Звірі
"Опівнічний танець дракона" збірка
Обідаючи Сміт і Конвей невідомо з чого заговорили про невинність та про зло.
-В тебе коли-небудь ударяла блискавка? – спитав Сміт.
- Ні, - відповів Конвей.
- А в кого-небудь із твоїх знайомих?
- Ні.
- І, тим не менш, такі люди існують. Кожного року це стається зі ста тисячами людей, і тільки тисяча з них гине, грошики плавляться прямо у них в кишенях. Кожен із нас вважає, що в нього блискавка, вже ж ніяк не попаде. Ми - то, мовляв, справжні християни і сповнені безлічі всіляких чеснот.
- Але яке відношення все це має до теми нашої розмови? – спитав Конвей.
- Саме безпосереднє. – Сміт прикурив від запальнички і втупився в її полум’я. – Ти відмовляєшся згодитись з тим, що в цьому світі переважає зло. А я, нагадав тобі про блискавку, яка б’є в кого попало, намагаюсь тебе переконати.
- Зла без добра не існує.
- З цим я сперечатися не буду. Але якщо люди не будуть визнавати обидві ці речі, світ провалиться у пекло. Перш за все, ми повинні зрозуміти, що жодна добропорядна людина не вільна від гріха і будь-якому грішнику відомо хоча б щось добре. Коли ми відносимо людину до тієї чи іншої категорії, ми грішимо проти істини. Ми не повинні бачити в ній ні праведника, ні грішника, бо вона несе в собі риси обох. Швейцер (1) видається нам ледве не святим тільки лиш тому, що йому вдалося заморити чи посадити на ланцюг бісеня, яке жило у нього в душі. Гітлер уявляється нам самим Люцифером, але хіба він не боровся зі світлим початком у його душі? Ми ж єдине, що робимо – розвішуємо ярлики.
- Говори коротше, - перебив співбесідника Конвей.
- Добре, - усміхнувся Сміт. – Візьмемо, наприклад, тебе Зовні ти схожий на білий весільний торт, прикрашений цукровою глазур’ю. Все біле-біле. Але десь в глибинах твоєї душі стукає і чорне серце. Там живе Звір. Якщо ти цього не зрозумієш, він тебе проковтне.
Конвей розреготався.
- Сміх, та й годі! – вигукнув він. – Забавно, нічого не скажеш!
- Скоріше сумно, а не забавно.
- Ти мені вже пробач, - фиркнув Конвей. – Я не хочу тебе ображати, але ти…
- Ти ображаєш не мене, а себе і шкодиш власній душі.
- Благаю тебе! – знову зареготав Конвей. – Я не хочу чути всі ці дурниці!
Кров кинулась в обличчя Сміту. Він піднявся з-за столу.
- І все ж таки ти образився, - тут же прийшов до тями. – Прошу тебе, не уходь.
- Я не образився.
- Ти говориш якісь такі, ну, скажемо, жахливо старомодні речі.
- Нове нерідко уявляється старим, - зітхнув Сміт. – Ми ковзаємо поверхнями речей і вважаємо, що проникаємо вглиб.
- Ти знову за своє, - заблагав Конвей. – Всі ці твої теорії…
- Це зовсім не теорії! Я дивлюсь, ти взагалі нічого не розумієш!
- Що зробиш. Мені ніколи думати про подібні речі. Робота, сам розумієш.
- І церква у неділю, так? Або, можливо, проповідник, який відведе тебе на небеса? Хочеш, я надам тобі одну безцінну послугу? Я відкрию тобі очі. Телефон пе-ел- вісім дев’яносто сім сімдесят п’ять.
- Не розумію.
- Зателефонуй по цьому номеру сьогодні увечері, завтра і післязавтра. Зустрінемось тут же у п’ятницю.
- У п’ятницю?
- Не забудь зателефонувати.
- Але хто мені відповість?
- Звірі, - відповів Сміт з посмішкою і пішов.
Конвей розсміявся, оплатив рахунок і вийшов на вулицю.
- Пе - ел – вісім дев’яносто сім сімдесят п’ять І що ж я їм скажу? Привіт, Звірі?
Поки Конвей вечеряв зі своєю дружиною Нормою, він забув не тільки номер телефону, але і саму минулу розмову. Побажавши дружині доброї ночі, він зняв з полиці черговий бойовик і заглибився у читання. Рівно опівночі задзвонив телефон.
- Я зразу зрозумів, що це ти, - сказав він.
- Ти дивись, який здогадливий!
- Ти хотів узнати, чи дзвонив я по телефону пе- ел - вісім дев’яносто сім сімдесят п’ять?
- Я відчуваю по твоєму голосу, що блискавка тебе ще не вразила. Подзвони за цим номером, чуєш?
«Подзвони, - подумав він. – Ще чого не вистачало! Не буду я нікуди дзвонити!»
О першій годині ночі знову пролунав телефонний дзвінок. «Хто б це міг бути?» - подумав він.
Телефон продовжував дзвонити. Так пізно? Телефон. Господи, що за напасть? Сна в жодному оці. Телефон здавався йому тепер величезною комахою що дзижчить. Він не відривав від нього очей. Зняв слухавку, але чомусь не захотів підносити її до вуха. Шепіт. Все ясніше і ясніше. Шепіт. Ясніше нікуди. Шепіт. Виразно та ясно. Клацання. Він кинув слухавку. Та, ні ж, звичайно, він нічого не чув. І все-таки… Шепіт.
Конвей кинув телефонний апарат на килим.
Господи, що зі мною відбувається? Для чого я це зробив?
Він пішов до свого ліжка, залишивши телефон на підлозі.
Той продовжував видавати якесь протестуюче дзижчання. Він знову піднявся з ліжка і поклав слухавку.
Зразу ж настала тиша. Можливо, все це йому тільки привиділось? Втім, ні…Йому дійсно хтось дзвонив. Сміт? Він вимкнув світло. Чому ж він чув разом декілька голосів? Маячня якась. Ні!
Він подивився на двері вітальні.
Телефон мовчав.
«Слава богу!» - подумав він.
І все-таки він щось чув.
Він так і лежав не стуляючи очей.
Годинник на каміні пробив три рази. Три години ранку. Північ душі. Частіш за все люди помирають саме в цей час…
До біса!
Він піднявся з ліжка і направився до триклятого апарата.
Годинник показував вже три п’ятнадцять. Конвей підняв телефон з підлоги, усівся в крісло і, поставивши апарат на коліна, повільно набрав номер.
Він очікував почути жіночий голос, голос спільниці Сміта, однак до нього знову долетів знайомий шепіт.
Хор неясних далеких голосів. Він поклав слухавку.
І зразу ж набрав той самий номер і знову почув дивні, неясні звуки.
Електронний прибій, безтілесні голоси, протестуючі, які вимагають, благають…
Дихання.
Дихання! Він стиснув слухавку у руках. Вдих-видих, вдих-видих, вдих - видих. Телефони не вміють дихати, їм це непотрібно.
Ну, Сміт, ну, мерзотник!
Хоча…
Чому це дихання здається мені таким дивним?
Він повільно підніс слухавку до вуха.
Голоси звучали то тихше, то голосніше.
Важке дихання. Таке відчуття, наче вони пробігли багато-багато миль… Біг на місці.
На місці? Як взагалі можуть голоси, ці голоси – чоловічі і жіночі, старечі і юні, - бігати, то повільно, то на весь дух, то на місці, падати, підійматися, уверх, вниз?
Крики, стогони, благання та зітхання.
Його щоки палали жаром. Під стікав з підборіддя. Господи, що це зі мною?
Він випустив слухавку з рук і, хитаючись, повернувся до спальні.
Опів на п’яту годину ранку Норма Конвей торкнулася рукою його лоба.
- Боже мій, - вигукнула вона, - та у тебе ж жар!
Він лежав дивлячись у стелю.
- Все нормально. Спи.
- Але…
- Я ж сказав що зі мною все нормально. Ось тільки…
- Що «тільки»?
- Дозволь мені тебе обійняти.
- З такою-то температурою?
- Мабуть, ти права…
- Дати тобі чого-небудь*
- Ні – ні, не треба…
Увесь в жару, він відвернувся. Мені потрібно не що-небудь, подумав він, мені потрібно все.
За сніданком Норма торкнулася його лоба і ахнула:
- Слава богу, вона пройшла!
- Пройшла? – перепитав він, доїдаючи яєчню з шинкою.
- Я про температуру. Вночі у тебе був дуже сильний жар. Тепер же ти їси за трьох. Зголоднів?
Він подивився на свою пусту тарілку.
- Чорт забирай, так, - похитав він головою. – Пробач мені за минулу ніч.
- Про що ти? – розсміялася Норма. – Я за тебе переживала, тільки й усього. Давай поспішай. Уже дев’ять. А що у нас з телефоном?
Він завмер.
- З телефоном?
- Розетка, схоже, зламана. Можливо варто викликати майстра?
Він подивився на телефон, що лежав на килимі і похитав головою.
- Не треба.
Опівдні у себе в кабінеті він дістав з кишені зім’ятий клаптик паперу.
- Відчуваєшсебеостаннімідіотом…- пробурмотів він і набрав той самий номер.
Після двох гудків пролунав голос оператора: «Набраний вами номер більше не існує»
- Не існує?!
В ту ж мить запрацював факс.
PL4-4559.
Ні підпису, ні зворотної адреси.
Він подзвонив Сміту.
- Ну і сучий же ти син, Сміт! У що ти мене втягнув!
- Це тільки початок, - відповів Сміт, торжествуючи. – Старий номер вже не працює. Годиться тільки на один раз, Спробуй подзвонити знову. Ми можемо зустрітися в ресторані.
- Ублюдок! – крикнув йому Конвей і поклав слухавку.
- Можеш називати мене сучим сином, задоволено посміхнувся Сміт. – Сідай. Ось тобі мартіні. Візьми соломинку.
Конвей перегнувся через стіл, стиснув кулаки.
- Сідай – сідай.
Конвей сів і одним ковтком випив свій мартіні.
- Ось як ми хочемо пити! – посміхнувся Сміт. – Ну, розкажи про все, батечку. Викладай. Признавайся.
- Не буде тобі ніяких признань
- Добре. Але щось майже сталося? Ти винний чи зберіг невинність? Чи просиш пощади?
- Заткнись! – буркнув Конвей. – Пий свій джин.
- Саме це я і роблю. Святкую успіх.
- Успіх?
- Настільки я розумію, тобі став відомим новий номер, чи не так? Старий ти отримав безкоштовно. Якщо ж ти набереш новий номер, тобі прийдеться викласти за це п’ятдесят доларів. Завтра номер зміниться ще раз, і коштувати він буде вже не п’ятдесят, а двісті доларів.
- Але чому?
- Тебе зачарують. Ти попадешся на гачок. Не зможеш зупинитися. На наступному тижні номер буде коштувати вже вісімсот доларів. І ти їх заплатиш.
- Нізащо на світі! – вигукнув Конвей.
- Тобі просто не залишиться нічого іншого. Невинність нічого не вартує. За гріх же приходиться платити. Коли Нормі стане відомо про стан твого банківського рахунку, буде вже пізно.
- Нічого подібного зі мною не станеться!
- Пізно, ти вже одержимий, як колись Жанна д’Арк. Та теж чула голоси.
- Це були голоси ангелів, а не телефонних шептунів!
- Вірно, але це її не врятувало. Офіціант! Принесіть нам ще по мартіні! Згоден?
Конвей заперечливо похитав головою.
- Чого це ти так нервуєш? – спитав Сміт. – Ми тільки-тільки сіли обідати, а ти…
- Ти мені так нічого і не пояснив!- у серцях вигукнув Конвей.
- Ну, добре. Ти готовий слухати?
Методично розкреслюючи скатертину ножем, Сміт почав розповідь.
- Надіюсь, тобі відомо, що під Лос-Анджелесом знаходиться система дренажних тунелів? Вони рятують місто від затоплення під час дощів.
- Звичайно, я знаю про їхнє існування.
- Якщо ти відкриєш будь-який оглядовий люк – такі люки є на кожній великій вулиці, - ти попадеш в систему тунелів протяжністю в двадцять миль, яка, як ти сам розумієш, іде до моря. В засушливі роки ця система більше схожа на пустелю. Колись я обов’язково поводжу тебе по її закутках . Ти мене слухаєш?
- Продовжуй.
