День перший
"Опівнічний танець дракона" збірка
Дональду Харкінсу, дорогому другу, з любов’ю і ніжною пам’яттю.
Ця книга присвячується з любов’ю і вдячністю Форесту Дж. Акерману, який вигнав мене зі школи і привів на стезю письменництва в далекому 1937 році.
Під час сніданку Чарльз Дуглас заглянув до свіжої газети і застиг, побачивши дату. Він відкусив ще шматочок грінки, знову покосився на дату і відклав газету вбік.
- Господи… - сказав він вголос.
Його дружина Еліс здивовано підняла на нього очі.
- Що з тобою?
- Невже ти не розумієш? Сьогодні чотирнадцяте вересня!
- Ну і що?
- Як – що? Сьогодні перший день шкільних навчань!
- Повтори ще раз, - попросила вона.
- Сьогодні починаються навчання, літні канікули вже скінчились, всі повернулись до школи – знайомі обличчя, старі приятелі…
Він підвівся із-за столу, відчуваючи на собі погляд Еліс.
- Я тебе не розумію, - сказала вона.
- Сьогодні перший день навчань, невже незрозуміло?
- Але до нас яке це має відношення? – здивувалась Еліс. – У нас немає ні дітей, ні знайомих вчителів, ні друзів, діти яких би навчалися в школі.
- Все це так, - відповідав Чарлі дивним голосом і знову взяв до рук газету. – Але я дещо обіцяв…
- Обіцяв?! Кому?
- Нашим хлопцям, - відповів він. – Багато-багато років тому. Котра зараз година?
- Опів на восьму.
- Треба поспішати, інакше мені туди не встигнути.
- Випий ще чашечку кави і візьми себе в руки. Ти маєш жахливий вигляд.
- Я тільки-що про це згадав! – Він дивився за тим, як вона наливає до його чашки каву.
- Я обіцяв. Росс Сімпсон, Джек Сміт, Гордон Хейнз. Ми поклялись один одному в тому, що зустрінемося в перший день навчань рівно через п’ятдесят років після закінчення школи.
Його дружина опустилась на стільця і відставила кавник убік.
- Значить ви цю клятву дали у вересні тридцять восьмого року?
- Так, це було в тридцять восьмому.
- Та ви просто теліпалися та язиками чесали з Россом, Джеком і цим твоїм…
- Гордоном! Ні, ми не просто чесали язиками. Всі прекрасно розуміли, що, полишивши шкільні стіни, ми можемо вже ніколи не зустрітися, і, тим не менш поклялися будь-що-будь зустрітися чотирнадцятого вересня вісімдесят восьмого року біля флагштоку, що стоїть перед входом до школи.
- Ви дали таку клятву?
- Так, так - ми дали страшну клятву! Я ж сиджу і розводжу з тобою теревені, замість того, щоб мчати до обумовленого місця!
- Чарлі, - похитала головою Еліс, - до твоєї школи сорок миль.
- Тридцять.
- Нехай навіть тридцять. Якщо я правильно тебе зрозуміла, ти хочеш туди поїхати і…
- Я хочу туди встигнути до полудня.
- Ти знаєш, як це виглядає збоку, Чарлі?
- Мене це ніскілечки не хвилює.
- А що, коли жоден із вас туди не приїде?
- Що ти хочеш цим сказати? – насторожився Чарлі.
- А те, що тільки йолоп, схожий на тебе може настільки звихнутися, що вірити…
- Вони дали слово! – спалахнув він.
- Але з того часу проминула ціла вічність!
- Вони дали слово!
- За такий час вони могли передумати або і просто забути.
- Вони не забули!
- Але чому?
- Тому що вони були моїми найкращими друзями, яких не було ніколи і ні у кого!
- Боже ти мій, - зітхнула Еліс. - Який же ти наївний.
- Я наївний? Але я ж згадав, то чому б і їм не згадати?
- Таких психів, як ти, вдень з вогнем не знайдеш.
- Дякую за комплімент.
- Хіба не так? У що ти перетворив свій кабінет! Всі ці паровозики фірми «Лайонел», машинки, плюшеві іграшки, старі афіші!
- Ну і що?
- А ці безкінечні папки, набиті листами, отриманими ще в сорокові і п’ятдесяті чи в шістдесяті роки!
- Це особливі листи.
- Для тебе – так. Але невже ти вважаєш, що твої адресати так само дорожать твоїми листами?
- Я писав відмінні листи.
