Скандинавські сказання
частина II - 3з рубрики / циклу «Свєтланов»
СМЕРТЬ СІГМУНДА.
Сігмунд повернувся до себе в замок тільки на світанку. Його гості вже розійшлися, а Боргхільд пішла до себе в спальню і не з’являлася. Король франків покликав слугу і наказав йому передати королеві, що той бажає її бачити. Через деякий час в банкетний зал тихо увійшла Боргхільд.
- Ти хотів зі мною поговорити, мій чоловік? – спитала вона, нерішуче зупиняючись біля порогу.
Сігмунд оглянув її похмурим поглядом.
- Ти отруїла мого названого сина, - сказав він. – Як же мені відплатити тобі за це?
- Сінфіотлі убив мого брата, - збліднув, заперечила Боргхільд, - і я йому відомстила. Невже ти не пробачиш мені? Чи син твоєї сестри тобі дорожче за дружину?
Обличчя Сігмунда побагровіло від гніву.
- Ти мені більше не дружина! – прогримів він. – Твоє щастя, що я не вбиваю жінок. Йди геть з мого дому, і горе тобі, якщо ти ще раз потрапиш мені на очі.
Королева хотіла щось сказати, але, глянувши в очі чоловікові, мовчки опустила голову і вийшла. Більше Сігмунд її не бачив, а через декілька місяців, коли він вже повернувся до себе на батьківщину, до нього дійшла звістка, що Боргхільд не знесла ганьби і невдовзі після свого вигнання померла.
Король франків знову лишився один. Йшли роки. Його волосся поступово сивіло, він відчував, що починає старіти, і, як і його дід Рерір, боявся померти, не лишивши після себе спадкоємця.
Багато хто радив йому ще раз женитися, але він все вагався, не знаючи на кому зупинити свій вибір.
Але ось, одного разу. Сігмунд відвідав свого сусіда, старого короля Ейлімі, у якого була доросла дочка на ймення Хьордіс. Розумна і красива, вона відрізнялась спокійним і лагідним характером і з першого ж погляду полонила серце короля франків. З кожним днем Сігмунд все більше і більше закохувався в дівчину, хоча і боявся, що він вже занадто старий для того, щоб стати її чоловіком. Нарешті він все-таки наважився посвататись, але в той же час до Хьордіс посватався і інший жених, не менш багатий і знатний. Це був король Люнгві з роду Гундінгів. Старий Ейлімі довго не міг вирішити, що йому робити. Він боявся, що, вибравши одного з суперників, він образить іншого і тим самим отримає собі смертельного ворога. Тоді, гарненько поміркувавши, він запросив до себе Сігмунда і Люнгві, наказав викликати Хьордіс і сказав:
- Дочко, перед тобою два могутніх короля. Які просять у мене твоєї руки. Один з них Сігмунд, вже старий, але його слава гримить по всьому світу; другий Люнгві, молодий і красивий собою. Він не такий знаменитий як Сігмунд, але попереду у нього ще все життя. Мені важко вирішити, хто з них кращий. А тому вибирай сама. Кого ти з них назвеш. Той і буде твоїм чоловіком.
Хьордіс, трохи подумала, відповіла:
- Сивина чоловіка говорить про його розум, а для мене розум дорожчий за молодість. Ім’я Сігмунда відоме повсюди, він чесний і хоробрий, і я вибираю його.
- Ти і насправді розумна, дочко, - промовив старий Ейлімі. – Я схвалюю твій вибір і віддаю тебе Сігмунду.
Король франків не очікував, що Хьордіс назве його ім’я, і сам не вірив своєму щастю. Зате гордий Люнгві відчув себе ображеним і зразу ж від’їхав, поклявшись, що рано чи пізно дочка Ейлімі буде належати йому.
Ще жодне весілля не святкувалося так довго і весело, як весілля Сігмунда і Хьордіс. Деякий час подружжя жило в замку Ейлімі, а потім переїхали до країни франків, куди за ними відбув і старий король, що не захотів розлучатися з любимою дочкою.
Після довгих літ скорботи і самотності для Сігмунда знов настали щасливі дні, а невдовзі його чекала ще більша радість: Хьордіс сказала йому, що у неї скоро народиться дитина. Радів цій звістці і старий Ейлімі.
Якось травневим ранком Сігмунд і його тесть зібралися на полювання. В супроводі декількох дружинників обидва короля риссю виїхали за ворота замку. Раптом якийсь чоловік в селянському одязі, сірому від пилу і довгої ходи, підбіг до Сігмунду і, указуючи рукою на північ, вигукнув змореним і схвильованим голосом:
- Там… там король Люнгві… Він висадився на берег зі своїми братами і незчисленним військом і йде сюди.
- Дякую тобі, - відповів Сігмунд і повернувся до Ейлімі. – Збирай наші дружини, батьку, - сказав він, - а я піду до Хьордіс.
Він зіскочив з коня і вбіг у замок. Біля порогу його зустріла стривожена королева.
- Що сталося? – спитала вона.
- Люнгві разом зі своєю ріднею висадився на березі і погрожує нам війною, - відповідав Сігмунд. – Я надіюсь, що нам вдасться його розбити, але краще буде, якщо ти все-таки сховаєшся. Ти знаєш великий ліс неподалік від моря. Візьми свою служанку і все найцінніше з моїх скарбів і йди туди. Якщо ми переможемо, я буду знати, де тебе знайти, якщо ж ні, то тоді відправляйся до кого-небудь з наших сусідів і проси у них притулку і допомоги.
Хьордіс спробувала заперечити, але Сігмунд зупинив її.
- Ти тепер не одна, - сказав він, - і повинна думати про нашу майбутню дитину.
І, в останнє міцно обійнявши дружину, король франків швидко вийшов.
Принесена селянином звістка була не зовсім вірною. Висадившись на берег, Люнгві не став просуватися в глибину країни, а зостався на місці, щоб дати своїм людям відпочити після довгого плавання. Тут його і знайшли Сігмунд і Ейлімі з їх дружинами.
Битва почалася ближче до полудня і продовжувалася до самого заходу сонця. Франків було значно менше, але їх могутній вождь зі своїм мечем в руках один вартував багатьох. Ні один щит, ні один шолом не міг витримати його ударів. Він не рахував повалених ним ворогів, та їх і не можливо було порахувати. Під кінець дня руки Сігмунда були в крові до самих плечей. Втративши надію перемогти короля франків в рукопашному бою, воїни супротивника почали метати в нього свої списи, але дві невидимі людському оку валькірії, літали навколо богатиря, ловили їх на льоту і кидали на землю. Дружина Люнгві, не витримавши натиску франків, почала відступати до кораблів. Сігмунд люто переслідував їх, як раптом перед ним як з-під землі виріс одноокий старик в широкополій шляпі і синьому плащі. Цього разу в його руці був не меч, а довгий дивно різьблений спис, вістря якого яскраво виблискувало в променях сонця.
- Прийшов твій час, Сігмунд! – сказав він.
Король франків тільки посміхнувся і з усіх сил вдарив його мечем. Але чудесний клинок Сігмунда, зустрівшись зі списом старика, раптом розлетівся надвоє. В ту ж мить валькірії, що охороняли богатиря відлетіли геть, і один з кинутих ворогами списів важко поранив його в груди. Кривавий туман застелив очі Сігмунда, і він, втрачаючи свідомість, упав прямо під ноги своїх ворогів.
І зразу ж ряди франків здригнулися. Даремно старий Ейлімі намагався знову повести їх у бій. Охоплена панічним страхом, дружина кинулась тікати, а невдовзі і сам Ейлімі з розрубаною головою вже лежав на полі недалеко від свого зятя.
Побачивши, що франки тікають, Люнгві з братами кинувся до королівського замку. Він поспішав взяти в полон Хьордіс, а заразом прибрати до рук скарби Сігмунда, які його приманювали не менше, ніж прекрасна дочка Ейлімі. Однак його очікувало розчарування – він знайшов замок пустим. Молода королева, а з нею і значна частина скарбів зникли без сліду. Розлютований Люнгві закликав воїнів і наказав їм зразу ж розшукати і привести втікачку, але настала ніч, і вони були вимушені відкласти свої пошуки до ранку.
Підкоряючись волі Сігмунда, королева і її служниця ще до полудня пішли до лісу. Там вони закопали принесені ними скарби, а самі пробралися на галявину, звідкіля їм було видно всю битву.
Коли Хьордіс побачила, що її чоловік упав, вона скрикнула і, скочивши на ноги, хотіла бігти до нього, але вірна служниця утримала її за сукню.
- Зупинись, пані! – вигукнула вона. – Короля ти не врятуєш, а тільки згубиш себе і свою дитину.
Молода жінка згадала наказ Сігмунда і слухняно залишилась на місці, але як тільки останній ворожий воїн покинув поле битви, як вона вже була біля свого чоловіка. Ставши на коліна, Хьордіс обережно підняла голову Сігмунда і притислася щокою до його широкого, вкритого зморшками лоба. Король франків зітхнув і розплющив очі.
- Ти живий, ти тільки ранений! – радісно вигукнула королева. – Скажи скоріш, чим я можу тобі допомогти?
- Мені непотрібно нічиєї допомоги, Хьордіс, - тихо відповів Сігмунд. – Є люди, які до кінця чіпляються за життя, але я зробив все, що мені і було назначено, і тепер хочу померти. Ти бачиш сама, що щастя мені зрадило: мій чудесний меч зламався навпіл. Сам Одін призиває мене до себе, і я повинен йти.
- Ні, залишися зі мною, мій любий! – обливаючись сльозами, скрикнула Хьордіс. – Хто ж помститься Люнгві за твою смерть?
- Це зробить інший: той, кого ти носиш під своїм серцем, - сказав Сігмунд. – Очі вмираючого дивляться в майбутнє, і боги відкривають йому свої передбачення. Запам’ятай же мої слова: наш син стане богатирем, рівного якому не було, немає і не буде у світі. Він звершить безсмертні подвиги, і скальди оспівають його ім’я в своїх піснях. – Він важко підвівся і, взявши обидві половинки свого меча, простягнув їх Хьордіс. – Візьми їх, - слабіючим голосом промовив він. – Настане час, і майстер-мистець зробить з них меча для мого сина. Він буде називатися Грам і принесе смерть тому, хто зробив тебе вдовою.
- Скажи, як мені назвати сина? – спитала Хьордіс, схиляючись до його вуст.
- Назви його Сігурд, - прошепотів король франків.
Його голова безсило поникла, а очі закрились назавжди.
Молодий місяць вже давно сховався за лісом, коротка травнева ніч добігала кінця, а королева, як і раніше стискала в руках голову чоловіка і не ворушилась.
Раптом до неї підбігла служниця.
- Пані, - сказала вона, - тікаймо до лісу! В морі з’явилися чиїсь кораблі!
Хьордіс підняла голову. Далеко-далеко, там, де бліде вранішнє небо зливалося зі ще темною поверхнею моря, було чітко видно чисельні вітрила кораблів. Вона нахилилася, в останній раз міцно поцілувала побіліле обличчя Сігмунда і тихо опустила його голову на землю.
- Пішли, - сказала вона, встаючи.
Обидві жінки знову пішли до лісу і сховалися в кущах на галявині.
З першими променями сонця з моря подув свіжий вітер. Скориставшись цим, невідомі кораблі підійшли до самого берега. Королева і її служниця побачили, як на берег вийшли рослі воїни у високих, прикрашених лебединим пір’ям шоломах.
- Це вікінги, - прошепотіла Хьордіс і, помовчавши трохи, додала: - Я піду до них і попрошу їхньої допомоги. Тут ми все одно помремо від голоду, а попасти до рук Люнгві, для мене гірше за смерть.
- Почекай, пані, - заперечила служниця. – Давай краще спочатку поміняємось сукнями і захопимо з лісу скарби. Хто знає, що може статися.
- А ти не боїшся, що вони від’їдуть раніше, ніж ми повернемось? – спитала Хьордіс.
- Ні, пані: вітер дме з моря, і, якщо вони захочуть відчалити, їм прийдеться добре попрацювати веслами. Мабуть, вони почекають, поки вітер не переміниться.
Служниця була права. Коли обидві жінки, передягшись і з трудом несучи мішки з золотом, вийшли з лісу, вікінги все ще були на березі і оглядали тіла вбитих воїнів. Серед тих, хто приїхав особливо вирізнявся один. Він був вищим за всіх зростом, і його озброєння було набагато багатшим, чим у інших. Побачивши служницю, переодягнену в королівську сукню, і Хьордіс, яка її супроводжувала, він зробив декілька кроків їм назустріч і сказав:
- Я король Альв, син Хьяльпрека Данського. Ми повертаємось на батьківщину з далекого плавання і вирішили трохи відпочити на вашому березі. Але я бачу, - тут він показав рукою на укритий чисельними трупами берег, - що тут, не пізніше ніж вчора сталася жорстока битва.
- Ти правий. – відповіла служниця, стараючись наслідувати голосу і поставі своєї пані. – Вчора тут дійсно була битва, і в цій битві я втратила свого чоловіка Сігмунда, сина Вельсунга. Мій замок і вся наша країна захоплена королем Люнгві з роду Гундінгів, і тепер я вимушена прохати твоєї допомоги.
- І ти її отримаєш! – вигукнув король Альв. – Я багато чув про Сігмунда і знаю, що це був великий король і славний воїн. Але ти на сказала мені своє ім’я.
- Мене звати Хьордіс. Я дочка короля Ейлімі, який теж загинув в цій битві, - відповідала удавана королева.
- Ми поховаємо їх з належними почестями! – вигукнув данець. – А ти разом зі своєю служницею йди на мій корабель. Там вас нагодують і напоять. І ви зможете спокійно відпочити.
Хьордіс і її служниця пішли до кораблів, а данський король зі здивуванням подивився їм услід. Від пильного ока Альва не сховалось, що та, яка видавала себе за королеву, ступала важко, як людина, що звикла багато працювати, і була не такою красивою, як її служниця.
Незабаром полум’я величезного похоронного багаття, яке розвели вікінги, поглинуло трупи короля франків і його тестя.
Всі розійшлись по своїх кораблях. Вітер вже змінив напрямок, і кораблі данців легко поплили по хвилях до берегів своєї батьківщини.
Під час плавання король Альв уважно розглядав обох жінок і все більше і більше впевнювався в тому. що його обманюють. Нарешті він відвів убік удавану королеву і спитав:
- Скажи мені Хьордіс, дочка Ейлімі і дружина славного Сігмунда, як ти узнала в довгі зимові ночі, що вже настав ранок і пора вставати?
- О, - засміялась та, - проспати я ніяк не могла: батько або мати задовго до світанку будили мене гарним стусаном в бік.
«Дивні звички мали твої батьки, королева франків, - прошепотів про себе Альв. – Почекай мене тут, - додав він голосно. А сам підійшов до Хьордіс. – Скажи мені, служнице. – повторив він своє питання, - як ти взнавала в довгі зимові ночі, що вже настав ранок і тобі пора вставати, щоб прислуговувати своїй пані?
- Мій батько подарував мені золоте кільце. Яке я носила на пальці. – відповіла Хьордіс. – До ранку кільце ставало холоднішим, і за цією ознакою я знала, що пора вставати - Ну і багата ж ваша країна, якщо навіть служниці у вас носять золоті кільця! – розсміявся данець. – А тепер скажи мені, королево, чому ти задумала мене обдурити?
Хьордіс спочатку злякалася. А потім чесно зізналася Альву, що вона, не знаючи, як їх приймуть вікінги, послухалась поради служниці і обмінялась з нею сукнею.
- Не бійся нічого, – сказав молодий король, – ти будеш почесною гостею в домі мого батька, і твоя майбутня дитина буде йому таким же онуком або такою ж онукою, як і діти його дітей.
Хьордіс мовчки опустила голову: їй згадалися передсмертні слова чоловіка.
- Це буде хлопчик, - прошепотіла вона нарешті. – І я назву його Сігурд.
СІГУРД.
Юність Сігурда.
Король Альв не обманював Хьордіс. Його батько, Хьяльпрек Данський, лагідно прийняв вдову знаменитого Сігмунда. Він оселив її у власному замку, наказавши своїм слугам надавати їй королівські почесті і подбав про те, щоб у неї було все необхідне. Коли ж через декілька місяців передбачення покійного вождя франків збулося і у Хьордіс з’явився син, старий король попросив її принести маля до нього і довго милувався міцненьким хлопчиком з голубими очима, ніжним, красивим личком і білявими кучерями. Узнавши, що молода жінка назвала хлопчика Сігурдом, Хьяльпрек задоволено посміхнувся у свою густу бороду, що вже починала сивіти.
- Це гарне ім’я, - сказав він. – Воно походить від двох слів: «перемагати» і «захищати». Той, хто його носить, повинен з часом стати вірним захисником своєї країни і перемогами над ворогами охороняти її мир і спокій. Твого сина чекає славне майбутнє.
З цього дня маленького Сігурда часто приносили до Хальпрека, і він поступово прив’язався до доброго старого не менше, чим до рідної матері.
Хлопчик ріс на диво швидко. В три роки він уже був зростом як шестилітній, коли ж йому виповнилось вісім років, багато хто сприймав його за дорослого юнака. Тоді його дід, як він називав Хальпрека, вирішив, що прийшов час його навчати.
У замку данського короля вже багато років жив гном Регін, маленький горбун з довгою чорною бородою і маленькими хитрими очима. Він був похмурим і мовчазним, а часом злобним. Але старий король цінував його за широкі знання у всіх науках і за те рідкісне мистецтво, з яким він виготовляв зброю і всілякі прикраси зі срібла, золота і дорогоцінного каміння. Йому-то і доручив Хальпрек виховувати свого названого онука, і Регін зі звичною старанністю взявся за нову роботу.
Сігурд виявився здібним учнем, і через декілька літ він уже знав все, що належало знати королівському сину. Юнак навчився читати і писати, їздити верхи, володіти зброєю і грати у всілякі ігри. Він також вивчив мови всіх сусідніх народів і збагнув мистецтво мореплавання. Передбачення Сігмунда продовжували збуватися. В свої п’ятнадцять літ Сігурд був на голову вищий за самого рослого воїна, а його могутні плечі і широкі груди говорили про велетенську силу. Займаючись з юнаком, Регін був як і раніше замкнутий і мовчазний, але чим старше ставав Сігурд, тим уважніше придивлявся до нього хитрий гном, наче охоплений таємною думою.
- Послухай, - сказав він одного разу своєму вихованцю, коли вони вдвох сиділи у дворі королівського замку. – невже тобі не соромно так жити? Ти молодий і знатний, твій батько був великий король, а тут тебе тримають як наче слугу.
Сігурд широко відкрив очі.
- На положенні слуги? – повторив він здивовано. – Чому? Хіба король Хьяльпрек мені в чому-небудь відмовляє, хіба він до мене ставиться гірше, ніж до інших своїх онуків?
Регін розсміявся.
- У нашого короля непогано живеться і простим слугам, - сказав він. - Але я бачу, що всі онуки Хьяльпрека вже давно мають власних коней, а ти ходиш пішки, як який-небудь пастух.
- Я ніколи не просив діда подарувати мені коня, - заперечив Сігурд. – А якщо попрошу, то, будь певен, він мені в цьому не відмовить.
З цими словами юнак піднявся і, залишивши Регіна, пішов прямо до Хьяльпрека.
- Дідусю. – сказав він йому, - я вже виріс і хочу мати власного коня.
- Я давно чекав від тебе цього прохання, - добродушно посміхаючись, відповів старий король. – і радий його виконати. Ти знаєш, де пасеться мій табун, іди до нього і вибери собі будь-якого коня, який тобі сподобається.
Зраділий юнак гаряче обійняв старого і, не гаючи ні хвилини, поспішив на пасовище.
Табун Хьяльпрека пасся на галявині невеликого лісу, у двох годинах ходи від замку. В ньому було декілька сотень коней різної породи і масті. Сігурд довго і нерішуче ходив навколо, не знаючи, на якому з них зупинити свій вибір, коли раптом побачив одноокого старика в широкополій шляпі і синьому плащі, який ішов до нього з лісу.
- Що ти тут робиш і чи не можу я тобі якось допомогти? – привітливо спитав його незнайомець, підходячи ближче.
- Я вибираю собі коня, - відповів юнак. – Ти старий і досвідчений і, звичайно, знаєш більше за мене. Скажи, як мені взнати, який із цих коней найкращий?
- Це не так важко зробити, - сказав одноокий старик. – Поблизу звідціля тече ріка. Загони в неї табун і візьми собі того коня, який першим перепливе на інший бік.
- Дякую за пораду! – радісно вигукнув Сігурд. – Почекай мене тут, і ти побачиш, що я не залишусь невдячним.
І він, голосно насвистуючи і розмахуючи руками, погнав табун до ріки. Налякані коні згарячу кинулись прямо у воду, але потік був широким і стрімким, і всі вони незабаром повернули назад до берега, окрім одного сірого жеребця, який, легко переборюючи хвилі, швидко переплив на протилежний берег, а потім, дивлячись, що ніякої небезпеки більше немає, так само легко повернув назад.
- Ось тобі і кінь! – засміявся одноокий старик, який невідступно слідував за юнаком. – Та до того ж кращий кінь на землі, тому що, - додав він тихо, - він походить від самого Слейпніра, восьминогого жеребця Одіна.
Сігурд обернувся, щоб спитати незнайомця, звідкіля він це знає, але, на своє здивування, побачив, що той уже зник. Здогадавшись, що з ним розмовляв не звичайний смертний, він вирішив нікому не розказувати про цю зустріч і, покликавши конюхів, наказав їм відвести сірого жеребця до замку. Таємний незнайомець не обдурив юнака. Грані – так Сігурд назвав свого скакуна – був більш швидким і витривалим чим будь-які інші коні.
Він швидко звик до юнака і на кожне лагідне слово молодого хазяїна відповідав йому радісним іржанням. Регін з задоволеною посмішкою дивився, як Сігурд об’їжджає Грані, але, коли той спитав його, чи схожий він тепер на слугу, карлик лукаво примружився і відповів:
- Один кінь ще не робить воїна. Справжнього воїна робить добрий меч.
- Ну, так викуй мені його, - сказав Сігурд. – Ти прекрасний майстер, і для тебе це не важко.
- Викувати меча для такої руки, як у тебе, - велика праця, і для цього дійсно потрібне велике мистецтво, - відповів Регін. – Але у тебе буде меч, і такий, краще якого я ще ніколи не робив.
Вони пішли до кузні, і гном зразу ж взявся за роботу. Недивлячись на маленький зріст, він був сильний і міцний і, як пір’їнкою, махав величезним молотом. Сігурд бачив багато мечів, вироблених Регіном, але цього разу гном перевершив самого себе, і викуваний ним клинок був набагато гострішим всіх тих, які він робив раніше.
- Ти задоволений? – гордо спитав він юнака, що уважно розглядав його роботу.
- Не знаю, - відповідав той. – За красою твій меч не має собі рівних. Подивимось яким він буде у ділі.
Він розмахнувся і з усієї сили вдарив мечем по залізному ковадлу Регіна. Клинок зі дзвоном розлетівся на уламки. Сігурд мовчки подивився на гнома.
- Так, ти сильний, - похитавши головою, сказав Регін. – Ти, навіть сильніший, ніж я думав. Прийдеться мені тепер показати все своє мистецтво!
І він знову загупав молотом. Його другий меч виявився ще кращим, чим перший, але і він зламався навпіл при першому ж ударі Сігурда.
- Тобі прийдеться шукати іншого майстра, - пробурчав Регін, гасячи горн і сердито кинувши вбік молота і кліщі. – Для твоєї руки мої мечі не годяться.
Розчарований юнак вийшов з кузні і сумно побрів до замку. Хьордіс зразу ж помітила зсунуті брови сина і спитала що його турбує.
- Ех, - відповів Сігурд, - мені кажуть, що той не воїн, у якого немає доброго меча, а вони вся ламаються в моїх руках, як дерев’яні.
Хьордіс посміхнулася.
- Почекай трохи, - сказала вона. – Можливо мені вдасться тобі допомогти.
Бувша королева франків пройшла до своєї опочивальні і невдовзі повернулася назад, тримаючи в руках дві половинки меча.
- Це клинок твого батька, Сігмунда, - сказала Хьордіс, - сам Одін подарував йому цього меча. Він же і зламав його своїм списом. Віднеси ці половинки Регіну і попроси скувати їх разом. Тоді у тебе буде меч, який витримає всі удари. Але пам’ятай, Сігурд, - додала вона, - батько, помираючи, очікував, що ти помстишся за нього цим мечем. Цього чекаю від тебе і я.
Очі Сігурда заблищали. Він притиснув до грудей передсмертний дар Сігмунда і побіг знову до Регіна. Гном довго і зі здивуванням розглядав уламки прекрасного клинка, потім, не кажучи ні слова, знову розпалив горна і підійняв з землі кинуті інструменти. Сігурд теж мовчав, з замираючим серцем очікуючи кінця роботи Регіна.
Так само мовчки взяв він трохи пізніше з рук гнома готового меча, мовчки вдарив ним по залізному ковадлу і тільки тут вигукнув від захоплення: чудесний подарунок батька богів розсік його навпіл і глибоко увійшов у землю.
- Я радію за тебе, Сігурд! – вигукнув гном, маленькі вічка якого горіли, як вуглинки. – Але ще більше я радію за себе. Настав час розкрити тобі мою таємницю.
- Твою таємницю, Регін? – перепитав юнак.
- Так, Сігурд, велику тайну, - відповідав карлик, посміхаючись і показуючи свої гострі зуби. – Але скажи мені для початку, чи любиш ти золото?
- А за що мені його любити? – в свою чергу спитав Сігурд. – Я знаю, що у мого батька було багато золота. Мати врятувала його, і воно зберігається у діда Хальпрека, але сам я ніколи не тримав його в своїх руках. У мене і без золота є все, що мені потрібно!
Регін розсміявся тонким, пронизливим сміхом.
- Ти ще не відаєш влади золота, - сказав він. – А воно всемогутнє. Золото може зробити тебе найвеличнішим королем у світі, вірніше за самий найкращий меч.
- Ти помиляєшся, Регін! – заперечив Сігурд. – Я чув не одного разу від своєї матері, що колись мій батько відмовився продати королю Гаутланду Сіггейру ось цей самий меч за все його золото, а потім отримав над ним перемогу.
Гном похитав головою.
- Я теж чув про це, - сказав він. – Але Сіггейр був не таким вже й багатим, як ти думаєш. Вислухай мою історію, і тоді ти узнаєш, що таке справжнє багатство і як його знайти. Тільки спочатку сядемо, тому що розповідати я буду довго, дуже довго!
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
СРСР, 1970 рік