Так, я вирішив
з рубрики / циклу «Фантастика»
Крихітний пиловий смерч, що зародився під похиленим парканом від раптового пориву вітру, радісно рвонувся, було, до середини вулиці, але несподівано налетів на стоптаний черевик діда Трохима і з розчаруванням безсило розсипався.
Старий, що сидів на призьбі, чомусь поблажливо усміхнувся і, струсивши пил із черевика, ліниво подивився вздовж вулиці. Сиві кущисті брови, глибокі зморшки і пом`ята борідка свідчили про доволі похилий вік. А пошарпаний одяг у грубих кривих латках і брудних плямах свідчив про зневажливе ставлення до самого себе і надмірну схильність до міцних напоїв. Беззаперечним підтвердженням тому слугувало заткнуте скрученою газетою горлечко півлітрівки, що стирчало з надірваної кишені піджака. Однак якби комусь пощастило у цю мить зловити погляд старого, то вдалося б помітити, що очі його чисті, і десь у їхній глибині вгадується весела іскорка.
У кінці вулиці з`явилася Агафія Филимонова - манірна сільська аристократка. Колись у дні своєї, тепер вже досить далекої молодості, вона приїхала за розподілом у це село вчителем початкових класів, та так тут і залишилася. Роки пролетіли непомітно, і тепер колишня неприступна красуня, а нині самотня пенсіонерка доживала свій вік, сама себе призначивши громадським охоронцем місцевої моралі. Звичайно ж, дід Трохим для неї був осередком усіх мислимих і немислимих пороків, і тому був найпершим ворогом.
Порівнявшись із будинком сільського забулдиги, Агафія зупинилася і, підібгавши сухенькі губи, осудливо похитала головою.
- От же, окаянний, вже знову з самого ранку набрався...
Трохим знехотя відкрив одне око і мляво огризнувся:
- Тобі-то яке діло? На свої п`ю, на кровні.
- І де ж ти їх тільки береш? Мабуть, давно все пропив, а тепер по сусідах жебракуєш...
- Тепер не тепер... твоє яке діло?! - усміхнувся Трохим. - А ти, піди - сусідів порозпитуй, може, чого й рознюхаєш.
- Як тобі, Трохиме, не соромно?! - одразу скуйовдилася Агафія. - Хоч би справою якою корисною зайнявся. Он, живеш, немов трутень, спиш та п`єш безпросипно, а на вигляд і не постарів зовсім за стільки-то років, і не хворієш ніколи. І за що тільки тобі Бог здоров`я таке дає?!
- А що, мабуть, заздрісно стало… то ти не соромся - тільки скажи, я і тобі хлюпну трішечки молодильного еліксиру... може, ми з тобою ще й любов закрутимо.
Він картинно потягнувся по пляшку, але Агафія сердито відмахнулася й заквапилася далі, щось обурено бурмочучи собі під ніс і осудливо хитаючи головою. Трохим провів її співчутливим поглядом до повороту і знову безтурботно розвалився на призьбі. Але насправді слова Агафії його занепокоїли.
"Ну ось, - подумав він. - Почали помічати. Отже, знову прийшов час йти. Тільки хто ж село зберігати буде? Ні, мабуть, почекаю ще трохи, а там вже видно буде..."
З`явившись в Чепурнівці понад двадцять років тому, він оселився в занедбаній хаті й поступово здобув репутацію ледаря, безнадійного п`янички та неймовірного брехуна. Місцеві намагалися не спілкуватися з дідом Трохимом. Щоправда пара сільських п`яничок спочатку начебто перейнялися до нього дружніми почуттями, але після кількох пиятик з подальшими ночівлями в гнойовій купі, куди їх Трохим незмінно притягував, стали уникати його товариства. Мало того, відтоді вони і пити стали менше - у всякому разі, перейшли з розряду нікчемних пияк у звичайних любителів випити іноді з нагоди.
Та й взагалі життя в селі за кілька останніх десятиліть стало спокійнішим і умиротвореним. Ось тільки дід Трохим псував загальну картину благополуччя. Та, мабуть, не даремно свідчить приказка "У сім`ї не без виродка". Вже з ним і розмовляли-умовляли, і соромили, та все без толку. Тоді на забулдигу махнули рукою, а йому тільки те й потрібно було. Насправді Трохим алкоголь на дух переносити не міг, але на людях вдавав із себе відчайдушного пияку. Так йому було легше залишатися в тіні й непомітно робити свою справу. А спиртне, яке він вживав для видимості, Трохим за допомогою телекінезу просто переміщував зі свого організму прямісінько у вигрібну яму. Але про це ніхто не повинен був знати.
Життя влаштоване так, що завжди знаходяться місця, в яких за якихось незрозумілих причин зосереджуються біди: чи то природні катаклізми часто відбуваються, чи то погані люди в одному місці збираються в надлишку, чи то хвороби одна за одною настають. А звичайний люд страждає ні за що, ні про що.
Дід Трохим знав усе це наперед і вмів відводити біду. Ось тому-то він і став таємним хранителем Чепурнівки. А до цього він оберігав інші селища. Та тільки щоразу, як люди починали помічати, що він не старіє, доводилося йти подалі. Так він і поневірявся по світові, майже з того самого тисяча дев`ятсот восьмого року. Тепер ось уже прийшла пора і звідси йти. А не хотілося. Звик він тут, та й люди місцеві, чого вже казати, душевні й чуйні. Ех, залишитися б і жити, як усі, не прикидаючись.
В Чепурнівці дід Трохим облаштувався якраз перед тим великим весняним паводком, що трапився двадцять років тому. Тоді тиха зазвичай Кам`янка раптом поперла з берегів, як скажена, і бути б біді, та тільки якимось дивом відкрилося провалля біля Згиблих боліт, куди вся вода одразу і зійшла. Чому і як все сталося, ніхто толком сказати не міг. Потім і вчені приїжджали, щоб дослідити феномен. Тільки хіба ж чого знайдеш, коли все болото поглинула трясовина, та так, що й не підсунешся.
А десь за рік у середині літа в найспекотнішу пору ліс в кількох місцях так спалахнув, що не встигли й схаменутися, як з усіх боків стіна вогню підступила. Ну, думали, все - гаплик! Тільки, раптом, звідки не візьмись, налетів шалений шквал зі зливою і за якісь лічені хвилини загасив пожежу.
Багато ще чого недоброго за минулі роки відбувалося навколо Чепурнівки - епідемії всілякі, природні катаклізми, але село не зачепило. Тільки нинішньої зими в лютому мало біда не сталася. З околиць Крабовидної туманності знову, як у далекому тисяча дев`ятсот восьмому році, для захоплення Землі прибув десантний корабель тектозіанців. Минулого разу за допомогою генераторів антиматерії, розташованих в аномальних зонах планети, вдалося непомітно викривити просторово-часовий тунель, і корабель агресорів вибухнув у лісовій глушині. Служба зачистки прибула оперативно і знищила всі залишки - тільки повалений ліс не вдалося відновити. Земні вчені й донині голови ламають: чи то це метеорит був, чи то загадкові експерименти Ніколи Тесли з бездротовою передачею електроенергії…
А нині чергові служби далекого сповіщення ледь не проґавили корабель агресорів. Але Трохим встиг, і в останню мить все ж таки вдалося зловити військовий зореліт у пастку резонансного деструктуризатора і розпорошити на невеликі частини. Щоправда, повністю уникнути розголосу не вдалося. Невеликі фрагменти таки впали в околицях. Але тут уже земні спецслужби попрацювали - все засекретили, а офіційно оголосили про падіння залишків метеоритного дощу.
Зовсім поруч почулося якесь шарудіння, сопіння, і Трохим обережно розплющив очі.
За два кроки навпроти нього сидів сусідський барбос Боцман і пильно дивився на діда. Він з`явився в селі зовсім нещодавно і дуже швидко прижився у сусідів. Від його уважного погляду дідові стало трохи не по собі. Здавалося, пес читає його думки і ось-ось відкриє пащу, щоб осудливо спитати:
- Ну, що, втратив форму? Розслабився...
Дід Трохим здригнувся так, що ледь не звалився із призьби, бо у цей момент Боцман саме так і сказав. Схиливши голову набік, пес із хитринкою подивився на сільського забулдигу і додав:
- Мабуть, думки миготять усілякі в голові про те, як би залишитися?
Трохим мимоволі ковтнув, швидко оглянув безлюдну вулицю, а потім знову втупився на барбоса, який раптом ліниво позіхнув і безцеремонно почухав задньою лапою за вухом. Немов втративши інтерес до діда, він розлігся в пилу і поклав морду на передні лапи.
- Агов, песику, це ти зараз зі мною розмовляв? - обережно поцікавився Трохим.
- Ну, звісно я...
Трохим розгублено скуйовдив бороду. Якби він і справді пив, то подумав би, що це наслідки "перебору". Але тут Боцман пояснив:
- Я новий хранитель, твій наступник. Чого вже тут незрозумілого?
Трохим із полегшенням зітхнув. Тепер усе нарешті прояснилося. Але, якщо надіслали нового хранителя, то, виходить, настав час повертатися на рідну планету.
- А чому ти в такому образі? Адже раніше ми ніколи зовні не відрізнялися від людей.
- Та й не тільки зовні, - погодився Боцман. - Але рада хранителів ухвалила рішення, що відтепер ми не можемо виглядати як люди.
- Але чому?
- Це все через тебе...
Трохим втупився у співрозмовника, чекаючи роз`яснень.
- Ти ж знаєш, що хранителі не мають права втручатися в життя на Землі, - почав пояснювати Боцман. - Тільки охороняти від вторгнення зовнішніх агресорів...
- А я, що? Я й не втручався, - спробував виправдатися Трохим. - Тільки двічі, коли тектозіанці намагалися напасти на Землю. Та й то вдалося все перевести на метеорити...
- Ну так про це й мови немає. А от хто локальним природним катаклізмам запобігав, епідеміям усіляким? Я вже не кажу, що своїм досить огидним прикладом ти змушуєш людей змінюватися. Хіба це не пряме втручання?!
Трохим зніяковіло почухав у потилиці і, ховаючи очі, пробурмотів:
- Так на краще ж змінюються. Що ж у цьому поганого? До речі, а чому тебе саме в собачому вигляді сюди відправили?
- Та тому що, яким би собака не був, своїм прикладом він не зможе впливати на людей, отже, і не буде прямого втручання...
Із сусіднього двору визирнув рудий облізлий кіт і з презирством втупився на собаку. Боцман без особливого ентузіазму гаркнув на нього, і кіт миттєво зник.
- Дивлюся, добре ти в образ вжився, - усміхнувся Трохим.
- Доводиться дотримуватись...
Боцман неспішно підвівся і, підійшовши ближче, сів біля самісіньких ніг сільського забулдиги. Дочекавшись, поки проїде велосипедист, він обережно поцікавився:
- Як уходити будеш?
Трохим задумливо похилив голову, вистукав пальцями по коліну хитромудрий дріб і обережно вимовив:
- Звик я тут, розумієш? Та й ніхто мене вдома не чекає...
Це було правдою. На рідній планеті у Трохима не залишилося ні сім`ї, ані близьких. Утім-то, і звали його не Трохимом, та й зовні він мав зовсім інший вигляд. Боцман дуже уважно подивився на хранителя і серйозно запитав:
- Ти ж знаєш, що з тобою станеться, якщо приймеш рішення тут залишитися?!
- Так...
Кожному хранителю було відомо про наслідки. Якщо після закінчення терміну він приймав рішення залишитися на Землі, то ставав звичайнісінькою людиною. Він жив, як усі люди, радів і страждав, старів і вмирав, коли приходив термін. Щоправда, люди не знали про той чистий і світлий шлях, який відкривався їм за межею буття. А хранителі знали й дбайливо охороняли колиску людства в ім`я того великого, що було призначено людям вишніми силами. Заради цього було варто бути людиною.
Глибокі зморшки на обличчі Трохима згладилися. Він посміхнувся й упевнено вимовив:
- Так, я вирішив.