- Не сумніваюсь. Але ти попроси своїх кореспондентів прислати твої старі листи. Чи багато ти їх отримаєш?
Він промовчав.
- Яка нісенітниця! – фиркнула Еліс.
- Прошу тебе, ніколи не говори таких слів.
- Хіба це лайка?
- В даному випадку так.
- Чарлі!
- Ну що ще?
- Пам’ятаєш, як ти понісся на тридцятиліття вашого драматичного гуртка, надіючись побачити якусь там недоумкувату Селлі, яка тебе не тільки не впізнала, але навіть і не згадала!
- Ладно тобі.
- Боже мій… - зітхнула Еліс. – Ти тільки не подумай, що я вирішила зіпсувати тобі свято. Просто я не хочу, щоб ти засмучувався даремно.
- У мене товста шкіра.
- Та невже? Говориш про слонів, а полюєш на коників.
Чарлі підвівся з-за столу і гордо вирівняв спину.
- Іде великий мисливець, - промовив він.
- Як же, як же…
- Мені пора.
Вона провела його поглядом.
- Я пішов, - сказав наостанок Чарлі і закрив за собою двері.
Господи, подумав він, таке відчуття, наче ось-ось прийде Новий рік.
Він натиснув на педаль газу, трохи опустив її і знову утопив її і повільно поїхав вулицею, намагаючись зібратися з думками.
Або, можливо, думав він, таке відчуття виникає в канун Дня Всіх Святих, коли веселощі скінчаються і гості розходяться по домівках.
Він їхав з постійною швидкістю, час від часу поглядаючи на годинника. Часу у нього було ще достатньо.
А що, якщо Еліс права і він відправився в нікуди, намагаючись спіймати журавля в небі? І взагалі, чому ця зустріч здається йому такою важливою? Хіба він хоча б що-небудь знає про тодішніх своїх приятелів? Ні листів, ні дзвінків, ні зустрічей – хоча б з чистої випадковості, - ні некрологів. Подумай про останнє і прибав газу! Господи, не можу дочекатися! Він голосно розсміявся. Коли ти останнього часу відчував подібні почуття? В той далекий час, коли був зовсім ще дитиною і вічно що-небудь очікував. Різдво? До нього мільйон мільйонів миль! Пасха? Півмільйону. Геловін? Гарбузи, біганина, крик, стук, дзвінки, тепла маска, що пахла картоном. День Всіх Святих! Найкраще свято на світі. З того часу минула вже вічність. А як він чекав четвертого липня! (1) Прокинутися раніше за всіх, вискочити напіводягненим на галявину перед будинком і першим підпалити шестидюймові петарди, від тріску яких зразу ж прокинулося б все місто. Егей, ви чуєте? Це я! Четверте липня… Він просто згоряв від нетерпіння.
І так кожного дня. Дні народження, поїздки на озеро, вода якого залишалася холодною навіть у спеку, фільми з Лоном Чейні, горбун Квазімодо і привид опери. (2) Спробуй тут дочекатись. Печери на схилі яру, знамениті фокусники… Скоріш би. Скоріше. Запали бенгальський вогонь! Чекати вже несила.
Він вів свою машину, вдивляючись в далі Часу.
Тепер вже недалеко. Недовго. Старина Росс. Дружище Джек. Чудило Гордон. Хлопці. Хто з нами зрівняється? Три мушкетери. Вірніше, не три – чотири.
І всі як на підбір. Найстарший, звісно ж, красень Росс. Він ніколи не хизувався своєю рідкісною кмітливістю і без найменших зусиль переходив із класу в клас. Росс читав запоєм і слухав по середах передачі Фреда Аллена, (3) а наступного дня повторював його найкращі жарти. Його батьки жили дуже бідно, але він завжди вражав друзів своєю охайністю. Одна гарна краватка, один гарний пояс, пальто яке не знало зносу і єдині завжди ідеально випрасувані штани. Старина Росс. Він самий.
Джек, майбутній письменник, що збирався вразити і підкорити увесь світ. В кишенях його куртки знаходились шість ручок і жовтий блокнот, все, що потрібно, щоб перестейнбечити Стейнбека. (4) Дружище Джек.
І Гордон, Гордон, який клав наповал всіх навколишніх дівчат, що ловили кожен його погляд, кожен його рух.
Росс, Джек, і Гордон – друзі що треба.
То повільно, то швидко – тепер тихше.
