Недоїдки
"Опівнічний танець дракона" збірка
Ральф Фентрісс насупився і повісив трубку.
Його дружина Емілі, що все ще сиділа за столом, відірвала свої очі від ранкової газети і відставила вбік кавову чашку.
- І з ким же ти говорив? – поцікавилась вона.
- З Беріл, - відповів він все так же похмуро.
- З Беріл?
- Ти її знаєш. Це подруга Сема, майже його дружина. Чого не пам’ятаю, так це її прізвища.
- Ах так! – пожвавішала Емілі Фентрісс, намазуючи масло на грінку. – Беріл Вероніка Глас – ось її повне ім’я. Голова розболілась?
Ральф Фентрісс торкнувся рукою лоба.
- Якого чорта! Як вона добралася до нас?
- І чого ж хоче Беріл Вероніка Глас, Ральф?
- Нас, - відповів він, потираючи рукою лоба.
- Нас? – Емілі відклала грінку.
- Вона запросила нас на обід.
- Який кошмар!
- Можеш повторити ще раз.
- Скільки років пройшло після смерті Сема?
- Три чи чотири. Скоріше чотири.
- Ми можемо на нього не піти? Я маю на увазі обід?
- І як ти собі це уявляєш?
- Який кошмар! – повторила ще раз Емілі Фентрісс.
- Ну чому, - сказав Ральф Фентрісс, всідаючись за ресторанний столик, - чому вони продовжують мене запрошувати? Старі друзі наших дочок, бувші коханці, чокнуті шанувальники, неблизькі подруги, знайомі знайомих і близькі родичі дальніх знайомих.. Скажи на милість, що ми тут забули? І до речі, вона де?
- Якщо не помиляюсь, - відповіла Емілі Фентрісс, випиваючи другий бокал шампанського, - вона ніколи не приходить вчасно. Я можу відповісти і на перше твоє запитання.. Вони запрошують тебе саме тому, що ти завжди приймаєш подібні запрошення.
- Я боюсь їх образити.
- Кинь. Дякуєш за запрошення і не приходиш – тільки і всього.
- Я так не вмію.
- В тому і вся справа.
- Можна подумати, ти чиниш інакше.
- Я ставлюсь до того, що відбувається легко. За шовком плаття ти не знайдеш серця, що обливається кров’ю.
- Серця, що обливається кров’ю?
- Кожен п’яничка, що сидить в барі, вважає себе за спасителя, кожен бродяга думає, що ти можеш врятувати його заблукалу душу, кожна повія впевнена, що саме ти і є той адвокат, який займеться її справою, кожен політик, розуміючи, що під гаманцем у тебе знаходиться серце, по-всякому намагається його умаслити, кожен бармен намагається розповісти тобі історію свого життя, замість того щоб вислухати твою, поліцейські тільки глянуть на твою фізіономію і не бажають штрафувати, а рабини запрошують тебе на п’ятничні зібрання, хоча перед цим вважали тебе чимось на кшталт баптиста, - кожна…
- Ладно тобі. Досить.
- Повинна ж я була випустити пару! Краще назви свій новий титул.
- Лауреат щорічної премії Чуйного Серця, заснованої Товариством Червоного Хреста.
- На твоєму місці, я б не забувала про це ні на хвилину! До речі кажучи, ось і вона.
- Беріл! Вероніка! – вигукнув Ральф Фентрісс з удаваною радістю в голосі.
- Можна просто Беріл, - відповіла молода красуня підходячи до столика.
- Сідай же!
- Невже ти думаєш, що я і буду так стояти? Це що – шампанське? Господи, цей бокал для мене занадто малий. Чого ж ти чекаєш?
Він наповнив її бокал до краю.
Вона миттєво спорожнила його і прошепотіла:
- Будь ласка, налий ще.
- Схоже вечірка буде довгою, - процідила Емілі Фентрісс крізь зуби.
- Пробач мені, ради бога, - вибачилась Беріл Вероніка Глас.
- Налий вже тоді і мені.
Похмуро посміхнувшись, Ральф Фентрісс наповнив обидва бокали.
- Як гарно, що ми знову всі разом, - сказав він.
- Не всі, - виправила його Беріл Вероніка Глас.
- Скільки минуло з того часу?
- Чотири роки один місяць і три дні, - відповіла молода жінка.
- З часу останньої нашої зустрічі?
- З моменту його смерті.
- Ти про Сема?
- А про кого ж іще? Щось ти мені мало шампанського наливаєш.
Він знову наповнив її бокал до краю.
- Діє як і раніше? Я маю на увазі Сема.
- Він і не думав припиняти.
- Але ж уже пройшло стільки часу…
- А що тут може зробити смерть? Хотіла б я знати, чи не міг би ти притягти покійника за приставання?
- Не знаю. Не думав про це. Сем був упертим при житті і не зрадив своїм звичкам і після смерті….- Фентрісс подивився на годинника. – Пробач, але чому ти запросила сюди не кого-небудь, а саме нас?
- Тому що у мене з’явився новий хлопець.
- Дуже радий за тебе!
- Радіти тут особливо нічому. Ми подобаємось одне одному, але це ні до чого не приводить. І так вже більше року. Рік і два місяці. Кожного разу я починаю ридати Це все Сем. Його штучки.
Зробивши великий ковток шампанського, Ральф Фентрісс обережно зауважив:
- Мені здається, тобі слід дозволити твоєму новому другу зійти на ложе твоє. Тільки після цього кришка домовини закриється.
- Пробач?
- Тільки після того, як ти дозволиш своєму другу зійти на ложе твоє в прямому біблійному смислі, займешся любов’ю з іншим, тільки тоді Самуїл, Семмі, Сем помре остаточно.
Беріл Вероніка Глас змірила почервонілого від збентеження Ральфа Фентрісса довгим поглядом і заридала.
- Будь ласка, не треба плакати! – взявся він втішати її.
- Я нічого не можу з собою зробити! – Сльози текли ручаєм. Заспокоївшись, вона нарешті заглянула в тарілку. – Що я наробила зі своїм салатом!
- Його і так треба було підсолити, - з нервовою посмішкою сказала Фентрісс.
- Так, треба було. А він ніколи цього не робив…
- Ти про що?
- Про мого нового приятеля. Він ніколи не сходив на моє ложе.
Фентрісс замовив ще пляшку вина і, дочекавшись, поки її відкриють і розіллють, додав:
- Ось час і прийшов. – Виходить, що так.
- Ти і сама це знаєш. Опусти кришку домовини і закрий склеп.
З очей Беріл знову потекли сльози.
- Пробач, я зовсім не хотів тебе образити.
- Ти мене ніскільки не образив. Саме це я і повинна була почути. Ти дійсно вважаєш, що це нормально?
- Ти про що?
- Якщо він зійде? Я вирішила поговорити на цю тему саме з собою тому, що ти був його кращим другом. Я повинна була попросити у тебе дозволу…
- Дозволу? Ну, вперед!
- Ні-ні, я так не можу, ти ж бачиш! Адже ви були такими друзями, вас так багато об’єднувало, ви все один про одного знали, з дитячих років, зі школи! Навчання, робота, всі ці ваші любовні пригоди. Ти в буквальному смислі заміняв Сему сім’ю! І тому сьогодні я прийшла сюди за розлученням!
Фенрісс відкинувся на спинку стільця.
- Он воно, в чому справа! Не розставання не відділення, а саме розлучення! А де в якому смислі – в юридичному чи церковному?
- Скоріше в церковному. Ви обидва викликали в ньому захоплення. Нічого і говорити, він захоплювався і мною. А такі речі, як ти розумієш, так просто не проходять… Часом годині о третій ночі у мене дзвонить телефон, але я до нього ніколи не підходжу. Я боюсь почути його голос
- Він цього більше не може.
