У пошуках істини
Колись давно, коли світанки пахли росою й тишею, жив мудрий кіт. Його шерсть була сивою не від років, а від думок. Кажуть, він чув, як росте трава, і бачив те, що люди часто оминали поглядом.
Одного дня кіт залишив теплу оселю й вирушив у мандри — у пошуках істини.
Він ішов лісами й полями, містами й покинутими дорогами.
Першим він зустрів Пса, що сторожував великий дім.
— Скажи, де істина? — запитав кіт.
— Істина в силі та вірності, — відповів Пес.
Кіт кивнув і пішов далі, бо бачив, як Пес, сильний і вірний, усе ж боявся залишити свій двір.
Потім кіт зустрів Сову на старому дубі.
— Істина в знанні, — мовила Сова.
Кіт подякував, але помітив: Сова знала багато, та майже ніколи не торкалась землі.
На шляху йому трапилась Миша.
— Істина в обережності, — прошепотіла вона.
Кіт усміхнувся, та зрозумів: постійний страх не дає побачити небо.
Довго мандрував кіт. Втомлений, він сів на камінь біля дороги й уперше за довгий час нічого не шукав. Він просто дивився, як сонце сідає, як світ стає тихішим, а серце — легшим.
І тоді кіт збагнув:
Істина не живе в силі, не ховається в знаннях і не тремтить у страху.
Істина — в умінні йти, слухати, сумніватися і вчасно зупинятися.
Повернувшись додому, кіт більше не називав себе мандрівником.
Та коли хтось питав його про істину, він лише муркотів і дивився у вікно —
бо знав: кожен має пройти свою дорогу сам.
Істина не там, де її шукають, а там, де навчаються бути уважними до світу і до себе