А що ж я? Чи достатньо я зробив і зробив я хоча б щось гідне? Дев’яносто оповідань, шість романів, фільм, плюс п’ять п’єс – зовсім непогано. Хоча про що це я? Нехай краще говорять вони, а не я. Я ж буду слухати.
Цікаво, про що ми будемо говорити, побачивши один одного біля флагштоку? Привіт. Здоров. Кого я бачу! І як же ти жив увесь цей час? Ну, а здоров’я як? Давай-давай, викладай все як є. Дружина, діти, онуки…
Адже ти письменник, вірно? Так напиши ж що-небудь гідне випадку. Вірші, чи що… Ні-ні, з ними мене пошлють куди подалі. «Я вал люблю, люблю вас всіх…» Ні. «Я вас люблю, люблю безмірно…»
Він поїхав ще повільніше, вдивляючись у тіні, що пропливали мимо.
А якщо вони взагалі не з’являться? Хоча ні. Повинні. А вже якщо з’являться, значить, у них все в порядку, адже так? Такі хлопці, як вони, якщо життя склалося невдало, ну там шлюб виявився нещасливим, клич їх, не клич – вони не прийдуть. А якщо все тіп - топ, ну абсолютно, недосяжно гарно – ось тоді вони з’являться. І це буде доказом, правда? Все у них прекрасно, так що варто згадати дату і прибути. Так чи не так? Так!
Він прибавив газу, впевнений, що усі вже зібрались. Потім знову поїхав повільно, впевнений, що нікого немає. Що за чортівня, о боже, що за чортівня!
Чарлі зупинив машину прямо перед школою. Місце для паркування знайшлося на диво швидко. Біля флагштоку стояло тільки декілька молодих людей. Йому хотілося, щоб їх були куди як більше, щоб приховати прибуття його друзів, їм би не сподобалось, якби їхня поява була зразу ж виявлена, чи не так? Йому б не сподобалось. Він би вважав за краще, не помічений ні ким, довго проштовхуватись через натовп і тільки в останню мить з’явитися перед флагштоком, на превеликий подив своїх друзів.
Він не наважувався відкрити дверцята до того часу, поки безліч юнаків і дівчат, що висипали зі школи і які говорили без зупинку не зібралися неподалік від флагштоку. Тепер, той хто тільки-но прийшов залишиться непоміченим, якого б віку він не був. Чарлі виліз із машини і зразу ж ледь не повернувся, боячись оглянутись, боячись упевнитись в тому, що нікого немає, ніхто не прийшов, ніхто не згадав і взагалі вся ця ідея дурна. Він подолав спокусу знову заскочити до машини і помчати геть.
Прямо біля флагштоку не було нікого, тільки група молоді стояла трохи в стороні.
Він дивився і дивився, як начебто поглядом міг заставити когось зрушити, підійти до нього, можливо навіть, доторкнутися. Його серце впало, він заморгав і зібрався йти.
І тут, він побачив чоловіка, який важко шкутильгаючи йшов у його бік.
Це був старий з сивим волоссям і блідим обличчям.
Наступної миті він побачив ще двох стариків
Господи, подумав він, невже це вони? Згадали? І що далі?
Старики вишикувались широким колом і мовчки застигли.
Росс, думав він, це ти? А поряд Джек, так? І останній. Гордон?
Вони дивились на нього з таким же подивом, з яким дивився на них і він.
Варто було Чарлі нахилитися, як нахилилися і вони. Варто йому було зробити маленький крок, як вони слухняно відповіли на нього такими ж маленькими кроками. Чарлі заглянув в очі кожному із них, зустрівся з ними поглядом. І тоді…
І тоді він відступив назад. Трохи подумавши відступили назад і вони. Чарлі чекав. Вони теж чекали. На верхівці флагштоку тріпотів від вітру шкільний прапор.
Пролунав дзвінок. Обідня перерва закінчилась. Школярі почали розходитись до своїх класів, двір спустів.
Залишившись без цього маскуючого все натовпу, вони продовжували стояти в п’ятдесяти – шістдесяти футах один від одного по різні боки від флагштоку, як вказівники чотирьох напрямків компасу ясного осіннього дня. Хтось із них, можливо, облизнув губи, хтось моргнув, хтось переступив з ноги на ногу. Вітер перебирав їхнє сиве волосся. Пролунав ще один дзвінок, останній.
Його губи ворушилися, але він не промовляв нічого. Шепотом, чутним тільки йому самому, повторював він їхні імена, їх дивні імена, любимі імена.
Чарлі не вирішував нічого. Його ноги рушили самі собою, і в наступну мить його тіло розвернулося, зробивши пів оберту. Він відступив на пів кроку і став в стороні. На великій відстані від нього під нестихаючим полуденним вітром повернулись, відступили на крок і завмерли в очікуванні чужаки – один, за ним другий і третій.
Йому хотілося піти вперед, до них, тіло ж тягнуло його назад, до машини. Знову він не вирішував нічого. Його ноги знову зарухались самі, і черевики тихо понесли його геть. Те ж саме відбувалося і з тілами, ногами і черевиками незнайомців.
Вони рухались в різних напрямках, крадькома поглядаючи на забутий всіма, стяг, що одиноко тріпотів на вітру і на спустілу площадку перед школою і прислуховуючись до жвавих голосів, які долітали зсередини, сміху і звуків від стільців, що розставлялися по місцях.
Вони рухалися, оглядаючись на флагшток.
Він відчув дивне поколювання в правій руці, як наче вона хотіла піднятися.
Він підняв руку і подивився на неї.
І тоді, футах в шістдесяти від нього, по іншу сторону флагштоку, один з незнайомців, глянувши крадькома, теж підняв руку і злегка помахав нею. Другий старик, що стояв в стороні, побачивши це, повторив жест, за ним третій.
Він спостерігав, як його рука, долоня, кінчики пальців посилали останній прощальний жест. Він дивився на свою руку і поверх неї на стариків.
Господи, подумав він, я помилився. Це не перший шкільний день. Останній.
Судячи з запаху, що долітав з кухні, Еліс готувала щось смачненьке.
Він зупинився в дверях.
- Привіт, - почувся її голос. – Заходь, дай ногам відпочити.
- Так-так, - кивнув він і прикрив за собою двері.
Зайшовши до вітальні, побачив на накритому до обіду столі їхній кращий столовий посуд і срібло, святкові серветки і палаючі свічки, які раніше запалювалися тільки вечорами. Еліс подивилась на нього з порогу кухні.
- Звідкіля ти знала, що я повернуся так швидко?
- А я і не знала. Я побачила як ти під’їхав. Яєчня з беконом буде готова через хвилину-другу. Можливо, ти все-таки присядеш?
- Непогана ідея, - відповів Чарлі, опустивши руку на спинку стільця. – Саме це я і зроблю.
Він сів за стіл. Еліс цмокнула його в лоба і знову вибігла на кухню
- Ну і як?
- Що «як»?
- Як вона пройшла?
- Хто «вона»?
- Сам знаєш. Ваша зустріч, великий день. Ці ваші клятви. Хоча б хто-небудь прийшов?
- Ясна річ, - сказав він. – всі з’явились, - додав він.
- Викладай все начистоту.
Вона вийшла з кухні, несучи в руках сковорідку з яєчнею, і подивилась на нього допитливо.
- Поговорили?
- Я? – Він схилився над столом. – О так, звичайно.
- Ну що, знайшли про що поговорити?
- Ми…
- Ну, то як?
Чарлі не моргаючи, дивився в пусту тарілку, відчуваючи, як на його очі навернулися сльози.
- Ще б пак! - вигукнув він голосно. – Наговорилися до одурі!
ПРИМІТКИ:
1)… - А як він чекав четвертого липня! – День незалежності США, загальнодержавне свято ( 4 липня 1776 р. була підписана Декларація незалежності США).
2)… фільми з Лоном Чейні, горбун Квазімодо і привид опери…- Лон Чейні (Алонсо Чейні, 1883-1930) – знаменитий характерний актор німого кінематографу США , названий «людиною з тисячею облич»; будучи сином глухонімих батьків, з дитинства займався пантомімою. Найбільш відомі ролі – Квазімодо в «Соборі Паризької Богоматері» (1923), привид опери в «Привиді опери» (1925). Його син Лон Чейні – мол. (Крейтон Чейні, 1907-1973) такоз знімався в кіно, переважно у фільмах жахів.
3)… слухав по середах передачі Фреда Аллена…- Фред Аллен (Джон Флоренс Саллівен, 1894 – 1956) – американський гуморист, починав у водевілі; на радіо (Сі-бі-ес) з 1932 р., власну програму вів в 1934-1949 рр.
4)… - Стейнбек, Джон (1902 – 1968) – американський письменник, автор роману « про мишей і людей» (1937), «Грона гніву» (1939), «На схід від Раю» (1952), «Зима тривоги нашої) (1961) та інших, лауреат Нобелівської премії по літературі 1962 р.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік