Скандинавські сказання
частина I - 4з рубрики / циклу «Свєтланов»
ТОР В ГОСТЯХ У ГЕЙРРЕДА.
Поки Тор заліковував свою рану, а інші боги за ним доглядали, Локі, нудьгуючи тинявся Асгардом, не знаючи, яку б йому ще придумати витівку. Нарешті він прийшов до Фрейї і попросив у богині кохання ще раз позичити йому соколині крила.
- Я хочу злітати до Йотунхейму, - сказав він, - і подивитись, що там задумують проти нас велетні.
Добра Фрейя рідко відмовляла кому-небудь в будь-якому проханні, і через короткий час Локі вже летів на схід, у напрямку до країни велетнів.
Найбільшим князем хрімтурсів після Хрунгніра був велетень Гейрред. Майже такий же могутній, як і володар Кам’яних Гір, він був набагато розумнішим і хитрішим за того, мав трьох дочок, кожна з яких майже не поступалася йому силою.
На покрівлю його замку і опустився Локі, прилетівши до Йотунхейму. Деякий час він сидів там спокійно, розглядаючи слуг, що тинялися подвір’ям, але потім йому це набридло. Тоді він засунув голову в пічну трубу і взявся кричати, наслідуючи голосам різних звірів і птахів, і при цьому так голосно і так пронизливо, що Гейрред, який в цей час обідав, кинув їсти і від страху вибіг у двір.
Побачивши на даху свого замку величезного сокола, він покликав одного зі слуг і наказав йому спіймати цього зухвалого птаха.
«Добре, добре, - подумав Локі, дивлячись, як слуга велетня з трудом лізе на дах. – Старайся, старайся, миленький! Я підпущу тебе зовсім близько, а потім злечу під самі хмари».
І, закривши очі, він прикинувся сплячим. Між тим слуга – а це був такий же велетень, як і його хазяїн, - врешті-решт все-таки виліз на дах, обережно підповз до уявного сокола і простяг до нього руку. Локі, який цього і чекав з усіх сил відштовхнувся від даху і змахнув крилами, щоби злетіти, але зачепився лапою за одну із черепиць і, перш ніж зміг звільнитися, був спійманий. Слуга обережно спустився з ним у двір і передав його Гейрреду.
Ледь глянувши в розумні і хитрі очі свого полоненого, він зразу зрозумів, що перед ним не звичайний птах.
- А ну-бо, друже, - сказав він насмішкувато - говори, хто ти такий?
Локі, наслідуючи справжнього сокола, заклацав дзьобом і зробив спробу клюнути велетня в палець.
- Добре ж! – сердито сказав Гейрред. – Почекаємо, ти у мене ще заговориш!
Він відніс Локі додому, посадив його до великої залізної клітки і наказав слугам не давати йому їсти і пити, поки той не скаже своє ім’я.
Три місяці просидів бог вогню взаперті, страждаючи від голоду і спраги і маючи надію, що Гейрред рано чи пізно звільнить його, але нарешті не витримав, і, коли велетень знову спитав, хто він такий, Локі назвав себе і попросив хрімтурса випустити його на волю.
- Я охоче тебе випущу, - відповідав той, - але спочатку поклянись мені, що ти умовиш Тора прийти до мене в гості, але тільки пішки і без його чарівного поясу, молота і рукавиць. Я вже давно хочу з ним поговорити.
- Я не можу цього зробити, - відповідав Локі. – Тор ніколи не розлучається зі своїм Мйольніром і не піде до тебе без нього.
- Не можеш? Добре, тоді ти залишишся в клітці ще на три місяці, - сказав велетень.
- Ні, ні! – зі страхом вигукнув Локі. – Так і бути, я що-небудь придумаю. Клянусь, що умовлю Тора прийти до тебе!
- Без поясу, молота і рукавиць? – спитав Гейрред.
- Без поясу, молота і рукавиць, - слухняно повторив Локі.
- Ну, ось ми і домовились, - розсміявся велетень.
Він покликав слуг, наказав їм як слід нагодувати і напоїти бога вогню, після чого випустив його на волю.
Змучений тримісячним голодуванням, Локі з трудом дістався до Асгарду. Там він скинув з себе соколине оперення., віддав його Фрейї, а сам пішов до Тора. За час його відсутності бог грому вже залікував свою рану і готувався відправитись у нову мандрівку до країни велетнів.
- Здрастуй, Локі! – вигукнув він. – Де це ти так довго пропадав? Чи не бажаєш ти часом поїхати зі мною до Йотунхейму?
- Я тільки що звідтіля, - відповідав Локі. – Я був у Гейрреда і побився з ним об заклад.
- Про що ж ви спорили? – спитав Тор.
- Я говорив Гейрреду, що ти нікого не боїшся і можеш голими руками перемогти будь-кого з хрімтурсів, а він стверджував, що ти боягуз і побоїшся прийти до нього пішки, без свого молота, рукавиць і поясу. – сказав хитрий бог.
Тор задумався. Він чув про Гейрреда і розумів, як небезпечно з’являтися до нього беззбройним, але думка про те, що його можуть вважати боягузом, була для нього страшнішою за все.
- Ти виграв свій заклад, - виголосив він гордо. – Я піду до Гейрреда і покажу йому, чи потрібен мені мій чарівний молот для того, щоби розбити йому голову.
- А ти не боїшся? – посміхнувся Локі, бажаючи ще більше розбурхати бога грому.
Той тільки грізно блиснув на нього очима і пішов до Сів. Він віддав їй Мйольніра, пояс і рукавиці і, не відповідаючи на її розпитування, відправився в путь.
Як не швидко йшов найсильніший з асів, пройшло чимало часу, поки він дістався до країни велетнів. Тут на березі моря стояв замок велетки Грід, матері мовчазного бога Відара. Грід, хоча і жила в Йотунхеймі, але вже давно розірвала стосунки зі своїми одноплемінниками. Тор це знав і вирішив у неї переночувати.
Побачивши, що бог грому йде пішки, а в руках у нього немає ніякої зброї, велетка дуже здивувалась, коли він розповів їй, що йде до Гейрреда, вона від жаху сплеснула руками.
- Ти, мабуть, шукаєш смерті, Тор! – вигукнула вона. – Чи тобі не знати, які підступні і сильні Гейрред і його дочки? Послухайся мене і, поки не пізно, вернись назад.
- Ні, тітонько Грід, - відповів бог грому, - я не можу повернутися, бо інакше Гейрред назве мене боягузом.
Грід похитала головою.
- Ну, якщо так, то йди, - пробурчала вона. – Але тільки надінь на руки мої старі залізні рукавиці та захопи з собою мою клюку, з якою я ходжу до лісу. Повір, що і те і друге тобі дуже знадобиться.
- Дякую, тітонько Грід, - сказав Тор. – Я знаю, що ти розумна, і послухаюсь твоєї поради.
Добра велетка нагодувала бога грому і поклала його спати, а на ранок розбудила його і, віддавши йому свої рукавиці і клюку, провела в дорогу.
Через деякий час Тор прийшов до берегу широкої гірської ріки. Понадіявшись на свій величезний зріст, він вирішив переправитися через неї убрід, і дійсно, вода доходила йому тільки до поясу. Але тут раптом рікою побігли великі хвилі і, перекочуючись через плечі Тора, ледь не збили його з ніг. Могутній ас поспішно обперся на клюку Грід і подивився вверх по течії. Там, стоячи однією ногою на одному березі ріки, а другою ногою – на другому, височіла жахлива велетка – старша дочка Гейрреда. Нахилившись, вона з силою загрібала руками воду і гнала її прямо на Тора.
- Ну, почекай же, ти мені дорого заплатиш за це купання! – у гніві вигукнув бог грому.
Він нахилився і, піднявши з дна потоку великого каменя, з усіх сил метнув його у велетку. Удар прийшовся їй прямо в скроню, і вона мертвою впала в ріку, запрудивши її своїм тілом. Вода зразу ж спала, і Тор благополучно перейшов на інший бік.
Ще деякий час він йшов горами, поки не побачив вдалині високу черепичну покрівлю замка Гейрреда, за яку так невдало зачепився Локі. Велетень стояв на порозі свого житла і, помітивши бога грому, що наближався, зловтішно посміхнувся.
- Заходь, Тор, заходь і будь нашим гостем! – вигукнув він. – Я радий тебе бачити, хоча ти і не дуже любиш своїх одноплемінників.
- Я їх люблю так само, як вони люблять нас, асів, - пробурчав Тор, сміливо входячи в двері, які відкрив йому велетень.
- Добре, добре, не будемо згадувати старе, - сказав Гейрред, слідуючи за богом грому. – Подивись, я приготував усе, щоб прийняти тебе з честю: вогнище палає, на рожні смажиться цілий бик, а біля столу стоїть ціла бочка доброго старого меду. Ми з тобою зараз побенкетуємо не гірше, чим ви бенкетуєте в Асгарді.
«Так, дійсно, все це так, як він говорить, - подумав Тор, недовірливо оглядаючись на всі боки. – Он бик, а он бочка з медом. Не розумію тільки, для чого у вогнищі лежить цей великий, розпечений добіла кусок заліза».
- Мабуть, ти дуже зморився, Тор, та до того ж голодний. Сідай же скоріше до столу, - сказав Гейрред, так само зловтішно посміхаючись і показуючи богу грому на великий, високий стілець Тор сів на нього і в ту ж мить злетів уверх так, що його голова ледве не розбилася об стельову балку. Однак він встиг упертися в неї залізною клюкою старої Грід, яку він із обережності як і раніше тримав у руках, і застиг в повітрі.
- Ти гарно приймаєш гостей, Гейрред, - спокійно сказав він, відчуваючи, що хтось намагається притиснути його до стелі. – Але я не звик сидіти так високо.
З цими словами бог грому з силою відштовхнувся від балки клюкою, і стілець під ним зразу ж опустився так само швидко, як і піднявся. Одночасно з цим Тор почув голосні стогони і тріск кісток і, подивившись вниз, побачив двох дочок Гейрреда, що лежали на підлозі мертвими.
- Мабуть, я занадто важкий і утримати мене не так-то і легко, - засміявся він.
Велетень з відкритим від здивування ротом деякий час мовчки дивився то на свого гостя, то на мертвих дочок, а потім стрімко кинувся до вогнища і, вихопивши з нього щипцями вже бачений Тором кусок розпеченого заліза, метнув його в бога грому.
Ас, на руках якого були залізні рукавиці матері Відара, спіймав його в повітрі і високо здійняв над головою.
- Це частування мені не до смаку, Гейрред, - сказав він, блиснувши очима. – Прийдеться тобі його з’їсти самому.
Гейрред від страху сховався за колону, що стояла посеред залу, але смертоносне залізо, вилетівши з могутніх рук бога грому, пробило її наскрізь і вразило підступного велетня в серце.
«Тепер, мабуть, вже ніхто з хрімтурсів більше не буде мене кликати в гості, - сказав сам собі Тор, виходячи із замку Гейрреда і прямуючи у зворотний шлях. – Але нічого, я прийду до них і без їхнього запрошення».
ТОР І ЗМІЯ МІТГАРД.
Перемоги Тора над Трюмом, Хрунгніром і Гейрредом прославили його по всьому світу. Велетні не насмілювались більше покидати Йотунхейм і здійснювати набіги на землю, але бог грому все ще не був задоволений. Він не міг забути свою подорож до чарівного королівства Утгард і те, як він не зміг підняти змію Мітгард. Згадував він і слова віщих норн, що напророкували йому загибель від цієї найстрашнішої з дочок бога Локі. Надзвичайно хоробрий, щоб боятися ворога, яким би сильним він не був, Тор лютував при думці, що він повинен терпляче чекати, поки той першим нападе на нього. Нарешті він вирішив сам розшукати чудовисько, що обвилося навколо землі і позбавити від нього світ, навіть, якщо це буде коштувати йому життя. Але змія Мітгард жила глибоко на дні світового моря, ніколи не показувалась на його поверхні, і, щоб знайти її, бог грому повинен був звернутися за допомогою до морського велетня Хюміра. І ось одного разу вранці, не взявши з собою нікого і навіть не сказавши асам, куди він їде, Тор відправився в путь.
Хюмір жив в Ніфльхеймі, у величезній печері на берегу моря. Як і велетень Мімір, він не воював з богами, але і не дружив з ними, намагаючись триматися від них в стороні. Тому, побачивши Тора, він не виказав ніякої радості і похмуро спитав, для чого той до нього прийшов.
- Я би хотів відправитись разом з собою на рибні лови, Хюмір, - відповідав бог грому.
- Зі мною на рибні лови? – здивувався велетень. – Я чув, що ти вмієш їздити над хмарами і розбивати скелі своїм молотом; чув навіть, що ти отримав перемогу над багатьма моїми побратимами хрімтурсами, але не знав до цього часу, що ти не вмієш ловити рибу і управлятися з веслами. Ні, Тор, я не візьму тебе з собою: ти все одно нічого не впіймаєш і тільки будеш мені заважати.
- Не бійся Хюмір, - сказав бог грому. – Я і справді ніколи не ловив рибу, але знаю, як це робиться, та і гребти я теж зумію.
- В північному морі холодно, а я ловлю і вдень і вночі; ти замерзнеш і попросишся на берег, - продовжував сперечатися хрімтурс.
- Я переходив убрід потоки Елівагар, вода в яких буде ще холоднішою, чим в твоєму морі, і то не замерз, - сказав бог грому. – Мабуть, Хюмір, тобі все ж прийдеться взяти мене з собою.
Велетень насупився: він не знав як йому позбавитися настійливого гостя.
- Добре, - пробурчав він нарешті. – Їдь, якщо бажаєш, тільки у мене немає зайвої риболовної снасті.
- Я захопив її з собою, - відповідав Тор, показуючи Хюміру велетенський гак і канат товщиною з гарне дерево.
Велетень оглушливо зареготав.
- Такий гак і такий канат витримають ціле стадо китів, - промовив він, витираючи сльози з очей, що виступили у нього від сміху. – Кого ж ти збираєшся ловити?
- Це моє діло, - відповів найсильніший із асів, якому вже набридло сперечатися з велетнем. – Скажи краще, чи є у тебе приманка?
- У мене є приманка, але не для тебе, - знову нахмурився Хюмір. - А шукати приманку для тебе не моє діло, шукай її сам.
- Добре, я роздобуду її і без твоєї допомоги! – сердито вигукнув бог грому і вийшов з печери.
Біля неї, на пагорбі, паслось стадо велетенських корів Хюміра, серед них був бик, спина якого здіймалася над верхівками найвищих сосен. Не довго думаючи Тор схопив його за роги і, відірвавши йому голову, повернувся з нею до печери.
- Ось і приманка для моєї вудки, - сказав він.
- Як же ти посмів убити мого любимого бика? – заревів було велетень, але, побачивши, що бог грому погладжує рукоятку свого Мйольніра, зразу ж заспокоївся і, похмуро насупивши брови, пішов споряджати човна.
- Я сяду на весла, Хюмір, - сказав Тор, коли хрімтурс спустив його на воду.
- Як хочеш, - посміхнувся велетень, - але тільки боюсь, що мені скоро прийдеться тебе змінити.
Однак, на його здивування, ас, який у порівнянні з ним здавався зовсім маленьким, веслував краще за нього самого, і їхній човен швидше за птаха мчав хвилями.
Через деякий час хрімтурс попросив Тора зупинитися.
- Ми приїхали, - сказав він. – Тут я ловлю рибу.
- Можливо, ти і приїхав, але я ще ні, - відповідав бог грому, продовжуючи гребти.
- Небезпечно запливати далеко в море, - бурчав і наполягав велетень. – Так ми можемо допливти до того місця, де лежить змія Мітгард
- А далеко до нього? – спитав Тор.
- Ще деякий час путі, якщо ти будеш гребти так само швидко, - сказав Хюмір.
Тор мовчки кивнув головою і ще сильніше почав гребти веслами.
- Хіба ти не чув, що я сказав? – промовив велетень.
- Чув, - посміхнувся бог грому.
- Так чому ж ти не зупиняєшся? – розсердився Хюмір.
- Тому що я хочу плисти далі, - сказав Тор.
Хрімтурс вже трохи підвівся, збираючись накинутись на бога грому і силою відняти у нього весла, але зразу ж його погляд упав знову на Мйольніра, і він вирішив за краще залишитися на своєму місці. Деякий час він мовчав, похмуро поглядаючи на Тора, який все гріб і гріб, а потім почав просити:
- Повернись назад, прошу тебе, вернись скоріше: ми пливемо як раз над чудовиськом.
- Ось це мені і треба! – вигукнув задоволений бог грому, кинув весла і поспішно одягав чарівний пояс, від чого його сила зразу ж зросла удвічі.
Потім він насадив на свій крюк голову бика і, прив’язавши його до канату, кинув у море.
Велетень зі страхом слідкував за кожним його рухом.
- Що ти робиш? Що ти робиш? – повторював він.
Крюк з приманкою опускався все нижче і нижче. Раптом хтось смикнув його так різко, що руки Тора, які тримали канат вдарилися об борт човна.
- Попалась! – переможно закричав він.
Бог грому не помилився: змія Мітгард проковтнула наживку, але витягти цю велетенську гадину було не так-то й легко. Лише з великим трудом могутньому асу вдалося спочатку стати на коліна, а потім піднятися на весь зріст. Почалася запекла боротьба. Не звертаючи уваги на те, що човен велетня майже до країв притопився у воду, Тор з усіх сил тягнув за канат і повільно витягав чудовисько яке відчайдушно чинило опір. Пройшло чимало часу, поки нарешті над поверхнею моря не з’явилася величезна потворна голова змії. Зціпенівши від жаху, Хюмір дивився то на витріщені холодні, повні безпощадної ненависті очі дочки Локі, то на чорні, але палаючі яскравим полум’ям очі Тора і ніяк не міг вирішити, які з них страшніші.
Раптом пролунав гучний тріск. Дно човна на витримало, проломилося, і бог грому опинився у воді. На його щастя, у цьому місці було неглибоко, і він поринувши по горло, став ногами на відмілину, так і не випустивши з рук свою незвичайну волосінь, на якій метався його ворог.
- Ось ми і зустрілися з тобою знову, Мітгард! – вигукнув Тор, підіймаючи Мйольніра.
Весь цей час Хюмір нерухомо сидів на кормі човна, вчепившись руками за його борти, але, коли вода залила йому ноги і велетень побачив, що вони тонуть, він отямився і, схопивши ножа, швидко провів ним по канату, на якому висіла змія. Той розірвався, і чудовисько зразу ж поринуло в море.
- Ні, почекай, ти від мене не підеш! – закричав бог грому і метнув їй услід молота.
Мйольнір з гучним плескотом зник у хвилях. Через мить він знову вилетів звідтіля і стрибнув прямо до рук свого хазяїна, а море далеко навкруги забарвилося в червоний колір. Це була кров змії Мітгард.
Бог грому повернувся до Хюміра.
- Через тебе я ледве не випустив свого смертельного ворога і навіть не знаю, вбив я її чи ні, - промовив він тремтячи від гніву. - Ти заслуговуєш на смерть, але я не можу забути, що я був твоїм гостем. А щоб ти не забув про мене, ось тобі від мене на згадку.
З цими словами він дав велетню такого стусана, що той, перелетівши через борт човна, гучно впав у воду.
Навіть не глянувши у його бік, Тор, вибираючи мілкі місця, вбрід закрокував до берегу і через деякий час дістався до своєї колісниці, на якій і повернувся знову до Асгарду. Трохи пізніше прийшов до себе додому і промоклий до кісток, напівзамерзлий Хюмір. Він від усієї душі проклинав бога грому і дав собі твердий зарок ніколи більше не мати з асами справи.
Убив чи не вбив бог грому змію Мітгард, ніхто не знає, але норни запевняють, що вона все ще жива і тільки важко поранена.
- Прийде день, - говорять віщунки, - останній для неї і Тора, коли вони знову зустрінуться.
Але, коли прийде той день, не знають навіть норни.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
СРСР, 1970 рік