Гора
я бачила гору
вона стояла так
ніби Він торкався її довше ніж треба
ніби затримував долоню
на вигині схилів
на тих місцях де каміння ставало м’якішим у світлі
і щось у Ньому
не хотіло йти
її вершини були туго стягнуті кар’єрами
наче світ занадто довго вчив її стриманості
і вона навчилась
та інколи
коли сонце спадало нижче
на камені проступала втома
в ноги їй лягала річка
тиха
прозора
вона обіймала гору так природно
ніби вода від початку знала
форму її самотності
ковзала біля неї
терлася об каміння
і зникала далі
наче боялась захотіти лишитися
а під землею
щось жило глибше за тишу
пульсували води -
повільно
тепло
наче вени
що пам’ятають кожен дотик до себе
навіть той
якого ніколи не було
по її тілу спадали водоспади
вперті
холодні
вони торкались уступів
так ніби намагалися запам’ятати їх форму
і в тому було щось дивно ніжне -
мов волосся жінки
розпущене після довгого дня
коли вже ні перед ким не треба бути сильною
а високо
де вітер уже не говорить а тільки торкається
цвіли квіти
білі лілії
з холодним диханням висоти
сині дзвоники -
наче небо нахилилось надто близько
і червоні
маленькі
сором’язливі
ніби серце раптом згадало
що воно живе
над нею кружляли птахи
вони знали дороги втечі
і дороги повернення
але ніколи не наважувалися
бо навіть любові
інколи страшно
залишитися в чомусь такому великому
вітри приходили вночі
торкалися схилів
то ніжно
то майже нестерпно
і гора не рухалась
тільки стояла
у своїй високій мовчазній вірності
і чомусь мені здавалося
що попри всю її силу
було в ній щось
ніжно збережене
ніби місце
куди торкаються
лише любов’ю