Скандинавські сказання
частина II - 8з рубрики / циклу «Свєтланов»
ЗАГИБЕЛЬ ГЬЮКІНГІВ.
Гудрун не пішла на багаття за Сігурдом, як це зробила Брюнгільд. Перші дні вона гірко плакала за чоловіком, але потім поступово заспокоїлась і навіть помирилися зі своїми братами, пробачивши їм його смерть. А ще через два місяці до замку Гьюкінгів прибули посли від Атлі: грізний повелитель гунів сватав вдову переможця Фафніра.
- Я дивуюсь тобі, брат! – сказала Гудрун, коли Гуннар передав їй цю звістку. – Чи гідно дочці Гьюкі і вдові нащадка Одіна виходити заміж за гуна? Чи ти бажаєш позбавитись мене так само, як ти позбавився мого чоловіка? Чому ти зразу не відмовив посланцям Атлі?
- Не сердься, Гудрун, - м’яко відповів король. – Я не буду примушувати тебе і йти проти твоєї волі, але пам’ятай, що Атлі злий і мстивий. Якщо ти йому відмовиш, нам прийдеться зустрітися в бою з його полчищами, і хто знає, кому з нас боги дарують перемогу. Подумай про це і завтра вранці дай мені відповідь.
- Мені більше ні про що думати, Гуннар, - тихо і сумно промовила молода жінка. – Я зрозуміла все, і сини мого батька ніколи не скажуть, що я стала причиною їхньої смерті. Йди і скажи гунам, що я згодна і їду з ними.
Гуннар міцно обійняв сестру.
- Спасибі тобі, Гудрун! – радісно вигукнув він. – Ти приносиш нам щастя. Тепер, коли ми знову породнимося з Атлі, нам не страшні будь-які вороги.
- Були часи, коли ти не боявся і самого Атлі, - з гіркою усмішкою промовила Гудрун, залишившись одна. – І тоді ти б не став заради свого щастя жертвувати моїм.
Однак вона не вагалася і через декілька днів у супроводі невеликої дружини гунських воїнів, яку прислав за нею Атлі, вже відправилась на схід, до свого нового чоловіка.
Провіши сестру, Гуннар незабаром, у свою чергу, одружився на дочці одного із сусідніх готських королів, на ймення Глаумвор, а Хьогні на її молодшій сестрі Костберрі. Дружини обох Гьюкінгів були молоді, красиві і веселі і принесли до замку стільки радості, що брати більше не думали ні про прокляття Брюнгільд, ні про її похмуре пророцтво.
Так непомітно пройшло біля року, і ось одного разу до Гуннара знову прискакав гонець від Атлі. У Гудрун народився син, і старий вождь кликав до себе Гьюкінгів на урочистий банкет.
Мовчки вислухав король слова гінця, і не радість, а скорбота і передчуття біди наповнили його серце. Сам не знаючи чому, він раптом запідозрив зраду.
- Скажи, а моя сестра мені нічого не прислала? – спитав він у гінця.
Вінгі – так звали гінця – зам’явся.
- Наша королева просила мене передати тобі цього листа і цей перстень, – промовив він нарешті і вийняв і те і друге з-за пазухи.
Хьогні взяв у нього листа і, швидко пробігши по ньому очима, посміхнувся.
- Вінгі, говорить правду, і нам нічого не загрожує, Гуннар, - сказав він. – Гудрун пише, щоб ми приїздили.
- А ти впевнений, що цей лист від неї? – з сумнівом похитав головою король.
Хьогні з подивом подивився на нього: ще ніколи його брат не був таким недовірливим.
- Ну звичайно, Гуннар! – вигукнув він. – А ось і її кільце, Андваранаут, останнє, що в неї залишилось від скарбів Фафніра. – І він надів кільце на пальця.
- Нехай так, але мені все-таки не хочеться їхати, - заперечив Гуннар. – Краще ми відсвяткуємо народження племінника вдома.
- Мій пан просив передати, що він не пожаліє для вас багатих дарів, коней і зброї, - низько уклонившись, промовив гонець. – Якщо ж ви не приїдете, він сприйме вашу відмову за кровну образу.
- Коней і зброї у нас і так достатньо, - заперечив Гуннар, нахмурившись. – Але я не хочу сваритися з Атлі. Добре, скакай назад до свого вождя і передай йому і моїй сестрі, що ми приїдемо.
- І ти дотримаєшся свого слова, о великий король? - спитав Вінгі, недовірливо глянувши йому прямо в очі.
- Ми, Гьюкінги, не кидаємо своїх слів на вітер! – гнівно вигукнув Гуннар, встаючи. – І не будь ти послом мого шурина, ти б дорого заплатив за таке нахабство.
- Не гнівайся, пане, - смиренно промовив гун, опускаючи голову. – Атлі і королева заборонили мені повертатися до них без твоєї згоди, але тепер я поїду спокійно.
- Постій, - промовив Гуннар, гнів якого вже пройшов. – Не поспішай! Спочатку поїж і відпочинь, а завтра вранці відправишся в путь.
- Дякую тобі, але ми, гуни, народжуємось в сідлі і не знаємо, що таке втома, - відповідав Вінгі, посміхаючись. – Прощай, король Гуннар. Я донесу до Атлі і твоєї сестри радісну для них звістку і отримаю за неї велику нагороду. Прощай!
Пославши Хьогні провести гуна, Гуннар покликав дружину.
- Атлі і Гудрун запрошують нас до себе, Глаумвор, - сказав він, - і ми з Хьогні вирішили їхати, але тобі і Костберрі краще залишитися тут, в замку.
- Як, ти від’їжджаєш до гунів? – перелякано промовила Глаумвор. – Ні, ні, Гуннар, послухайся мене і зміни своє рішення. Сьогодні вночі я бачила дуже страшний сон: ти сидиш зі зв’язаними руками і ногами у глибокій ямі, а навколо тебе ворушаться отруйні змії. Такі видіння не обіцяють нічого доброго, повір мені. Тебе очікує нещастя.
Гуннар спохмурнів: він згадав останні слова своєї бувшої дружини.
- Пізно, Глаумвор, пізно, - прошепотів він. - Я дав слово і вже не змозі вернути його назад, не зганьбивши свого імені. Але твої побоювання даремні. Якби Атлі задумував проти нас яку-небудь зраду, моя сестра не стала б кликати нас до себе… А ось Хьогні, спитай у нього: він сам читав листа Гудрун.
- Погано я його читав, Гуннар! – втупившись очима в земляну підлогу, заперечив молодший Гьюкінг. – Зараз, коли я його передивився ще раз, я помітив, що декілька слів в ньому виправлені, і не рукою Гудрун. Сестра пише нам, щоб ми не приїздили, а на Андваранауті я знайшов волосину з вовчої шкіри, якою вона його обв’язала. Недарма тобі не хотілося їхати до гунів брат. Там нас чекає смерть.
Глаумвор затремтіла і важко сіла на лаву.
- Але чому ж Атлі так розгнівався на нас? – недовірливо проговорив король, - що поганого ми йому зробили?
- А що поганого зробив нам Сігурд? – уїдливо спитав Хьогні. – Чому ми його вбили? Золото Фафніра підштовхнуло нас на це, а тепер його хоче захопити Атлі.
- Але він його не отримає, - проскреготів зубами Гуннар. – Золото, заради якого я згубив свого найкращого друга і кровного брата, золото, заради якого я порушив клятву, я не віддам, навіть якщо мені прийдеться загинути!
- Але ж ти не поїдеш до Атлі, мій милий?- раптом вигукнула Глаумвор, кидаючись до нього.
- Ні, я поїду! – вперто насупив брови король. – А ти, Глаумвор, краще йди до себе; мені потрібно поговорити з Хьогні.
Королева, важко зітхаючи, покірно вийшла, а Гуннар продовжував:
- Мені не треба говорити тобі, що ми повинні дотриматися слова, Хьогні, але те, що я сказав, залишається нерушимим. Нехай Атлі захопить нас, нехай він захопить нашу країну – золото він не отримає. Ми повинні сховати скарби, і так, щоб їх ніхто не зміг знайти. Допоможи мені в цьому. Я вірю тільки тобі одному.
- Краще за все просто кинути їх у Рейн, - запропонував молодший Гьюкінг.
Гуннар нахилив голову на знак згоди.
- Ти правий, брат, - сказав він, - ми так і зробимо.
Тієї ж ночі, коли в замку всі заснули, брати дістали зі скарбниці мішки з золотом Фафніра і з трудом перетягли їх один за одним на берег Рейну. Там вони вибрали найглибше місце і, розв’язавши мішки, висипали всі дорогоцінності у воду.
- Ти добре придумав, Хьогні, - промовив король, після того як останній зливок золота зник у швидких хвилях могутньої ріки. – Тепер не тільки Атлі, але і ми самі навряд чи дістанемо його назад. Сігурд говорив мені, а йому розповів якийсь карлик на ймення Регін, що в давні часи золото Фафніра теж зберігалося у річці, у гнома Андварі, який прокляв кожного, хто буде їм володіти. Можливо, тепер воно повернеться до свого бувшого хазяїна.
- Тоді нехай до нього повернеться і його кільце! – вигукнув Хьогні, знімаючи з пальця Андваранаут, і, розмахнувшись з усіх сил, кинув його на середину Рейну.
Маленьке кілечко безшумно пірнуло у воду, і Гуннару на мить здалося, що в тому місці, де воно упало, ріка окрасилась в червоний колір.
- Зникни назавжди, злощасне золото! – промовив він урочисто, здіймаючи руки. – Бережи його, великий Рейн. Мине чимало часу, поки твої хвилі змиють з нього всю кров, яка через нього пролилась…
- …і яка ще проллється, - додав Хьогні. – Пройдуть віки, багато славних родів зникне, а прокляття Андварі буде, як і раніше, висіти над людьми, і раніше за інших воно вразить нас з тобою, Гуннар.
Багато сліз пролили Глаумвор і Костберра, проводжаючи своїх чоловіків до країни гунів, невеселими були і самі брати. В суворому мовчанні слідувала за ними їх кінна дружина. Ніхто з воїнів Гуннара не мав надії повернутися додому живим, але не було серед них і такого, який би побажав залишитись. Бородаті, засмаглі, у важких шоломах і блискучих панцирах, вони їхали колоною, один за одним, не дивлячись навколо і, здавалося не помічаючи ні освітлених яскравим квітневим сонцем полів і лісів, ні невеликих селянських поселень, що зустрічалися їм на шляху. Так само, мовчки і спокійно проминули вони і чисельні намети воїнів, що розташувалися навколо замка Атлі, звідкіля на них з ворожою цікавістю дивилися гуни.
Поки Гуннар і Хьогні злізали з коней. А королівські слуги побігли сповістити Атлі про їхній приїзд, у дверях замку з’явилася Гудрун.
- Як, ви тут? – вигукнула вона з жахом – Адже я вам написала щоб ви не приїздили!
- Вінгі дорогою переправив слова твого листа, Гудрун, - відповів Гуннар, підходячи до сестри. – А коли ми це помітили, то було вже пізно: я дав слово, що ми приїдемо.
- О Брюнгільд, Брюнгільд! – заплакала Гудрун. – Твоє прокляття виконується, і навіть мій шлюб з Атлі не зміг відвернути того, що повинно було статися.
- Хіба твій чоловік хоче нас вбити? – спитав Хьогні
- Він не говорив мені про це, - відповідала королева гунів, - але я відчуваю, що у нього на думці щось недобре. Він часто згадує про скарби Сігурда і, мабуть, хоче їх захопити.
- Їх вже немає…- засміявся Хьогні.
Але він не встиг договорити до кінця: слуги, що повернулися оголосили, що Атлі чекає їх у банкетному залі.
- Я радий бачити тебе знову Гуннар, радий зустрітися і з тобою Хьогні, - з удаваною привітністю вітав Гьюкінгів старий вождь, йдучи їм назустріч. – Я чув від Вінгі, що йому було нелегко умовити вас приїхати. Чим заслужив я таку неприязнь своїх старих друзів і сусідів?
- Ти помиляєшся, Атлі, або смієшся над нами, - сказав Гуннар. – Про яку неприязнь ти говориш, коли ми з тобою двічі родичі? Ти забув, що я чоловік твоєї покійної сестри, а ти одружений на Гудрун?
- Так, так, ти правий, ми родичі, - згодився гун все так же добродушно і лагідно. – І я повторюю, що радий привітати вас у себе, хоча за тобою невеликий борг, Гуннар, за тобою і за Хьогні.
- Що це за борг, Атлі? – спитав Гуннар, роблячи вигляд, що не розуміє, про що йде мова.
Атлі швидко оглянув зал, який тим часом заповнили озброєні до зубів гунські воїни.
- Ось вже більше року, як Брюнгільд померла, Гуннар, - сказав він, сідаючи на свій трон і порухом руки запрошуючи Гьюкінгів наблизитись. – Померла з твоєї вини, а ти до цих пір не прислав мені викуп за її смерть.
- Брюнгільд сама пронизала собі груди мечем Сігурда, - відповідав молодий король. – Я винний лише в тому, що не встиг утримати її руку. Якщо ж ти думаєш інакше, то хіба моя сестра, яку я тобі віддав у дружини, не варта твоєї?
- Як я можу порочити ту, яка народила мені сина? – знову посміхнувся Атлі. – Я дякую тобі за дружину, шурин, але ти і тут обдурив мене; і обдурив жорстоко. У Сігурда було багато золота, чому ж тоді Гудрун привезла з собою тільки одне кільце?
- Золото Сігурда дісталося мені і моєму брату, - спокійно промовив Гуннар. – Сестра сама віддала його нам.
- Вона сама віддала його вам? – насмішкувато перепитав гун.
- Сама чи не сама, але золото залишиться у нас, - різко відповів старший Гьюкінг; вперто хмурячи брови.
Напівприкриті очі Атлі раптом розкрилися і з неприхованою погрозою дивилися на братів.
- Ти помиляєшся, Гуннар, - повільно проговорив він. – Це золото не залишиться у вас, або ви самі назавжди залишитесь у мене.
- Не лякай нас, Атлі, - сміливо втрутився в розмову Хьогні, опускаючи руку на меча, - і не забувай, що ми твої гості.
Вождь гунів різким рухом голови відкинув з лоба довге сиве пасмо свого жорсткого, як грива, волосся і піднявся, наче готуючись до стрибка. Побачивши це. Гудрун відштовхнула вбік Гуннара і Хьогні і кинулась перед ним на коліна.
- Пробач їх, мій чоловіче, - благаючим голосом промовила вона. – Пробач заради сина, якого я тобі народила. Не порушуй законів гостинності і дозволь їм від’їхати.
- Я не повинен порушувати законів гостинності? Я повинен дозволити їм від’їхати? – прошипів Атлі, задихаючись від злоби. – Ні, Гудрун, ні! Заради золота вони зробили тебе жебрачкою, заради золота вони вбили Сігурда, найвеличнішого і найгіднішого з усіх богатирів, які коли-небудь народжувались на землі, заради золота вони забули клятву, яку йому дали, ну, а я заради золота забуду про те, що вони мої гості. Взяти їх! Ув’язнити їх до темниці! – звернувся він до своїх воїнів. – Можливо, тоді вони стануть більш згідливими.
Хьогні у відповідь тільки розсміявся і вихопив із піхов меча. Гуннар наслідував його прикладу, і двоє гунів зразу ж впали мертвими. Інші оточили з усіх боків обох Гьюкінгів.
- Не вбивати, взяти їх живими! – кричав Атлі, стоячи на весь зріст на своєму троні.
Притиснувшись спинами один до одного, Гуннар і Хьогні рубалися так люто, що гунські воїни не могли до них наблизитись. На шум бою в замок увірвалися дружинники Гьюкінгів; за ними слідом почали вбігати нові загони гунів, і через декілька хвилин весь зал був залитий кров’ю і завалений тілами вбитих.
Надівши на голову шолом, що попався їй під руку і піднявши меч одного із загиблих, Гудрун теж кинулась на допомогу братам. Їй вдалося вбити трьох гунів і серед них молодшого брата Атлі, але невдовзі вона була обеззброєна і за наказом чоловіка відведена до своєї спальні, де уткнувши голову в подушку, із судомно стиснутими зубами і тяжким серцем довго мовчки прислуховувалася до дзвону зброї і стогонів помираючих, що долітали до неї із залу.
Весь день і всю ніч до самого ранку билися Гьюкінги, підтверджуючи свою бойову славу, однак їхні удари ставали все слабшими і слабшими, а число їхніх захисників все меншим і меншим, і, коли зійшло сонце, вони вже обидва лежали зв’язаними в одній з кімнат замку.
- Ти знаєш Гуннар, що я не боюсь смерті, - сказав Хьогні з трудом повертаючи до брата свою голову, всю укриту засохлою кров’ю. – Але чи не безглуздо вмирати заради якихось скарбів, які все одно не дістануться ні нам, ні нашим дружинам? Відкрий гуну, де їх знайти, і я вірю, що він нас відпустить. Подумай про Глаумвор і Костберрі і про те, що їх чекає, коли Атлі захопить нашу країну.
- Мовчи, Хьогні! – сердито відповів молодий король. – Мені легше тисячу разів померти і пережити загибель всіх рідних, чим віддати це золото в чужі руки. Я вже жалію про те, що ти знаєш, де воно знаходиться.
Хьогні зітхнув і відвернувся, не помічаючи, що на обличчі старшого Гьюкінга раптом з’явилася похмура посмішка.
Увечері Гуннара знову привели до вождя гунів.
- Ну як, ти сам віддаси золото Сігурда чи мені прийдеться зруйнувати через нього всю твою країну? – спитав його Атлі.
- Золото сховане, шурин, і сховане так, що тобі його не знайти, відповідав Гуннар, - але я готовий сказати, де воно, якщо ти виконаєш моє прохання. – Я не хочу, щоб мій брат залишився живим і потім звинувачував мене у боягузтві.
Атлі майже перелякано подивився на нього.
- Як, ти бажаєш смерті Хьогні? – промовив він недовірливо.
- Так! – твердо сказав Гуннар.
- Добре, нехай буде по-твоєму, - згодився гун і, підкликавши до себе одного зі слуг, шепнув йому щось на вухо.
Слуга, уклонившись, вийшов і через півгодини повернувся назад, несучи на золотому підносі ще тепле, з невтраченим життям серце.
- Ось серце твого брата, Гуннар, - сказав Атлі. – Тепер кажи, де ти сховав золото.
Гуннар голосно розсміявся.
- Ти вважаєш мене за дитину, шурин! – промовив він. – Подивись – це серце все ще тремтить від страху. Значить, воно належить боягузу, а Хьогні хоробріший, за будь-кого з твоїх воїнів.
Старий вождь, трохи подумавши, знову підкликав до себе слугу, і невдовзі перед Гуннаром на тому самому підносі лежало вже інше серце.
- Так, це серце Хьогні, - здригнувшись, прошепотів старший Гьюкінг. – Воно таке ж спокійне і тихе, як спокійно і тихо він прийняв свою смерть.
- Так де ж скарби, Гуннар? – помовчавши, знову заговорив Атлі. – Ти бачиш – твоє бажання виконане.
- Ох, шурин, який же ти дурний! – презирливо вигукнув молодий король. – Адже я примусив тебе вбити Хьогні, тому, що боявся, що він видасть тобі мою таємницю. Ніколи, Атлі, золото Фафніра не буде лежати у твоїй скарбниці. Чи відкрию я тобі де воно зберігається, якщо за нього я віддав життя двох братів і щастя сестри, прирік на ганьбу дружину і зруйнував країну своїх предків? Ти смішний, Атлі!
Гьюкінг думав, що від його слів гун прийде до сказу, але той раптом посміхнувся.
- Я чекав цього, - сказав він. – Я чув ще від Брюнгільд про прокляття Андварі, і, хоча мені хотілося самому побачити його скарби, я радий, що доля Сігурда і вас, Гьюкінгів, обмине мій рід. Але ти Гуннар, ти не уникнеш покарання! Воно буде таким же страшним, як і твої злочини. Тебе кинуть до зміїної ями, я знаю, що це було тобі передбачено, так нехай же тепер передбачення збудеться!
Попри всю свою хоробрість, Гуннар став білішим за гірський сніг і мимоволі прошепотів про себе ім’я Брюнгільд.
Підкоряючись наказу Атлі, королівські слуги зв’язали йому руки і ноги і потягли геть від замку. У дворі він побачив Гудрун, що очікувала його.
- Не бійся, я постараюсь допомогти тобі, брат, - швидко прошепотіла вона йому.
Але Гуннар у відповідь тільки похитав головою: він вже не вірив у своє спасіння.
Десь кроків за двісті від замку, в полі, була глибока заболочена яма, на дні якої ворушилося декілька десятків гадюк. Слуги кинули до неї Гьюкінга і, тремтячи від жаху, поспішили піти геть. Шум від падіння Гуннара налякав змій, і вони поховалися у свої нори.
«Скоріше, Гудрун, приходь скоріше! Можливо, тобі все-таки вдасться мені допомогти!» - думав молодий король, сумно дивлячись уверх на шматок синього весняного неба.
Раптом зверху, над краєм ями, з’явилася білява голівка.
- Сестра! – з надією прошепотів Гуннар. – Ти вже прийшла? Поспішай і, поки змії не вилізли, витягни мене звідціля!
- Зараз неможна, брат, нас побачать, - відповідала Гудрун. – Почекай до ночі, а щоб змії тебе не чіпали до мого приходу, візьми ось це.
І вона кинула йому вниз лютню.
- Дякую, сестро! – вигукнув Гуннар.
Але Гудрун вже зникла.
Трохи згодом, молодий король почув якийсь шурхіт і шипіння: витягши свої плоскі голови, прямо на нього повзли змії. Тоді, з трудом дотягшись до кинутої Гудрун лютні, він почав зубами смикати за її струни. Їхні різкі, схожі на стогін звуки заспокоїли змій, і вони одна за одною, наче засинаючи, опустили свої голови. Все голосніше і голосніше дзвеніла лютня, все світліше і радісніше ставало на серці Гуннара, як раптом він побачив одну велетенську гадюку, що невмолимо повзла прямо на нього. Він ще декілька разів з усіх сил рвонув зубами струни – це не допомогло; він закричав – змія не злякалася. Зрозумівши, що все скінчено, він закрив очі. В ту ж мить короткий, але болісний укол в живіт заставив Гуннара скрикнути від болю; отрута гадюки розливалася по всьому його тілу, спричиняючи йому нестерпні страждання, і нарешті досягла серця.
Так помер останній із Гьюкінгів, і так перестав існувати їхній рід, але сказання про Вельсунгів на цьому не закінчується.
Далі в ньому розповідається, як Гудрун, заради помсти Атлі, убила власного сина, а потім убила і самого Атлі, як вона втретє вийшла заміж і як знову втратила чоловіка і дітей, але розповідати про це занадто довго, а не всяка занадто довга історія найкраща.
Тому забудемо краще про Вельсунгів і про їхню трагічну долю і перейдемо до другого сказання Брагі.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
СРСР, 1970 рік