Марні очікування
з рубрики / циклу «Фантастика»
Закрита програма прослуховування далекого космосу, підпорядкована міністерству оборони, за тридцять років свого існування не дала жодних результатів і не виправдала надії на можливий контакт з потенційними розумними цивілізаціями. Безумовно, були виявлені деякі цікаві і навіть неймовірні явища, типу несподіваного прискорення обертання пульсара в системі Вітрильників, або загадкового темного потоку, який з величезною швидкістю нестримно рухається кудись до найвіддаленішої точки всесвіту. З цього приводу було висунуто безліч гіпотез, захищено масу дисертацій, але всі вони не мали жодного відношення до основного завдання Національного Наукового Центру Позаземних Контактів та й ніякої практичної користі не принесли. Усі подібні відкриття, як і багато інших, з таким самим успіхом робили звичайні обсерваторії. Невдоволені військові вже давно нарікали на невиправдано величезні витрати на утримання Центру замість того, щоб збільшити фінансування нових розробок стратегічного озброєння. Нарешті цього року воякам вдалося переконати конгрес у подальшій недоцільності підтримки програми, і тепер Центр закривали.
- І все ж я не розумію, чому?! - вкотре роздратовано пробурмотів професор Бергман. - Стільки років кропіткої праці...
Він швидко повернувся разом із кріслом до генерала Чарльза Діллінджера і сердито тицьнув у його бік сухим пальцем.
- От скажіть, Чарлі, невже ви теж вважаєте, що ми тут марно транжирили бюджетні гроші?! Ви ж знаєте мене не перший десяток років, і ми з вами завжди чудово ладнали!
- Справа не в особистих взаєминах, док...
Діллінджер часто звертався до професора саме так, намагаючись цим підкреслити свою особисту повагу та дружню схильність.
- Просто немає результату – от і все.
- Але ж ми не ледарювали весь цей час! Я, наприклад, уже й забув, коли востаннє був у відпустці...
Генерал заспокійливо підняв долоню.
- Заспокойтеся, Кліффе, ніхто не думає особисто про вас погано, втім, як і про інших співробітників Центру, а тим більше я...
- Тоді поясніть мені, тупоголовому, чому нас закрили?!
- Не треба нервувати, професоре. Я вже казав, що фінансування програми дуже обтяжливе для бюджета. Коштів витрачено - сила-силенна, а результат нульовий! Але це не ваша вина, просто така реальність: людство самотнє у всесвіті, на жаль...
Генерал розвів руками, ніби вибачаючись.
Маленький, худорлявий професор Кліффорд Бергман нервово почухав лисину, поправив окуляри, що наполегливо сповзали на кінчик носа, і знизу вгору благаюче глянув на свого візаві.
- Ми ж тільки-но приступили до детального вивчення сигналів, джерелом яких можуть бути магнетари...
- Це ще хто такі? – насторожився генерал.
- Нейтронні зірки з найпотужнішим магнітним полем!
- А…
Діллінджер з явним полегшенням розслабився. Він сперся долонями на кришку стола, видерся на неї, всівся і, мов хлопчик, почав безтурботно бовтати ногами. Генерал був високим, міцної статури, тому його поведінка виглядала дещо комічно. Тим не менш, він був важливою шишкою в комісії та одним із кураторів діяльності центру. Між ним і Бергманом за довгі роки склалися цілком приятельські відносини - не в останню чергу тому, що Діллінджер не був зовсім тупоголовим вояком. Швидше за все, саме тому, сподіваючись на особисті контакти та вміння згладжувати гострі кути, йому доручили процедуру закриття Національного Наукового Центру Позаземних Контактів.
- Зірки, планети, галактики... - генерал змахнув рукою, наче відганяючи настирливу муху. – Все це так неймовірно далеко. Нехай про це вигадують небувальщини письменники-фантасти - це їх хліб, а ми з вами - люди науки, принаймні, вже ви - точно, і тому просто повинні оперувати абсолютно конкретними даними та фактами. А факти такі, що за три десятки років ми не отримали жодного зрозумілого сигналу!
- Ну то й що?! На це може бути безліч поважних причин. Та й що таке тридцять років у масштабах всесвіту?! Зрештою, людство давно мріє про зустріч з братами по розуму! Не позбавляйте його цієї надії!
- Чому ж досі ця зустріч не відбулася? Стільки років кропіткої праці, стільки вкладено коштів, а результат нульовий!
- Можливо, наша апаратура ще не зовсім досконала... цілком імовірно, що ми досліджували не всі діапазони, на яких можливі передачі даних... а якщо ми просто не дочекалися?! Якщо нам просто не вистачило терпіння?! Про це ви не подумали? Адже якщо добре поміркувати, то, можливо, просто пройшло ще занадто мало часу?!
- Ах, облиште, друже, пишномовні промови для широкої публіки! Ми ж з вами дорослі люди… Потрібно дивитися правді в очі: людство самотнє у всесвіті – це незаперечний факт! А романтика і мрії – це лише рожеві соплі інтелігентів.
- Ну от, і ви туди ж, Чарльзе. Ех…
Плечі професора похилилися. Він повернувся до приладової панелі, обережно провів пальцями над сенсорними перемикачами, наче прощаючись з ними, потім обвів поглядом численні екрани млявих моніторів і повільно підвівся.
- Що ж, - сумно зітхнув Бергман. – Якщо вже й вас мені не вдалося переконати, то що казати за інших?! Дуже шкода, що цієї миті ми позбавляємо людство…
Професор приречено змахнув рукою:
- А… що вже тепер марно стрясати повітря порожніми словами... ходімо, генерале!
Він човгаючою ходою попрямував до виходу, дбайливо притискаючи до грудей папку з документами.
Генерал співчутливо кивнув. Він, як ніхто розумів і співчував Бергману, котрий віддав майже половину життя Центру Позаземних Контактів. Але, з іншого боку, як представник Міністерства Оборони, добре знав, скільки коштів щороку йшло на утримання Центру, а результату все не було.
Не зважаючи на комплекцію, Діллінджер легко зістрибнув зі столу. Окинувши останнім поглядом зал управління, в якому він бував частим гостем, генерал трохи знизав плечима і вийшов слідом за професором.
Ледве за ними зачинилися двері, в центрі панелі приладів невпевнено мигнув зелений вогник. Кілька миттєвостей нічого не відбувалося, а потім апаратура ожила: на моніторах з`явилися численні колонки цифр, які швидко побігли зверху вниз. На великому центральному екрані висвітлилася зоряна карта галактики. Один з її секторів виріс на весь екран. У системі подвійної зірки заіскрилася четверта планета, ніби закликаючи звернути на неї увагу, а з акустичних колонок полилося переливчасте клацання явно впорядкованих звуків. Відразу ввімкнувся автоматичний лінгвоперекладач, аналізуючи та переводячи звукові сигнали у земне мовлення. Це були такі довгоочікувані вітальні слова, але… вже не було кому їх почути…
Проходячи повз військовослужбовця, який витягся по стійці "струнко", генерал ступив убік, пропустив уперед сумного професора, а потім тихо віддав наказ:
- Сержанте, вирубуйте тут усе! Лавка зачиняється.
Охоче козирнувши, той потяг униз центральний рубильник, і одразу будинок огорнула темрява - тільки лампочки чергового освітлення тьмяним ланцюжком бігли вдалину довгого коридора. Немов останнє глухе зітхання прокотилося будівлею, і запала незвична тиша. Замовкла вся апаратура, яка до цього безперервно працювала кілька десятиліть.
У центральному залі управління обірвався ланцюжок символів, що бігли по моніторах, та і самі монітори омертвіли, перетворившись на неживі чорні панелі.
Вийшовши під відкрите небо, професор задер голову вгору і завмер, мовчки дивлячись на холодно мерехтючі зорі.
Простеживши за його поглядом, Діллінджер обережно торкнувся плеча професора і заспокійливо промовив:
- Послухайте, Кліфе, не варто так засмучуватись... ви чудовий вчений, і вам є чим зайнятися, крім цих зірок.
- Але ж там можуть бути наші брати по розуму! - вигукнув професор, тицяючи пальцем у небо. - Невже ви цього не розумієте?!
- Та немає там нічого, крім цих мерехтливих вогників, - поблажливо посміхнувся генерал. – Всі наші очікування, на превеликий жаль, виявилися марними, тож давайте спустимося на Землю і спрямуємо зусилля до насущних проблем…
Він дружньо обійняв професора за плечі і, довірливо щось нашіптуючи, попрямував разом з ним до службового автомобіля, вже не помітивши вогнистої кулі, що зненацька з`явилася з нізвідки і нерухомо зависла над темною будівлею Центру.