Мої походеньки
Це був кошмар. Причому винен в ньому я сам. Короче з самого початку…
Було це в Кліщах. Наш бат тримав позиції вперто і відчайдушно. Так трапилося, що від початку повномаштабки я служив в логістиці, на посаді діловода. Мені вже було за 50 і тому я підходив. В окопи наче вже запізно, на штурм тим більш. А от в логістиці саме те. Сидить собі дідок бумажки пише. При необхідності можна відправити на отримання. А оскільки я людина дуже комунікабельна, майже з усіма можу найти спільну мову це ще й вигідно. Наприклад були випадки коли я отримував більше чим нам виписували. Але все законно, задокументовано. Командування до мене відносилося лояльно. Загалом з задачами я справлявся.
І тут одного разу приходить начальник логістики і каже.
- Значить так. Поступила задача створити групу яка буде займатися доставкою їжі, води, палива та бк на нуль. Точніше не на сам нуль, але майже. Від логістики потрібно чотири людини.
Люди одразу знайшлися, але як завжди є одне але. Один з них занадто молодий.
Інший начальник служби при чому по його напрямку на ньому тримається все. Тому моя кандидатура підходила. Були звичайно сумніви чи я потяну, та пропрацювавши десь 25 років на будівництві я розумів що справлюся. Швиденько сформували групу 12 чоловік. 3 команди по 4 людини. І 5-тий розвідник який нас буде водити.
Перші виходи пройшли нормально. Хлопці хто першими ходили справлялися. Було їх намагалися накрити мінометом чи спг. Але якось обходилося.
Мене на вихід не випускали тримали в резерві. Але кістлява має свої плани. І одного разу коли тягли ноші з речами, ті застряли. 3 хлопці зійшлися їх витягти і по ним відпрацював птур. Ракета влучила прямо одному в корпус. Він і розвідник що був поруч загинули. Інші отримали поранення та контузії. Інша наша група через декілька днів евакуювала тіла загиблих. Тоді ми почали думати, як би так зробити, щоб знову не трапилося такого лиха. Дійшли висновку що сани це не кращий варіант. По перше один не потягне, по друге є місця де вони взагалі проходять з великим трудом. Не пам’ятаю в кого виникла пропозиція, але хтось запропонував перейти на індивідуальні рюкзаки. Якщо 4-ри людини, та по 25 кг. це вже сотня грузу. Скинулися грошима та купили для початку 4 штуки. Ну щоб спробувати. І оскільки одна група вже вибула, а друга тільки прийшла з евакуації першої, то я готувався на вихід.
Перед виходом зібралися в точці збору, щоб самостійно загрузити рюкзаки. Я накидав туди всього що було потрібно хлопцям, взяв на плечі… наче норм. Старший ще каже: “ якщо буде вже зовсім важко, викинете якийсь тушняк. Але воду ні в якому разі не викидайте”. Та кажу норм. Рюкзаки гарні. У них як у туристичних здорових баулів застібаються на поясі. Це ж не на плечах перти. Тим більше ми ж одягали перевіряли, навіть поскакали в них. Все буде ок.
І ось ми вийшли. Спочатку на пікапі до точки звідки нас забирає беха або мотолига. Брешу. Не пікапом, а бусіком. Потім приїхала беха і якось так вийшло, що речі вкинули в середину, а ми розмістилися на броні. Скажу що це вже була поїздочка ще та. Якби на бехі не була накинута сітка ми б не доїхали б. Я відкинувся на спину і обома руками вчепився в сітку мертвою хваткою. Беха летіла як блядь ралі Париж- Дакар. Я навіть не уявляв що її може так кидати. На вулиці мороз десь так градусів під 10. Пальці рожчепити не можу тому що злечу. І розумію що я їх уже не відчуваю. Прибули на місце. Одну руку відчепив, а потім нею розгинав пальці на іншій руці. Витягли баули і поки перебралися через дорогу яка представляла з себе грязище глубиною пів метра-метр, беха вже умотала. Щоб було зрозуміло чому грязь не замерзла, це якраз був перший день коли різко вдарив мороз. Ще нічого замерзнути не встигло. І нам в цьому не повезло. Холодно пиздець, а дорога сплошнякове болото.
Але рюкзаки на плечі і потьопали. Метрів 300 все ок. Іду собі, періодично поправляю рюкзак. Дивлюся на спереду йдущого, намагаюся запам’ятати тропу та не згубити стежку під ногами. Періодично перегукуємося. Зазвичай матами та криками давай швидше і заїбали так бігти.
Десь через кілометра півтора я починаю розуміти що мій рюкзак важчає. Чито від відстані чи то від того що сиро. Мабуть сиро і втягує вологу. Та і хрін з ним. Іду. Потім виявляється що в місцях де потрібно обходити якісь дерева чи калюжі він ще й мене заносить. Неприємне відчуття. Коли тобою керують, та ще й хто? Рюкзак. Гаразд зуби зціпив іду далі. І тут свист. Вже розумію що це. Міна. Падаю на землю, при чому не як вчився, на коліно, на руку і тільки потім повністю. Шмякаюся як мішок з гімном мордою вниз. В багнюку. На весь ріст. Рюкзак смачно припечатав зверху, я аж кавкнув. Десь збоку лунає вибух. Хер зна на якій відстані, але слава богу не поруч. Вибухову хвилю відчув, але слабеньку і уламків нема.
І тут виникла проблема. Я спробував встати і не можу. Підтягнув коліна під себе. Напружуюся. Хер там. Рюкзак важкий і я сам не можу його підняти. Коли вдягали рюкзаки на себе то допомагали один одному. А тут сам. Короче покарячився трішки і боком і раком, хер. Кричу що не можу встати. Побратим що йшов ззаду вже дійшов до мене і видає: “ ща
допоможу”. Тягне рюкзак. Я починаю вставати, сковзаюся, падаю. Рюкзак знову мене припечатує. Лежу. Матюкаюся на чім світ стоїть. Потім якось на раз, два, три встав. Продовжуємо шлях. Я розумію, що мені треба прискоритися, щоб відірватися ві заднього на достатню відстань і трішки догнати попереднього, але також розумію що не можу. Я захеканий, рюкзак став важчим рази в два. Та попри все йти кучею навіть вдвох поруч небезпечно. Приходить розумна ідея. Кажу побратиму що допомагав встати:”давай вперед, а потихеньку ззаду. Витримаю відстань і так і продовжимо свій шлях. Так і зробили.
Коли зайшли в посадку і була команда перепочити я сприйняв її як дарунок долі. Сиджу, відсапуюся. І тут команда підйом, рухаємося далі. Виконую надзусилля над собою щоб підняти дупу. І ще більше надзусиль щоб підняти рюкзак.
Йдемо далі. Романтика. Світять зорі. Група друзів. Піший нічний перехід. І все б хер з ним якби рюкзак не важчав з кожними 100 метрами. Другий перекур в ровчаку. Трішки більше по часу. Дякую. Сідаю на схил так щоб рюкзак уперся в землю і я теж сидів. Коли розвідос сказав що пів шляху пройдено я засумнівався, що пройду другу частину. Але посередині шляху вже відмовлятися пізно.
Підйом дався не легко. Та рухаємося далі. Кожні сто метрів додають до ваги рюкзака по кіло. Вперто чимчикую. Моя хода сповільнюється. Дихати вже нема чим. І хоча я і розумію що зупинятися не можна я призупиняюся на хвильку, впираю руки в коліна, відхекуюся і тільки потім рухаюся далі.
В голові думки бля не дійду. І одночасне розуміння що мушу. Хлопці мене не кинуть, а значить будуть тягти. А це знову таки значить ще більше наражати їх на небезпеку, тому що скупчення навіть двох людей це потенційна ціль для ворога. Терплю. Тягну. На очі вже навертаються сльози. Від того що важко, від того що здихаю, та найбільше від сорому перед самим собою що не зміг. Моя хода сповільнилася настільки що мене обігнали вже два побратима. І в певний момент я кажу все. Більше не можу. Розвідос вертається до мене. Хоч це і небезпечно. Каже не сци. Хуйня залишилася. Метрів 300.
Окей. Збираю волю в кулак, всі сили в спину та ноги. Продовжую йти. Це було неймовірно важко. 10 кроків. Зупинка. 5 секунд відхекування. 10 кроків. Зупинка. 5 секунд відхекування. Повзу як черепаха. Але повзу.
Слава богу вже бачу вхід. Біля входу мене випереджає той хто йшов з самого ззаду і я ввалююся останнім. Проходжу трішки в середину і падаю прямо на пол. Рукзак на нарах. Підбігли медик з розвідосом. Ти як? Живий? Відповідаю чесно. Х.З. відхекуюся. Хтось із хлопців каже давай допоможу зняти рюкзак. Давай. Він щось намагається, не виходить. Короче тільки вдвох вони змогли його з мене стягнути.
Далі вже було норм. Відпочили. Вичекали час і пішли назад. Дійшли норм. Нас підібрала беха. Повернулися на точку відправки. Там мене забирає побратим. Бусік теплий, в термосі чай. Все ок. Будемо жити.
І тільки через декілька днів пересіклися з розвідосом і він питає:” ти хоч знаєш скільки ти пер?”. Кажу, та думаю що там кілограм 30. Ну 35. Та каже хер там десь кілограм 45 якщо не більше. Кажу не може бути. Він каже що до війни працював вантажником в будівельному магазині і 30 кг. це вага мішка з сипучими будматеріалами. Я каже звик їх грузити. Я знаю як це. А твій баул я підняти не зміг. І я до цих пір не розумію як я його допер. Як я взагалі дійшов. Бо ще ж була броня 7 кг., та каска півтора. Але з тих пір я сам пакував хлопцям рюкзаки розраховуючи щоб було 20-25 кг.