушені голоси, звуки пострілів і тупіт безлічі ніг.
- О, як розворушився щурятник, - прошепотів солдат. - Ух, як забігали, заметушилися...
- А що сталося? - не втримався я від запитань. - Як ви тут опинилися? Ви ж полетіли в експедицію і нині маєте бути десь аж за туманною завісою...
- Усі розпитування і розмови потім. Зараз нам потрібно швидше звідси забратися, поки хто-небудь із головорізів Перця не зійшов униз і не побачив нас!
- Зачекайте, а як же Інга? - отямився я. - Мені потрібно обов`язково знайти її. Вона десь у підвалі разом з іншими жінками... я не можу її тут кинути!
- Та заспокойся, все влаштовано. Вона вже чекає нас...
- Де?
- Побачиш, а поки помовчи, і не будемо гаяти часу.
Я вирішив повністю довіритися своїм друзям і пішов за ними. Притискаючись до протилежного боку стіни, ми обережно прослизнули повз сходи, що вели нагору, і заглибилися в іншу частину коридору, майже не освітлену. Тут було кілька тупикових відгалужень, в одне з яких ми і звернули.
Солдат на щось натиснув, і, здавалося б, тупикова стіна з глухим буркотінням від`їхала вбік. Він зробив крок у темряву.
- Прямо як у казці про печеру скарбів, - не втримався я.
- Так, у них тут багато всяких схованок, - погодився Сірий.
У цей час із коридору, нещодавно пройденого нами, пролунали стривожені голоси, які перекрив злісний голос Перця:
- Вони десь тут, у підвалі! Нагору ніхто не міг прослизнути, отже, ховаються в якомусь закутку. Знайдіть і приведіть до мене, бажано живими...
- Вчасно ми змилися, - прошепотів Сірий, легенько підштовхнувши мене в спину. - Давай, за солдатом...
Один за одним ми швидко пірнули в темний вузький тунель, і я почув, як Сірий за моєю спиною обережно засунув секретні двері. Непроглядна темрява негайно оточила нас з усіх боків. Але Воронін спокійним голосом оголосив:
- Тут немає жодних ям і бічних відгалужень. Просто йди за мною, тут не далеко...
Не знаю, скільки вже ми пройшли сирим тунелем (хоча й здалося в якийсь момент, що заблукали), але несподівано попереду показався ледве помітний сірий прямокутник виходу. Незабаром ми опинилися в якомусь іншому підвалі. Тут було сухо і по кутах стояли акуратно складені столи і стільці, на одному з яких сиділа заплакана Інга. Побачивши нас, вона схопилася і кинулася мені на шию.
Закривши рятівний тунель, Воронін і Сірий перетягнули кілька масивних столів і підперли ними двері, поставивши столи один на одного і підклинивши їх цеглою, яку відшукали в кутку.
- Так, хлопці, нам тут засиджуватися нічого, - рішуче сказав солдат. - Потрібно звідси забиратися, поки бандити Перця не напали на наш слід. А вони, я думаю, швидко збагнуть, що до чого.
- Утім, із повстанцями, як мені здається, нам теж зустрічатися не з руки, - додав Сірий. - У цій метушні ніхто особливо розбиратися не буде, тож можемо потрапити під роздачу...
- А куди ж нам діватися? - занепокоїлася Інга.
- Потрібно піднятися нагору і спробувати вибратися з міста, поки панує плутанина.
- А чому б нам не пошукати в підвалі, можливо, звідси ведуть ще якісь тунелі в протилежний бік від центру міста - припустив я.
- Немає тут більше ходів, - відрізав Воронін. - Ми все ретельно перевірили. Та й той сантехнік, якого нам пощастило випадково зустріти, сказав, що звідси тільки один хід у підвали будівлі мерії веде, а інших немає.
- Якби не його допомога, ми б тебе й не знайшли, - додав Сірий. - Це він підказав, де розташована камера, в якій тебе можуть тримати. І до речі, сантехнік велів тобі привіт передавати. Сказав, що ви з ним майже приятелі і просив нагадати, що з трійці тільки один зможе повернутися, а хто і куди не пояснив... ти в курсі?
- Потім розповім. А як його звати? - запитав я, уже починаючи здогадуватися.
- Так він імені не назвав, не до того було, - відповів Воронін. - Такий усміхнений товстун у спецівці та з інструментами.
- Ясно. Це був Діанус... а як ви тут опинилися й Інга?
Сірий коротко переказав історію з польотом у сутінковій стіні, про падіння корабля на площу навпроти мерії. Їм із Вороніним, та ще й Перцю пощастило відбутися забоями і подряпинами, а здоровань Джим загинув. Потім була метушня в будівлі мерії, зустріч з Інгою, яка не змогла всидіти в підвалі з іншими жінками і вирушила шукати Сергія по поверхах. Вони зібралися було знайти його разом, але сталася сутичка з головорізами Перця, і довелося терміново тікати з мерії. Сховавшись у найближчій будівлі, вони залізли в підвал і тут зустріли сантехніка.
- Подальше, власне кажучи, тобі відомо, - підсумував Сірий. - А тепер нам потрібно якимось чином потрапити в той гуртожиток, де ти жив.
- Навіщо? - здивувався я.
- Твій знайомий сантехнік розповів, що там у підвалі знаходиться схованка зі зброєю, і звідти ж веде хід у занедбані катакомби... розуму не прикладу - звідки йому стільки відомо?!
- Ти навіть і не уявляєш, скільки йому відомо насправді!
- Зброя нам зараз не завадила б, та й зникнути з міста теж було б непогано. Як гадаєш, не бреше твій знайомий? - поцікавився Воронін.
- У всякому разі дуже на це сподіваюся. До речі, можливо, у схованці зі зброєю ми знайдемо ще й схему підземель міста, - припустив я. - Щось мені це підказує...
- Гаразд. Менше розмов, - рішуче перервав солдат. - Пішли нагору, тільки обережно. Я - перший...
Піднявшись на перший поверх, ми вийшли через чорний хід у вузький провулок, розташований зі зворотного боку будівлі. Тут нікого не виявилося, крім самотнього тіла вбитої людини. Ким він був: захисником міста чи нападником-повстанцем, вже не мало жодного значення, особливо для нього самого. Чути було безладну стрілянину, крики, зрідка долинали звуки вибухів - у місті йшла справжнісінька громадянська війна.
Воронін швидко підхопив сталевий стрижень, який лежав поруч із загиблим, і, насторожено озираючись на всі боки, попрямував в обхід площі, де вирувала битва. Кілька разів на шляху нам зустрічалися невеликі групи озброєних людей, але, почувши тупіт, ми встигали сховатися в під`їздах або за сміттєвими баками. Ось так, ховаючись і обережно пересуваючись задніми дворами, ми поступово дісталися до гуртожитку.
Тут панувала цілковита розруха. Перегородка, за якою сидів дідок вахтер, була розбита на друзки. Всюди валявся розкиданий папір і письмове приладдя. Сам дідок теж лежав на підлозі, розкинувши руки в боки й обурено дивлячись перед собою скляними очима. Вочевидь він до останньої миті намагався охороняти від вторгнення варварів ввірену йому ділянку. Мені стало шкода його і, присівши поруч, я закрив йому очі.
- Сергію, іди сюди, допоможеш, - покликав мене Воронін.
Удвох із Сірим вони насилу відтягували вбік стародавню важку шафу, до верху забиту якимись канцелярськими журналами. Мабуть, це був архів пунктуального вахтера за довгі роки служби. Інга теж метушилася поруч, намагаючись допомогти.
Я підбіг і без довгих розмов згріб із полиць канцелярські нагромадження, які з гуркотом розсипалися по підлозі. Тоді й мої друзі нарешті змогли просто перекинути величезну шафу на бік. Під нею в підлозі опинилася кришка люка з бронзовим кільцем.
Несподівано якась тінь перекрила світло, і в кімнаті стало трохи темніше. Ми різко обернулися і встигли помітити літуна, який, побачивши нас, стрімко злетів угору. Імовірно гуркіт падаючої шафи привернув його увагу.
- Ну все, - невдоволено промовив Воронін. - Здається, це був Якоб... тепер Перець знатиме, де нас шукати.
- Думаю, він обов`язково відрядить кого-небудь у погоню, а то й сам кинеться за нами, - додав Сірий. - Потрібно швидше дістатися до схованки зі зброєю.
Встромивши стрижень у кільце, Сірий з Вороніним напружилися і насилу підняли кришку, під якою опинився темний хід, котрий вів униз. Зсунувши кришку вбік, солдат почав спускатися кам`яними сходами. За ним рушили інші. У підвалі витав затхлий запах - він явно слугував сховищем старих речей, які віджили свій вік.
Воронін клацнув вимикачем, розташованим на стіні збоку від кам`яних сходів, і приміщення освітила тьмяна лампочка. Уздовж стін нагромаджувалися якісь шухляди, старі ліжка і дивани, стерті стільці і столи зі зламаними ніжками.
Пройшовши до самого кінця довгого підвалу, ми не виявили навіть натяку на будь-які двері.
- І що тепер? - поцікавився Сірий.
- Потрібно звідси швидко йти, поки не пізно...
У цей момент нагорі прогримів оглушливий вибух. У підвал хлинув потік каміння упереміш зі зламаними меблями, за кілька миттєвостей наглухо запечатавши спуск. Нагору шлях був обрізаний. Лампочка кілька разів блимнула, але все ж таки продовжувала тьмяно світити крізь запорошену пилом імлу. Запала тиша.
Інга безпорадно схлипнула і притулилася до мого плеча.
* * *
Відкинувшись на шорстку стіну, Сірий тремтячими від напруги пальцями розім`яв останню цигарку. Відкинувши зім`яту порожню пачку в дальній кут захаращеного підвалу, він глибоко затягнувся. Від різкуватого диму сперло в горлі - він ледь не розкашлявся, але зумів стриматися.
Біля протилежної стіни розташувалися Інга і музикант. Притулившись один до одного, вони про щось тихо перешіптувалися.
"Ні дати, ні взяти - голуби... - подумав Сірий. - Щасливі... хоча в нинішній ситуації... мда..."
Трохи далі, неподалік від входу влаштувався Воронін. Сталевий прут, завбачливо захоплений із собою, лежав біля правої руки. Солдат сидів спокійно, напевно, навіть надто спокійно, якщо зважити на ситуацію, в якій вони опинилися. Як з`ясувалося після швидкого огляду, другого виходу з підвалу не існувало.
Воронін зосереджено розмірковував. У підвалі було тихо, якщо не брати до уваги перешіптувань закоханих. Сірий сидів абсолютно нерухомо, здавалося, він поринув у дрімоту. Але Воронін був абсолютно впевнений, що той не спить - найімовірніше, розмірковує про щось або згадує. За всієї його удаваної відчайдушності, Сірий був весь час напоготові. У ньому відчувався справжній чоловічий характер - це Воронін зрозумів швидко, таких чоловіків він поважав. І щось Сірого дуже сильно обтяжувало - відчувалося вельми виразно, хоч як він і не намагався це приховати.
Гаразд. Справи душевні кожного з їхньої невеликої групи - це особисте, а ось про те, як звідси вибиратися, необхідно думати вже зараз, не відкладаючи на потім. Воронін легко піднявся, немов і не залишилося тупої свинцевої важкості в ногах, і почав методично обстежувати приміщення.
Праворуч уздовж стіни височіли в безладді накидані старі напівзгнилі ящики з незрозумілими написами на фанерних боках. Ліворуч же стіна навпаки виявилася повністю вільною. Навіть сміття біля неї не лежало, наче хтось зовсім нещодавно тут прибирав. Зацікавившись, Воронін підійшов ближче і почав уважно оглядати кам`яну кладку.
Його старання не були марними. За кілька кроків він виявив щілину між камінням, у яку ледве помітно втягувався димок від цигарки Сірого. Щілина була явно ширшою за сусідні і абсолютно вільна від сміття і пилу. Солдат спробував встромити в щілину сталевий стрижень - для цього йому довелося неабияк попрацювати. Але ось, нарешті, метал вгвинтився між крихкими стінками каміння і вперся в щось тверде. Пролунав неприємний металевий скрегіт.
Воронін знову натиснув на стрижень, але той лише пружинив.
- Агов, Сірий! - пошепки покликав він. - Іди-но сюди. Я тут дещо знайшов... допоможи.
Сірий миттєво опинився поруч, уважно оглянув знахідку і безапеляційно заявив:
- Схованка, це вже точно...
Вони удвох налягли на сталевий стрижень. Спочатку в них нічого не вийшло, стрижень гнувся, пружинив, та все марно. Але ось щось клацнуло, немов луснула сталева пружина. Пролунав верескливий скрегіт, і частина стіни повільно пішла на них. Тільки-но з`явився невеликий просвіт, як Воронін вхопився пальцями за край потаємних дверей і щосили потягнув їх на себе, відкриваючи темний низький прохід у невідомість. Дивна річ, звідти з темряви потягнуло не очікуваною вогкістю, а сухим повітрям, просоченим запахом машинного мастила.
Потягнувши носом, Сірий здивовано вигукнув:
- Таке відчуття, що ми потрапили на якийсь завод...
- Зараз розберемося, - пробурчав Воронін, пригинаючись і обережно проходячи всередину невідомого приміщення.
Тут панувала абсолютна темрява. Радше інстинктивно, ніж за логічним міркуванням, Воронін помацав з боків дверей по стіні і знайшов з лівого боку тумблер вимикача. Пролунало сухе клацання. Холодне мляве світло залило все навколо.
- Ну і ну, - присвиснув від подиву Сірий, озираючись на всі боки. - Та це ж справжнісінький склад!
- І не просто склад, а арсенал, - уточнив солдат, розглядаючи на одній із полиць довгих стелажів акуратно розкладені абсолютно нові напівавтоматичні гвинтівки невідомого зразка.
- Отакої... - задумливо протягнув він. - Здається, не все так просто в цьому місті... Ти тільки поглянь: тут вистачить, мабуть, не на одну роту солдатів. Здається мені, що взаємну ненависть одне до одного городян і повстанців хтось спеціально й уміло підігріває, щоб завжди мати привід для здійснення геноциду або, припустімо, військового перевороту.
- Ну, ти й стратег, - із сумнівом покосився на нього Сірий. - Можливо, це всього лише таємний склад зброї якогось місцевого бандитського угрупування?
- Ага, ти дивись ширше: скільки тут гвинтівок, гранат, патронів... а он і автономна ракетна установка. Невже все це призначено для звичайної вуличної банди? А чи не забагато буде?! До речі, схоже, саме цю схованку і мав на увазі Перець, коли казав, що в нього є сюрприз для Хряща...
За штабелем ящиків відкрився вид на далекі стелажі, суцільно заставлені всілякими зразками зброї, серед яких виднілися навіть кулемети, а в проході стояла розпакована ракетна установка, яку можна було легко розмістити на даху легкового автомобіля або навіть на звичайному візку.
Побачивши все це "багатство", Сірий тільки тихо вилаявся. Тут і справді нічого було заперечити.
- Отож, - прорік Воронін. - А тепер давай-но озброїмося, якщо вже така нагода випала, і заодно пошукаємо схеми підземель, про які музикант розповідав. Звідси потрібно швиденько тікати, а то, не дай Боже, господарі заявляться. Що ми їм будемо пояснювати?
Сперечатися з логікою солдата було безглуздо, тому Сірий просто пішов за ним до стелажів.
Воронін швидко і вправно перевірив гвинтівки - майже звичайні і нічим не примітні, якщо не брати до уваги того, що приклади у них виявилися дещо коротшими, ніж зазвичай, і всі вони були забезпечені глушниками. Ніде не виднілося жодного заводського клейма.
"Явно призначені для вуличних боїв... цікаво, де їх виготовили?" - подумав Воронін.
Він вставив обойму і пересмикнув затвор. Усе як завжди, тільки набої довші рази в півтора і закінчувалися важкою кулею - така будь-які двері наскрізь прошиє. Швидко склавши десяток повних обойм і акумуляторний ліхтар у підсумок, що лежав поруч, Воронін простягнув його і гвинтівку Сірому, а потім зібрав такий самий комплект для себе, додав кілька гранат і важкий багнет-ніж. Мить подумав і прихопив ще одну гвинтівку для музиканта.
- Усе, тепер шукаємо схему або потаємні двері, - вирішив він.
- Може, ще чогось прихопимо? - запропонував Сірий.
- Ні, сил не вистачить...
Воронін повернувся в бік дверей і голосно покликав:
- Агов, молодята, ідіть-но сюди...
Інга і музикант несміливо увійшли в приміщення арсеналу і з подивом озирнулися навколо. Здається, захоплені своєю бесідою, вони навіть не помітили того, що Воронін із Сірим були відсутні.
- Тримай, - Воронін простягнув гвинтівку з підсумком.
- Що це? Навіщо?
Музикант був явно збентежений, ніяково обхопивши гвинтівку обома руками і дивлячись на неї очманілими очима. Він явно ніколи зброї в руках не тримав - це солдат одразу зрозумів, тож, нахилившись до нього, ткнув пальцем у чорну засувку трохи попереду курка.
- Це запобіжник. Якщо знадобиться стріляти, переведеш його вниз до клацання.
- Навіщо стріляти? У кого?
- Жити схочеш - розберешся. А тепер - пошукаємо що-небудь, що допоможе нам звідси вибратися. Нема чого тут довго розсиджуватись.
Розійшовшись у різні боки, втікачі уважно почали оглядати полиці. На одній із них стояв невеликий ящик, закритий на засувку. Відкривши її, Сірий виявив усередині кілька зшитих скріпками аркушів з описом зброї, яка, вочевидь, зберігалася в схованці, а знизу лежали дві акуратно складені мапи.
- Ідіть усі сюди, - покликав Сірий інших. - Здається, я знайшов те, що ми шукали.
Розгорнувши мапи, втікачі виявили, що на одній з них зображено докладний план міста, з позначенням усіх вулиць, провулків і навіть кожного будинку. Мапа виглядала настільки точною, немов її робили за допомогою аерофотозйомки. На іншій був той самий план, тільки вулиці й будинки позначалися блідими сірими лініями, натомість з`явилися нові численні й добре видимі широкі лінії, які обплутували все місто на кшталт павутиння. Серед них виділялася одна червоного кольору, яка йшла кудись за межі огороджувальної стіни.
- Мені здається, що таку саму схему я бачив у кабінеті радника з цивільного права, - припустив музикант. - Тільки він її відразу ж сховав, щойно я увійшов.
- Отже, йому достеменно відомо про існування цієї схованки, - вирішив Воронін. - Цікаво, а Перцю теж?
- Та це і до бабки ворожки ходити не потрібно, - зітхнув Сірий. - Але мене зараз більше цікавить, як нам звідси вибратися і куди ведуть ці тунелі, адже ніде нічого не написано...
Усі схилилися над схемою, уважно вивчаючи її.
- Здається, ми перебуваємо тут, - подала голос Інга, доторкнувшись пальцем до мапи. - Адже це будинок, у якому ти жив?
- Точно, - підтвердив музикант.
- Дивіться, звідси йде лінія підземного ходу в бік центру міста... до самої мерії, а на півдорозі від неї відгалужується ще один хід, який закінчується ось тут...
- Цікаво, що там знаходиться? - пожвавився Сірий. - І найголовніше, з цієї ж точки починається хід, позначений червоною лінією, що веде далеко за межі охоронної стіни. Це якраз те, що нам зараз потрібно - швидше забратися з міста!
- А чому ця лінія єдина позначена червоним кольором? - запитав музикант. - Навіщо її так виділили? Можливо, це означає якусь небезпеку?
- Ми цього не знаємо, - знизав плечима Воронін. - І не дізнаємося, якщо будемо тупцювати на місці. Потрібно поспішати, поки нас не випередили і не відрізали шлях до порятунку. Відгалуження розташоване на півдорозі до мерії, а Перець може відправити своїх бандитів цим тунелем нам назустріч...
- Куди йти? Де вхід у тунель? - запитала дівчина.
- Там, - Сірий вказав на непоказні металеві двері зі звичайною поворотною ручкою.
Вони розташовувалися в отворі між двох стелажів із гвинтівками.
- Ось так, на видному місці? - засумнівався було музикант.
- А навіщо її ховати?! Адже це сама по собі схованка, немає сенсу...
Сірий підійшов до дверей і, повернувши ручку донизу, відчинив їх.
- Ласкаво просимо, - з жартівливим напівпоклоном запросив він. - Тільки не забудьте ввімкнути ліхтарі, у тунелі темно.
Діставши з підсумка свій ліхтар, він увімкнув його і увійшов у підземний хід, освітлюючи шлях. Воронін рішуче пішов за ним, потім Інга і музикант.
Тут було напрочуд сухо і чисто. Повітря виявилося не спертим. Напевно, була присутня якась прихована вентиляція. Рівні стіни тунелю, загинаючись плавною дугою ліворуч, прорізали щільний жовтий камінь, шорсткий на дотик. Під стелею через рівні проміжки виднілися лампочки, але зараз вони не світилися. Утім, іти було легко, бо рівна підлога не перешкоджала руху.
Десь зверху щось глухо ухнуло, підлога здригнулася, і зі стелі обсипалася дрібна крихта.
- Що це, землетрус? - Інга злякано зіщулилася.
- Ні, найімовірніше, нагорі граната вибухнула, - заспокоїв Воронін.
Минуло ще кілька хвилин, як раптом Сірий, який йшов попереду, раптово завмер, підкинув руку в застережливому жесті і швидко вимкнув свій ліхтар.
- Замріть!
Втікачі зупинилися, як укопані. Солдат теж загасив світло і визирнув з-за плеча товариша. Далеко попереду в непроглядній темряві промайнула якась іскорка, за мить знову.
- Це вже за нами, - видихнув Сірий. - Шкода, не встигли...
- Не панікуй. Вони ще далеко і, як мені здається, нас поки що не помітили, - заперечив Воронін. - Ліхтарі не вмикайте, будемо рухатися в темряві, щоб не видати себе. Обмацуйте стіну ліворуч, там має бути потрібне нам відгалуження. Уперед...
Водячи руками по стіні, втікачі прискорили крок. А назустріч їм невблаганно наближалися відблиски ліхтарів.
- Де ж цей клятий хід?! - нетерпляче пробурмотів Сірий. - Давно вже має бути...
І в цей момент його рука не знайшла звичної опори, провалюючись у порожнечу. Від несподіванки Сірий незграбно перечепився і впав у бічний хід. При цьому гвинтівка злетіла з його плеча і покотилася по підлозі. Стукіт від її падіння луною розкотився тунелями. Попереду почулися стривожені голоси, а потім пролунало кілька пострілів. Кулі, подібно до розлючених бджіл, промчали зовсім поруч, зрикошетивши від кам`яних стін.
- Швидко сюди! - наказав Воронін, пропускаючи музиканта та Інгу в бічний хід.
Сам же він, припавши на одне коліно і не цілячись, вистрелив у бік наближаючихся вогнів. У відповідь переслідувачі відкрили безладну стрілянину, і тунель заповнився гуркотом і вереском. Солдат ледь встиг прошмигнути в темряву слідом за друзями.
Присівши біля стіни і притулившись до неї спиною, він перевів подих і швидко розподілив обов`язки:
- Сірий, веди всіх цим тунелем. І ліхтарі можете ввімкнути, щоб не потрапити в якусь яму або ще чогось.
- А ти?
- Я затримаю бандюків.
- Але...
- Не сперечайся! Я не збираюся тут геройськи гинути. Для того щоб мене дістати, переслідувачам потрібно дійти до цього закутка, а ось цього я їм, звісно ж, не дозволю. Усе. Йдіть. Я вас пізніше наздожену...
Сірий мовчки кивнув і, знову ввімкнувши ліхтар, побіг бічним відгалуженням, ведучи за собою супутників і віддаляючись усе далі й далі. Через деякий час їх наздогнали звуки пострілів - це Воронін зайняв оборону.
- Він їм не по зубах, - крикнув Сірий на бігу. - Не на того напали!
Цей тунель теж виявився рівним, тому бігти було легко. Невдовзі попереду замаячила розмита сіра пляма, поступово перетворюючись на арку входу, і за кілька миттєвостей утікачі потрапили до величезного круглого залу зі стінами, які сходилися десь високо вгорі під куполом. Бліде світло, що струменіло з косих щілин, розташованих по колу на висоті кількох людських зростів, заливало зал, даючи змогу розгледіти його у всіх подробицях. Втім часу на це не було.
Із залишеного тунелю долинув глухий звук віддаленого вибуху.
Усі напружено прислухалися, затамувавши подих, і нарешті в тиші почули тупіт, що наближався. Бігла одна людина, і коли Воронін вискочив із тунелю, усі вже радісно посміхалися йому. Але посмішки миттєво зів`яли, коли скавульнула куля, вдарившись об кут арки. Із залишеного тунелю стріляли.