- Хвилинку. – Сміт зробив великий ковток мартіні. – Уяви, що рівно о третій годині ночі двері всіх будинків відчиняться і з них вийдуть, як тіні, люди середнього віку, відкриють люки і направляться до далекого моря, якого поки що не чутно. Але чим ближче вони будуть до нього підходити, чим більше буде цих тіней, що ковзають під містом до моря о третій годині ночі, тим більш чітко буде чутно вдихи і видихи, шепіт і зітхання в темряві, і світло їм буде непотрібне, жар від їхніх розпалених облич буде освітлювати їм стіни тунелю, і вони пройдуть все нові і нові тунелі під будинками, а місто буде спати, не підозрюючи про цю велетенську хвилю тіней, що хлинули до теплого моря, бурмочучи, страждаючи, сумуючи за коханням – до чого? Такий собі безумний Інтернет із плоті і крові.
- Інтернет – ні. Безумний – так.
- Але ж це відбувається насправді? Це не комп’ютерний фільм. Темна, голодна, метушлива, буркотлива маса, що прагне до далекого берега ночі, туди де не світять ні місяць, ні зорі, де ліниво плескається гаряче море, що обпалює хвилями тих, хто стоїть на березі.
- Але їм-то це для чого?
- Ти питаєш, для чого? Вони кидаються у ці гарячі води, намагаючись забутись, мріючи втопитися у них навіки! Вдих-видих – ти чув! Ти прийдеш. Твоє волосся стало дибки, у роті в тебе холод, але ти задихаєшся в полум’ї, так?
- Ні.
- Ти брешеш!
- Ні, я кажу правду, - похитав головою Конвей. – Але кому належать ці голоси?
- Лібідо, що не знаходить притулку, маніякам, яких з’їдає пристрасть, одержимим однією і тією ж нав’язливою ідеєю.
- Чого ж вони хочуть?
- Вони хочуть бути разом. – Сміт поколотив свій напій мізинцем. – Хочуть злитися воєдино.
- Яким чином?
- Невже ти цього не зрозумів? Вони хочуть стати складовою частиною цієї душі, що гине, хочуть вкинути себе в океан пристрасті. Ти коли-небудь читав Торо? (2) Він говорив, що більшість чоловіків в глибині душі терзаються безвихідним розпачем.
- Сумно.
- Так, сумніше нікуди. Пам’ятаєш комікс «Нещасний Амброз»? Таких Амброзів у світі – хоч греблю гати. Тіло бореться з розумом, а розум – з тілом. Чоловіки хочуть одного, а жінки – другого. Ти пам’ятаєш себе чотирнадцятилітнім?
- Ох, і давно ж це було…
- В тобі просинаються бажання плоті, але збуваються вони не зразу. Довго ти чекав?
- Шість років.
- Це ж ціла вічність! Дві тисячі болісних одиноких ночей! Подзвони по новому номеру і приходь сюди завтра.
- Ти так нічого мені і не розказав.
- Я розказав тобі все. Не зволікай! Якщо ти пропустиш хоча б одну ніч, за дзвінок тобі прийдеться викласти зразу шість сотень!
- Чому ти думаєш, що так і буде?
- Суджу по тому, як ти дихав під час розмови, як роздовбав свій телефон. До речі, компанія «Белл» його вже відремонтувала.
- А ти-то звідкіля про це знаєш?
- Я вважав би за краще не відповідати на це питання.
- Сміт?
Сміт посміхнувся.
- Хто ти – ангел Господень чи Його темний син?
- Так, - відповів Сміт і вийшов.
Конвей подзвонив Нормі і попросив її відключити телефон.
- Це ще для чого? – здивувалась Норма.
- Не треба нічого питати, відключи його, і все.
- Ти з’їхав з глузду, - сказала вона і повісила слухавку.
Він повернувся додому о п’ятій і взявся ходити з кімнати в кімнату. Норма не відставала від нього ні на крок.
- Послухай, - обурився Конвей, зайшовши до бібліотеки, адже я тебе просив відключити телефон, а він так і стоїть на колишньому місці!
Він заглянув до спальні і помітив, що телефон з’явився і там.
- А це ще що таке7
- Вони сказали, що ти наполягав на цьому і що мова йшла про підключення, а не про відключення. Хіба це не так?
- Звичайно ж, ні! Для чого нам стільки телефонів?
Перш ніж лягти спати, він вийняв телефонні вилки з розеток.
Рівно о третій задзвонили разом обидва телефони. Судячи з усього, їх включила Норма.
Врешті-решт від їхнього дзвону прокинулась і вона.
- Невже ти не міг зняти слухавку? – пробурчала вона. – Прийдеться це зробити мені.
- Ні! – закричав він.
- Що з тобою?
- Я зроблю це сам!
- Заспокійся!
- Я і так спокійний!
Він взяв в руки телефон який безперервно дзвонив і поніс його до бібліотеки, де надривався другий телефонний апарат. Двері до спальні так і лишилися відчиненими.
- Чого ж ти чекаєш? - почувся голос Норми.
Він обережно зняв слухавку, але не став підносити її до вуха. Звідтіля долітав ледве вловимий шепіт.
- Що там таке? – не витримала норма. – Приватні розмови, так? Тобі що, тепер дівиці будуть дзвонити ночами?
- На жаль, - відповів він. – Таких дуреп на світі поки що немає.
Норма розсміялась і прикрила двері спальні.
Адже я сказав їй чисту правду, подумав він. Це дійсно не дівиці, а дещо гірше. Хотілось би знати що це. Примарні тіні, човни розбитих надій, що тонуть, холостяки, що звихнулися від самотності, благання обвинувачених, останній ривок лососів уверх по течії - в нікуди…
- Ладно, - промовив він вголос і, відчинивши двері спальні, і обвів поглядом холодну арктичну пустелю білосніжних простирадл.
Норма була у ванній. Судячи по звуках які звідтіля долітали, вона наповнила водою стакан і кинула в нього таблетку аспірину.
Він стояв біля ліжка, від якого віяло вічним холодом, і тремтів.
Світло у ванній погасло. Конвей повернувся і вийшов зі спальні.
Він просидів годину без руху. Потім набрав новий номер.
Тиша. А потім…
Шепіт, такий голосний, що міг би розбудити і мертвих. Голоси множились з кожною хвилиною: один, два, чотири, десять, сто голосів виривались, як лава із жерла вулкану, сплавляючись в єдиний потік. І це були голоси всіх дівчат, всіх жінок, яких він колись бажав і більше не бажає, їхній шепіт, плач, їхній сміх, і шум моря, що б’є об берег, але яке виносило на гребені своїх хвиль не піну, не плаваючі крижини, а місиво людських тіл що стикалися і падали, падали і підіймались, щоб знову впасти, піднятися і знову і знову упасти, з жахливим шепотом, бурмотінням, піднятися і знову упасти, поки ця лава не вибухне і не скинеться в непроглядну темряву. Стрибаючі через бар’єри, зникаючі в приливі тіл акробати, що корчилися в ритмічному опівнічному танці. Зарості хижих рук. Урагани криків і стогонів, тихій шепіт, ледве чутні зітхання.
І знову дзвінок телефону.
- Оплата готівкою!
- Сміт, негідник! – сказав Конвей.
- Він самий. Що скажеш?
- Що це були за голоси?
- Зовсім сторонні люди, голоси з пропливаючих по сусідству фешенебельних лайнерів, як в дитинстві в глухому містечку ми чули альковні розмови наших хтивих сусідів, які вони вели відкрито.
- Чому всі вони телефонують одночасно?
- Вони боягузливі і ненажерливі. Це дистанційне сумо, кікбоксінг, вакханалія нічних шоу, автомобільні кінотеатри, заглушені мотори, скрип пружин, кректання важковаговиків, писк канарок.
Конвей мовчав.
- Що язика проковтнув? Тобі що не подобаються наші вечірки?
- Вечірки?
- Ну, а що ж іще? В них можуть брати участь всі: стара діва з Вермонту, п’яничка з Рено, пастор із Ванкувера, церковний служка з Майямі, стриптизерка з Провіденсу, президент коледжу з Канкаки.
Конвей мовчав.
- Ти ще тут? Так тобі не подобаються факти? Ладно. Не плати. Вішай слухавку!
Мовчання.
- Ну, все. Відключайся, вилай мене наостанок, пірнай у ліжко і займися дружиною. Ти все ще тут? Все ще заінтригований найсвіжішими делікатесами вільної любові? Температура, мабуть, під сорок? Тоді я рахую до трьох. А потів потрою рахунок за цю нашу нічну розвагу. Один, два…
Конвей прикусив губу.
- Ага! – зрадів Сміт. – Ти у нас на гачку! Подивись на себе в дзеркало!
Конвей повернувся до дзеркала, яке висіло на стіні. Звідтіля на нього дивився незнайомий чоловік зі спітнілим розчервонілим обличчям і палаючими очима.
- Ти бачиш?! Рум’яні щоки, піт, щільно стиснуті губи, шалений блиск в очах!
Конвей зітхнув.
- Так згоден чи ні? – прокричав Сміт. - Останній раз питаю! Або вішай слухавку, або горіти твоєму ліжку у вогняній лаві Кракатау! Телись!
- Так ти говориш, зразу декілька десятків чоловік?
- Декілька тисяч! І з кожним днем їх стає все більше. І чим більше їх стає, тим швидше росте їхнє число. Чому б не пустити всі ці тонучі човники з грошима поплавати в одній і тій же воді? Безсонні орди зголоднілих, натовпи зранених, маса безіменних любителів полунички. Ти ніколи не взнаєш того, з ким саме ти говорив. Ось ця леді, ця жінка, ця дівиця, що попискує від задоволення, можливо, це твоя шкільна вчителька, висохла стара діва?Або твоя сумна тітонька, що осідлала телефон, поки її чоловік спить? А це – чи не твій бува люблячий батечко, що любить, однак, Нічну Сім’ю сильніше? Нічна Сім’я! Всі ночі, кожну ніч волаючи і хриплячи, з сопінням і кашлем розкачуючи матраци, видихаючись до світанку. Прислухайся! Десять тисяч душевних саден, фрейдистських комплексів, що зжираються випадковими - здрастуйте – прощайте - пантерами, оцелотами, левами. Убий, убий мене своєю любов’ю, кричать вони, ну будь ласка, спасибі! Ти ще тут?
- Так, - пробурмотів Конвей. – Ці люди коли-небудь зустрічаються з один з одним?
- Хіба що випадково.
- І де ж?
- Гуляє кішка у дворі – посидь-но мишко у норі, розумієш? Вони не хочуть зустрічатися! Подібний розпал пристрасті можуть витримати хіба що телефоні дроти! Прислухайся краще.
Шалений хор несамовитих голосів. «Так, так. Ще! О так, так!»
- Яблучка любиш? – не заспокоювався Сміт. – Прямо із раю. Торгова фірма «Змій і компанія». Нічна такса. Віртуальний рай, як ти сам розумієш, коштує недешево.
- Постій! – обірвав його Конвей.
- Зупинитись? Довше розтягнути задоволення для твого ненаситного паху? Чи ти хочеш не поспішаючи приповзти навкарачки і зі сльозами подякувати свого грішного друга!
- Я хочу тебе вбити.
- Я ухилюсь швидше, чим ти вистрелиш. Повертайся на лінію Залишайся під крильцем Нічної Сім’ї. Чао!
Клацання. Сміт відключився. Увірвався ураган гарячкових голосів, що спалювали його мозок. Важке дихання. Він оглядівся. Вогонь його палаючих щік освітлював стіни.
Кинута на підлогу слухавка, віщала, голосом, що задихався, якісь невимовне словами, поки Конвей похитуючись рухався до ліжка.
Як тільки Конвей ліг на ліжко і прикрив очі, він почув, як вдалині брязнула металева кришка дренажного люка: підняли і знову опустили.
Він підійняв голову з подушки і подивився у сусідню кімнату. Норма стояла, притиснувши до вуха телефонну слухавку, міцно замруживши очі, як від болю, затамувавши дихання і похитуючись, і слухала, слухала… Він хотів було покликати її, але в цю мить вона схопила телефонний шнур і, так і не відкривши очі, вирвала його разом зі шептунами з розетки. Рухаючись як сомнамбула, вона направилась до дверей ванної. Конвей почув, як Норма висипала всю упаковку аспірину в унітаз і тричі злила воду. Потім підійшла до ліжка і, трохи постоявши, залізла під ковдру.
Пройшло ще декілька хвилин. Вона легенько торкнулася його ліктя і прошепотіла. Прошепотіла!
- Ти не спиш?
Він, мовчки кивнув головою у темряві.
- Обійми мене!
ПРИМІТКИ:
1)… Швейцер, Альберт (1875 – 1965) – німецько – французький мислитель, протестантський теолог і місіонер, лікар і музикознавець; в 1913 році організував госпіталь в Ламбарені (Габон). Лауреат Нобелівської премії миру за 1952 р.
2)…Торо, Генрі Девід (1817 – 1862) – американський письменник і мислитель – трансценденталіст. Головні твори – памфлет «Громадянська непокора» (1849), філософсько-романтична робінзонада «Уолден, або Життя в лісі» (1854)
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік