Вишня
Вишня, сім`яз рубрики / циклу «Пори року»
Настала весна, і на старій вишні набундючилися бруньки. Вони були якісь дивні: кострубаті, сірі, геть не сочилися і не вилискували на сонці. Дід, ближче до полудня, обходячи вчергове садочок, дивувався і бурчав одночасно: "Стара ж, ну бачив же, що треба було нею вже цю зиму в хаті топити чи на шашликові дрова порубати, поки геть не струхлявіла... Дарма не зрубав — і от маєш, бруньки якісь радіактівні вилізли... Що з них буде? Чи перезапилилася з чимось? Дуже дивно, ніколи такого не бачив..."
Ходив кругом дерева та бурчав, дивувався оглядаючи крону то згори до низу, то знизу до гори, незадоволено мацав ті бруньки, що не липли до пальців від світлої смоли, яка мала бути на лусочках, а при натисканні відчував гострі грані, як на маленьких неправильних призмах: окремі з них були схожі на соти, інші нагадували порубані дрова, треті були як мілкий гравій на дотик.
"Ой щось дивне коїться в тому світі, — здивовано бурчав, — як не радіація, то глобальне потепління, як не мутація, то гібриди ці, з Америки, а може бджоли якесь ГМО занесли... Немає спасу від тої науки і нових див в сільському господарстві... Так, добрива стали кращі, і знань більше, як з пів-сотки зібрати на три джипи врожаю. Але ж і хвороби нові для рослин привозять з усього світу... І ті овочі-фрукти місяцями не гниють, але ж і смаку не мають... Вишня, он, хоч своя була, хоч і стара, але родила ж, давала соковитий плід, смачна була. І та не витримала еволюції..."
Дід не без зусилля виламав обережно бруньку і спробував її розчавити пальцями — та мала піддатися, бо бруньки мають ставати м`якими, як вже весна, але ця лишилася цілою, наче як задерев`яніла.
"А от це вже погано, — дід насупив брови, намагаючись ближче розгледіти бруньку, — дуже погано... На шкідників не схоже. Шкідник, він дерево слабким робить, виїдає зсередини. А це міцним стало, і хто — брунька! Мабуть таки хвороба. Який новий вірус, скоріш за все, чи який гриб, раніш невідомий, чи рак... І як раніше не помітив? Дарма минулого року не зрубав, дарма..."
Про рак, який вражає рослини, а для кожного виду він свій, дід знав — не новина це. Знав, що від раку окремі частини дерев`яніють, стають твердими — захищає той рак себе так на окупованих ділянках. І розумів, якщо на дереві він не помітив жодної нормальної бруньки, хоча восени вони виглядали більш-менш, то це означає одне: негайно спиляти і все спалити, щоб не перекинулося на інші дерева. І корінь вивести — хто його зна, що там в землі ця зараза може накоїти? Може вона з землі і прийшла, он скільки пишуть і про кислотні дощі, і забруднені ґрунтові води, хто його зна що і коли під його садок принесло, бо навіть двісті кілометрів до найближчого заводу — то вже не відстань.
Рубати вирішив на завтра зранку, а тим часом пішов до гаража перевірити пилки-ножовки, сокиру теж треба у відро з водою кинути, щоб трохи розбухла та секатора глянути, чи не заїржавів за зиму та змастити, щоб зручно було обрізати нетовсті гілочки. Тонкі гілки з бруньками вирішив палити одразу, а товсті може на дрова ще і підуть. Так порпався в гаражі, повільно, спокійно, але думки були сумні: природу людина не береже — от і маємо мутації ті, а за ними і самі хворіємо. В садок більше не ходив, а на вечір раніше ліг, щоб виспатися добре: літа вже не ті, треба сили, щоб зрубати ту вишню, на яку у нього піде цілий день. А може і два…
Вранці дід зібрав реманент, стремянку невелику, нагріб паперу троху, щоб розводити вогнище та рушив у садок. Підійшовши до дерева, він трохи онімів від здивування: гілки вишні похилилися під вагою великих, за розміром майже як яблука, сірих призматичних бруньок.
— Та що ж це в біса коїться?! — дід ошаліло дивився на дерево. Навіть якщо це рак чи гриб, то не може воно так швидко рости! Хоча гриб може, але ж не на дереві? Чи може? Думки роїлися в голові у пошуку раціональної відповіді, але старенький не міг пояснити побачене: він такого на деревах ще ніколи не бачив. Так, читав багато, з людьми говорив. Але і не чув про таке, а тим більш навіть в інтернеті не зустрічав якихось згадок про подібне, що коїлося з його вишнею. З іншого боку діда рвали емоції здивування та обурення за екологію, ніздрі в нього аж роздувалися, під пахвами змокло, і навіть здавалося, що сіпаються мочки вух.
Дід не курив вже років зо тридцять — кинув цією дурнею маятися, коли йому п`ятдесят ще не виповнилося, але зараз чогось захотілося закурити — гостро так захтілося, аж згадав і уявив, як він затягується тим гірким “польотом” без фільтру, який в село ділки привозили нефасованим і навіть нерозрізаним, що він був схожий на макарони, і продавали на пакети або й мішки, міняли на олію та борошно. Від цих спогадів дід відчув кислуватий присмак посічненого тютюну, що вічно з тих сигарет потрапляв на губи та язик.
Він мовчки склав все принесене собі під ноги і стояв, хитаючи головою та глибоко вдихав, іноді прицмокуючи роздратовано язиком. Потім його здивування і хвилювання посилилося: йому здалося, що сірі бруньки продовжують рости — буквально, збільшувалися на очах!
“Чи пороблено мені?„ — наче як і жартома, а наче як і серйозно, подумав собі. Якщо галюцинації, якщо це старість — то хай би так, тоді не дерево треба рубати, а до лікаря, дітям сказати. Все — дід ваш з глузду з’їхав, приїздіть, хоч хату відпишу, як я ще більш-менш при пам’яті, бо потім же судитися будете так, що мені і в могилі спокою не буде! Яка там, в сраку, екологія та мутації, будь вони неладні, коли треба про себе думати, про здоров’я. Він розвернувся і пішов до хати — по телефон.
У діда баба померла ще три роки тому. З дітей лишилися дочка середня та син менший. Старший син помер — у місті жив, начальником був, але нерви не витримали і в п’ятдесят років схопив інфаркт. Добре хоч онуків встиг на ноги поставити — тим хати дідової не треба, міські вони вже.
А от дочка і менший син — ні. Дочка в райцентрі живе, п’ятдесят їй ще немає, хазяйства трохи має, добре ґаздує. А син менший, йому майже сорок, той фермерує трохи, в сусідньому селі паїв набрав, не так щоб багато, але толковий, працює сам, людям роботу дає. Вони знають, що таке хата в селі, та дідових п’ять гектар, що йому після распайовки колишній радянський колхоз видав і загнувся щасливо (щасливо, бо так і звався “Щастя камунізма”).
І як людина досвідчена, дід в цей день, дивлячись як дивні бруньки вигинають гілля старої вишні і змінюються на очах, зрозумів, навіть скоріш відчув, що от прямо зараз настав час все своє майно поділити на дітей. Хата? Та то таке. Що молодим треба від його напів кам`яної і напів саманної хати, коли вони вже цегляні мають? Так, хіба гараж який зробити з неї чи склад.
А земля? А от земля — це тридцять соток під городом і садком та п’ять гектарів паїв — от це точно треба розділити, щоб не пересралися між собою. Бо скільки он тих історій? Барановського покійного діти вже років з десять судяться, у Михальчишиних старий Петро сказав, що все меншому сину буде, бо він його гледів, так старша дочка хату малому і спалила, а потім теж судилася за землю і паї, і відсудила ж, зараза, хоча до старого Петра приїздила, як з батьківської хати пішла, лише раз — на похорон батька. А в Мовчанюків? А в Макаренка? Та що там думати-гадати: куди не глянь, а всюди суди, чвари, прокльони… От тобі, і зрубав вишню з дивними бруньками…
Хоч би встигнути, щоб ще при пам’яті все поділити між дітьми, а дожити в хаті дадуть — не найгірша він людина в цьому світі, щоб діти поперли його з власноруч збудованої хати, біля якої він викохав той садок, понаводив усюди лад, город гледів, курей тримав досі (скотину, звісно, вже не тримав — сили не ті), дрова досі сам собі рубав і картоплю садив, то його ще вистачить трохи пожити. Аби не той маразм, та деменція, про яку і читав, і лікарі говорили, як відвідував їх раз на рік, чи інша яка стареча хвороба.
З цими невеселими думками він зайшов до хати, не розуваючись пішов в залу, де на серванті лежав старенький, але заряджений і робочий телефон. Він взяв його до рук, зробив крок назад — і сів в своє улюблене крісло. В цей момент в діда піднявся тиск, щось заколо в серці і він голосно охнув.
Телефон випав діду з руки і гучно впав на підлогу. Він так і лишався заблокований. Дід, важко відсапуючись, сидів у кріслі і боявся поворухнутися — йому дуже схопило під серцем, боліло і тягнуло одночасно. Він помалу-помалу спробував заспокоїтися — знав, що спочатку треба трохи заспокоїтися, потім потихеньку встати, а потім зробити крок до серванту, а в серванті — аптечка.
А аптечка — це і від серця пігулочка, що швидко діє, і від тиску — теж помічна, і від спазму — не швидка, але теж рятує.
Вік — сімдесят років — аптечка має бути в такому віці. І хоч сили були вже далеко не ті, що ще десять років тому, але ж вже не ті. І здоров’я не те, і ходив трохи повільніше. А ліки — ні, ніколи не їв їх пачками, але ж допомагали. Тримав все що треба: від тиску, від серця, від болю, від температури, звісно. І ще якісь там були, що лікарі прописували, але він їх не запам’ятовував, так — приймав, тиждень чи два, чи й місяць, як лікарі казали, а потім лишалося трохи — не викидати ж, коли вони як пів свині коштують.
Трохи прийшов до тями, опанував себе — вирішив вставати з крісла, аби дістатися аптечки. Від серця зараз точно треба пару тих капсул з’їсти — воно швидко допомагає. Зібрався, підвівся. Крок до серванту. Все спокійно. Відчинив заскляну дверку. Ось вона — вазочка з блістерами. Трохи потягнув до себе, порився пальцями — ось і капсули. Обережно вичавив дві, поклав під язика, трохи потримав, щоб розім’якли. Покатав між язиком та яснами, причавив зубами — гострий м’ятний холодок освіжив рот та горло. Серце наче трохи частіш застукотіло на якісь секунди, а потім легше, легше, вільно вдихнув нарешті, зробив крок назад і знову сів у крісло. Легшало.
Покрутив головою, угледів на підлозі телефон. Безсило видохнув — екран смартфона весь був у тріщинах: від кутка вони розходилися промінцями, утворюючи неправильне павутиння. Нічого не поробиш — край апарату. Але і не страшно — телефони всі у блокноті є, від когось з сусідів і подзвоне, а Микола Дмитришин, старого Дмитришина син, знається на них, то якогось за тиждень нового привезе, робочого і недорогого. То не страшно.
Але, думаючи за телефон, дід згадав і за покинутий інструмент у садку. Нічого, зараз трохи ще посидить, а потім якось забере — воно не важке, жалко просто кидати в таку погоду на землі, бо як не забрати — поіржавіє. А йому ще ту вишню рубати. А може кого і з сусідів поросить, Миколу ж того самого, Дмитришина — хлопцю і сорока ще немає, допоможе діду ту заразу зрубати.
Так дід просидів з хвилин сорок, підвівся, пройшовся хатою — серце наче не скаче, тиск вгамувався. Вийшов надвір. Почимчикував у садок. Весна тепла, сонечко ласкаве, вітерець ледь-ледь віє — гарно. Зайшов знову у садок: тут десятка два дерев, вишня майже при самому краю росте — садив її, ще як син старший був живий, це ж він тоді пагонця і привозив. Років тридцять дереву, не менш…
Підходить до дерева — геть вже гілки погнулися під тими вкритими сірою корою бруньками. Деякі вже і обламалися — ще більші стали кляті бруньки. Але і змінилися: по центру наростів дірки чорніють нерівні, якісь всі у горбках, і чує дід шарудіння та цвірінькання в тих дуплах. Аж зробив крок назад, огледів — та то ж і не бруньки, а справжні шпаківні, кривеньки трохи, але вгорі птахи вже літають і пташенят годують! Це ж поки він сорок хвилин серце заспокоював — то ці шпаківні на вишні встигли і вирости, і шпаки в них заселилися, і вже пташенята в них лупляться та їсти вимагають! Та що ж це в нього таке коїться з головою? Чи сон? Чи дійсно сказивсвя на старості год?
Ущипнув себе сильно. Заболіло. Ні — не сон. Значить, точно з глузду з’їхав. Перелякався. Забувши, що хотів прибрати інструменти, розвернувся і пішов до Дмитришиних: зараз терміново треба подзвонити дітям, і сказали щоб їхали до діда, і взяли того нотаріуса, щоб закрити заразом і питання з хатою, і з землею. Так і зробив.
Син і дочка приїхали через день. Але без юриста — непросто таки за день знайти вільного юриста, та ще і в районі, тим більш таке коїться в країні. Дід розповів дітям все що відбулося з ним і вишнею, за шпаків, їх пташенят. Син з дочкою переглянулися — таки батькові точно погано. Але сходили глянули — таки дивина, таки як дід все каже. Незрозуміла річ. Заспокоїли трохи старенького, пообіцяли за два дні приїхати і привезти нового телефона, того нотаріуса, але це тільки початок справи — просто так хату і землю не перепишеш, бо там ще купу документів треба замовляти, тобто за день не зробиш.
Але діду і цього вже було достатньо. Він заспокоївся — головне що не здурів. І що юриста привезуть — аби все почати, а там воно і саме собою далі все вийде. А вишня?
Диво природи якесь, справді. І шпаки всі ці, Ну як вони за два дні встигли і знайти тут вишню, і яйця висидіти, і щоб пташенята почали з’являтися ще до обіду другого дня як те все почалося? Чудасія, і більш ніяк не скажеш, не назвеш інакше… А може то і божий знак йому діду, що вже час настав, може воно і треба так було, он, хоч з хатою все вирішить, поки Бог до себе не забрав — розумні люди все до смерті роблять, бо потім ніхто за них того толком не зробить. Так собі думав.
Ходив дивитися на вишню обліплену шпаківнями. Обламана, вся у шпаках, які човгали туди-сюди як літаки у найзавантаженіших аеропортах світу. Пташиний вереск стояв вже весь час, пташенята вже вчилися літати, шурхотіли повітрям крила, маленькі коготки шкрябали об кору. Дід втомився стояти, тому сходив до веранди, взяв там пластиковий садовий стілець — великий, зручний. Відніс до вишні його. Повернувся ще раз до хати, знайшов вовняну ковдру в шафі, нову, в клітинку, ще баба купляла покійна, заварив собі термос чаю і пішов до садку.
Там встелив стільця, так, щоб в краї ковдри можна було закутатися, якщо вітер здійматиметься, зручно всівся. Воно весна: тепло вдень, а от ближче до вечора стає прохолодно. Почав цідити помалу чай, наливаючи з термосу по пів кружки. Сонце сідало, дід укутався, поки шпаки помалу згорнули свій аеротрафік, і всі приземлилися кожен біля своєї шпаківні. Але були тут і не тільки шпаки: пара диких голубів зайняла хатинку згори ліворуч, по низу облаштувалися декілька пар горобців, якісь синички, сорока навіть прилітала.
Дід сидів і дивився за ними усіма, дивуючись цьому орнітологічно-рослинному диву. Дивився, кутався, думав. Заснув. Спокійно, під воркотання вже сонних птахів. І снилося йому, що він сам став молодим деревцем, на якому живе страшна сила птаства. І всі вони літають, годують пташенят, будують гнізда, а він ховає їх під своїм широким листям.
І спати було йому легко і спокійно, бо дива насправді заспокоюють, лише трохи спочатку змушують хвилюватися, а насправді дива — заспокоюють.
м. Суми, 2025 рік