- Хто його знає… Ні, він все може. І за сніданком я боюсь знімати слухавку. Пам’ятаєш, які у нас були прекрасні сніданки і обіди? Ми йшли куди-небудь в «Grand Caskade» або їхали за місто, в «Hotellerie du Basbreau» або до «Pierrefonds», щоб з’їсти по сандвічу, і він завжди замовляв до сандвічів найкраще вино, чому вони здавались смачними, наче манна небесна. Ще мені згадується «Hotel de la Poste» в Авіньоні… Цікаво скільки у Франції таких готелів?
- Я…- пробурмотів Ральф Фентрісс. – Я…
- А який там подавали неймовірний томатний суп! Якось раз ми замовили його три рази підряд і випили за обідом декілька пляшок «Le Corton». І нам потім повезло, що знайшовся вільний номер, повертатися до Парижу на машині ми вже не могли, і тобі прийшлося спати у ванній.
- Я не хотів вам заважати.
- Сем тоді сказав, ти можеш лягти з нами, тільки відвернись обличчям до стіни…
- Старик Сем…
- Адже він не жартував.
- Не дивуйся Емілі, це було ще до тебе.
- Як же, як же… - посміхнулася його дружина. – Це було шість років тому. Уілмі тоді виповнилось вже чотирнадцять.
- Ах так…
- Нічого страшного. Якщо ти пам’ятаєш, я сама тебе туди відпустила. Я звикла довіряти Сему.
- Старик Сем…І тим не менш я віддав перевагу залишитись у ванній і навіть заткнув вуха серветками.
- Надіюсь, ми тебе не образили?
- Декілька стогонів і криків радості нікого не образять.
Він знову наповнив вином бокали.
- А пам’ятаєш, як Сем попросив мера Парижу перефарбувати Ейфелеву башту в інший колір? І її перефарбували в м’який оранжевий і теплий коричнюватий кольори, як у більшості паризьких будинків… Ще він боровся за те, щоб зберегти старі автобуси з відкритими задніми площадками, на яких так любили роз’їжджати по Парижу молоді люди, окликаючи молодих дівчат…
- Так воно і було!
- А саме він, а не Товариство любителів Хемінгуея включив у список журналу «Уіклі тур» бар Гаррі на маленькій алейці біля «L’Opera», де можна було з’їсти смачну сосиску, запивши її дешевим пивом, і послухати розповіді бармена, який пам’ятав Папу. І тут же, за рогом, на Place Vendéte управляючий готелю «Рітц» відкрив за порадою Сема бар «Хемінгуей» - з приємним підсвітленням, з великим портретом Папи і з великою кількістю його книг, що стояли на розвішаних повсюди книжкових полицях; тут можна купити граппу, яка взагалі, нікому особливо і не потрібна, але її любив Папа! Саме Сем виграв конкурс, що проводився «Інтернешил геральд трібюн» - «Хто в дійсності похований в могилі Наполеона», довівши, що це був генерал Грант! А хіба не він…
- Зупинись! – перервав її Ральф Фентрісс. – Горло пересохне. На, промочи.
Вона подивилась на пляшку і здивовано пробурмотіла:
- Це ж «Le Corton»! Вино, яке ми пили в Авіньоні!
Він часто заморгав.
- І як же це я його замовив?
З її щоки збігла сльоза.
- Знаєш що? – спитав він.
- Що?
- Мені здається ти дійсно любила Сема.
- Так! Саме тому я і звернулася до тебе за допомогою! Розкажи мені про нього що-небудь огидне, що-небудь по-справжньому жахливе, щоб я перестала його поважати, потім він би перестав мені подобатись і, можливо, в решті-решт я б зненавиділа його і зуміла б його позбутися!
- Дай подумати… Так зразу нічого такого і не пригадаєш…
- