Прекрасний сон
з рубрики / циклу «оповідання - 3»
За графіком світло сьогодні вимикалось о дванадцятій годині ночі, перед цим я ще пробіг очима по інтернет – новинах, подивився на графік відключень завтрашнього дня і пішов собі спати.
Світло гасло, батареї опалення холонули, гаряча вода наверх не підіймалась.
Десь уже пів на другу ночі в мій сон увірвалось бухкання за вікном. Я прокинувся і лайнувся : «От суки, знову прилетіли».
Підійшов до вікна відсунув штору і глянув у світ, небо було, як промокла ковдра, нічого не видно, тільки зліва у приватному секторі уже щось палало. «Ну от хіба не суки, га? Добре хоч хлопці їх вправно збивають».
Навколо ще десь бухкало, але не видно було нічого і я пішов досипати, а що тут ще зробиш? Через мокре небо і з Великою Ведмедицею *(сузір’ям) не поговориш, зовсім ніяке життя.
Але Господь послав мені прекрасний сон. Справжній товариш!
Так от.
Зима. Роки моєї юності. Снігу навалило до колін. Я сиджу на чомусь на площі, тоді ім. Ленінського Комсомолу (зараз Європейська) переді мною простір засипаний з ночі ще незайманим снігом, тільки стежки де-не-де протоптані. Зліва від мене кафе «Лілея», справа стоять дві молоді жіночки і про щось там щебечуть, десь проходять стежками чоловіки, сонце лагідно накриває сніг своїм світлом і час, десь біля дванадцятої години дня, але людей на вулицях майже немає, бо, мабуть неділя, вони відпочивають і ще не зібралися виходити за чимось у місто.
І у мене виникає якесь дивне бажання, мабуть, як у Христа перед його ходінням по озеру.
Я роззуваюсь (і це взимку), знімаю теплі черевики, шкарпетки з дірками від великих пальців, підкочую до колін штани, беру в руки взуття, встаю і, на великий подив жіночок, які зразу ж змовкли і задивилися на мене, босоніж вступаю у чисте і незаймане поле білого і такого приємного снігу. Пересікаю поперек площу, залишаючи за собою глибокі сліди, зупиняюсь, оглядаюсь навколо і вирішую обійти площу навкруги. І я пішов.
Але тут, звідкіля не візьмись, з’являється хлоп’я, років десь дванадцяти в теплому шкільному пальті, вухастій шапці, у валянках до колін і, побачивши мене теж вискочило на снігову цілину і застрибало, як молоде лошатко, руйнуючи всю красу снігового поля. Та й де йому те розуміти, коли в ньому життя тільки набирає силу, а радість від такого сонячного і лагідного дня його переповнює. Хай з ним буде Бог!
Але тут поряд з диванчиком пікнув, вмикаючись телефон, бо напругу знову дали і я прокинувся, і, з таким світлом в душі, якого, мабуть не було ще з дев’ятнадцятого року, коли і розпочалася вся ця трагедія нашого життя. Вибач нам, Господи!
***
Сни наші… Скільки б там про них не говорили і не відгадували-розгадували, вони, скоріш за все, так і залишаться таїною нашого буття, бо не люди їх творять, і це вам не Ш І з його «пророцтвами» )))
Чому мені було послано для втіхи ходіння по снігу?
Та тому, що колись так і було. Коли? Та в ті часи, коли не тільки «вічний пломбір» був справжнім, а й падаючий з неба сніг був натуральним і ми в дитинстві його їли, замість того, щоб збігати додому та напитися води.
І ось… Я того часу жив поряд з таким собі лісочком, де навколишні мешканці, йдучи на роботу, чи до міста, завжди протоптували в ньому стежки. А я тоді був молодий і веселий і зранку після гарної зарядки (зараз – руханки), знявши взуття і підтягнувши штанці спортивного костюма виходив наостанок ще й пробігтися по тих засніжених стежках босоніж. Зустрічні спочатку відступали вбік зі стривоженим поглядом, а потім звикли і вже не звертали уваги, бігає та й бігає, може він на новорічні свята представляє Діда Мороза. А що? )))
Побігавши доріжками я повертався до себе. В кайф було зійти з доріжки і пробігтися по глибокому снігу, щоб не тільки підошви відчували природу, а й вище до колін. Запалу і бадьорості вистачало на цілий день. А снігу в ті роки було стільки, що хоч сусідові позичай, інколи, навіть, і не прибирали, так і лежав до весни. Це зараз Інтернет - є, а снігу – немає. І куди йдемо? Quo vadis?
***
Ота світлина, що наверху, показує площу, яка була послана мені у сон. Це моя юність! Подивіться на цей куточок міста – яка краса! Яка тиша, який спокій, а люди, хіба ж вони ходять зі смартфонами? У них, поки що мозки в головах, а не в руках.
Ніжний і лагідний Київ! Тут тобі і алея, що веде на Володимирську гірку, і літнє кафе проглядається, і літній кінотеатр. Веселі і жартівливі ми заходили до кафе, випивали по стаканчику винця, заглядали до кінотеатру подивитись, що там сьогодні показують, йшли до фунікулера, спускались на Поділ, а інколи підходили до «чортового колеса», за філармонією, щоб подивитися зверху на Лівий берег, де тоді ще майже не було новобудов, а весняні розливи Дніпра досягали горизонту.
А потім… Невмолимий час тяг за собою зміни і цей куточок з його затишком і лагідністю знесли, щоб побудувати там «баню» (я так його називаю) на честь невмирущого вождя світового пролетаріату, зараз там «Український дім», але як не називай, а красу знищили.
***
Так оце по цій площі я і ходив уві сні і, подяка оператору снів за посланий мені релакс, дійсно, якось полегшало на душі і серце має надію на подальше життя…
* Велика Ведмедиця (сузір’я) – див. оповідку про Велику Ведмедицю)))
м. Київ, 14 листопаду 2025 р.