На протилежному боці залу в стіні виднівся великий пролом, у якому щось мерехтіло. Перед ним височіла безладна купа каміння, як від обвалу. Інших виходів не було видно.
- Біжіть туди! - крикнув Воронін, вказуючи на пролом. - Сховаємося за камінням.
Усі кинулися до укриття і тільки-но встигли перелізти через завал, як кулі переслідувачів стали впиватися в каміння. Бандити висунулися з тунелю, але кілька вдалих пострілів солдата охолодили їхній запал. Ховаючись у темряві, переслідувачі затіяли методичний обстріл укриття втікачів, але поступово він вщух. Напевно бандити радилися, як бути далі.
За насипом йшов неширокий кам`яний майданчик, який круто уривався у швидку підземну річку, що випливала з-під цього майданчика і неслася кудись у невідому темряву прямокутної печери, яка здалася Вороніну чимось дуже знайомою. Уважно вдивившись, він невпевнено посміхнувся.
- Так це ж лабіринт! Точніше, його продовження.
- З чого ти вирішив? - засумнівався Сірий.
- А ти подивися уважніше... бачиш, ця печера за формою точно така сама, як лабіринт - ти ж сам разом зі мною ним ішов, ну?! А на стінах бачиш паралельні хвилясті лінії, немов слід від гігантської пилки?!
- Ну...
- Адже такісінькі, як і там були.
- Про що це ви? - запитав музикант здивовано переводячи погляд з одного на іншого.
Інга взагалі мовчала і тільки злякано здригалася, коли кулі бандитів вибивали з каміння фонтанчики пилу.
- Це вихід із лабіринту, - упевнено промовив Воронін, вказуючи на підземну річку. - Тільки його затопила річка, але вона тече в потрібному напрямку, і я впевнений, що це шлях повернення у свій світ!
- А як ми повернемося? Адже невідомо, скільки плисти, та й вода, напевно, холодна... ще й невідомо, яка глибина...
- Ти он туди подивися.
Воронін вказав у той бік, де біля правої стіни майже на самому краю плити лежав маленький човник, розрахований максимум на двох, до того ж не великих пасажирів.
- Але як ми в ньому всі вмістимося? Він же потоне під нашою вагою...
Музикант у розпачі розвів руками.
- А ми всі й не попливемо, - несподівано спокійно заявив Сірий. - Хтось має залишитися, щоб прикривати відхід. І не дивись ти на мене такими очима, тут двох думок бути не може. Так, солдате?
Воронін кивнув, не відриваючи погляду від протилежного краю залу.
- Ну ось, - підсумував Сірий. - Ви з Інгою попливете, а ми залишимося тут.
- Але... ні, я так не можу!
Музикант у розпачі схопився за голову.
- А що ти пропонуєш? - криво усміхнувся Сірий. - Щоб ми, два здорових мужики, попливли, а ти з дівчиною тут залишився? Ні, це навіть не обговорюється. До того ж у тому житті мені не місце... та й ніхто мене там не чекає...
- Як і мене, - похмуро додав Воронін. - А ось тут варто залишитися, щоб навести лад. Чесно зізнатися - набрид мені Перець зі своїми бандитами, та й Хрящ теж. Потрібно прибрати з міста це сміття та допомогти людям...
- Але ви не знаєте...
- Те, що всі ми є варіантами однієї й тієї самої особистості? - продовжив за музиканта Сірий. - Уяви собі, що здогадалися, тільки мовчали. Тож давай, не будемо даремно стрясати повітря. Ти з нас найдостойніший... і не сперечайся! Твоя музика перетворює людей, змушує їх думати, відчувати... коротше, пробуджує людяність. Ти потрібен там, а ми спробуємо навести порядок тут.
- Сірий усе точно сказав, - підтримав Воронін. - А тепер - швидко в човен, поки настало невелике затишшя.
Інга заплакала і, підібравшись до солдата, міцно обійняла і поцілувала його без слів, а потім Сірого. Повернувшись до музиканта, який сидів, похиливши голову, вона взяла його за руку, щось прошепотіла на вухо і повела до човна, який Сірий вправно спустив на воду і тепер утримував, щоб його не віднесло течією.
Музикант першим забрався в утле суденце, допоміг спуститися Інзі й увімкнув свій ліхтар. Тільки-но вони сіли, як Сірий відпустив човник, і той почав віддалятися в темряву, швидко набираючи хід. Останнє, що запам`ятали дівчина і музикант перед тим, як поворот приховав від них кам`яний насип, - дві мовчазні постаті з піднятими в прощальному жесті руками.
Промінь ліхтаря безладно бігав пошматованими стінами, подекуди порослими кущиками темних водоростей. Під стелею металося гуркотливе відлуння. Човен розгойдувало бурхливою течією, жбурляло з одного боку в інший, розганяючи все швидше і швидше. Міцно обійнявшись, Інга і Сергій з надією вдивлялися в темряву.
Раптово страшний удар струсонув тендітне суденце. Воно безпорадно підстрибнуло, злетіло в повітря і розкололося на частини. Стрімка течія підхопила втікачів, відірвала один від одного і, безжально жбурнувши в бурхливу безодню, потягнула в морок...
* * *
Гуркітливий гул поступово вщухав. Безмовний морок огортав свідомість рятівною ковдрою бездумного забуття, з якого не хотілося вибиратися. Щось здригнулося в цій темряві, і на мене знову уважно глянуло величезне око, налите багряним полум`ям, з якого все й почалося багато днів тому. Якийсь час воно, не кліпаючи, вивчально вдивлялося в мене, а потім, немов задовільнившись побаченим, повільно згасло. І тоді морок почав поступово розсіюватися. Десь на самому краєчку слуху виникло жваве щебетання. Крізь щільно стиснуті повіки просочилося яскраве світло, і тоді я обережно розплющив очі.
Легкий вітерець колихав тонку фіранку на відчиненому вікні, за яким щосили горлопанили невгамовні горобці.
- З поверненням вас, Сергію!
М`який чоловічий голос пролунав зовсім поруч. Я повернув голову ліворуч і з подивом побачив усміхненого Діануса, який навіщось вирядився лікарем. На ньому красувався білосніжний халат, а голову вінчала лікарська шапочка.
Я озирнувся на всі боки і виявив, що перебуваю на ліжку в кімнаті, схожій на лікарняну палату. Поруч стояла стійка з апаратурою, звідки до мене тяглися якісь трубочки і дроти.
- Що зі мною? Де я?
- Не хвилюйтеся, вже все добре. Криза минула...
Діанус щось позначив у журналі на тумбочці і підбадьорливо підморгнув.
- Ви перебували в комі понад місяць, але сьогодні несподівано прийшли до тями. Це велика вдача...
- Зачекайте, Діанусе, - зупинив його я. - Ви знову якісь експерименти зі мною ставите?! Що це все означає?!
Мій візаві здивовано звів брови.
- Які експерименти?! Про що це ви, Сергію? Ви перебуваєте в лікарні. Я ваш лікар і звуть мене Дмитро Янович. Та ви не хвилюйтеся... усе найгірше вже позаду.
- А що зі мною сталося? Як я тут опинився?
- О, це абсолютно безглузда і дивна випадковість! Вас збив екскурсійний автобус... Особливих ушкоджень не було, але, вочевидь від потрясіння, ви впали у кому.
- І що ж у цьому дивного?
- Та розумієте... - лікар розгублено потер лоба, немов збираючись із думками. - Дивина в тому, що одна з пасажирок автобуса під час аварії теж впала в кому... і що зовсім уже неймовірно - вона прийшла до тями буквально за кілька годин перед вами...
Лікар розгублено дивився на мене, а я посміхався.
- Скажіть е... Дмитре Яновичу, якщо ви не Діанус, то звідки дізналися моє ім`я?
- Адже дівчина, яка прийшла до тями, повідомила. Вона назвала ваше ім`я і сказала, що ви добре знайомі. Довгий час разом жили в якомусь дивному місті, я не зовсім зрозумів...
- Інга... - пробурмотів я і щасливо заплющив очі.
І в цю мить здалося мені, що побачив Сірого і солдата, які стояли обійнявшись на далекому туманному березі і підбадьорливо махали мені звідти. А за ними височіло прекрасне місто, але вже не сіре, а яскраве, з деревами і різнокольоровими будинками, повитими квітами, над якими у чистому небі вільно і щасливо літали чоловіки, жінки... і діти.
Кінець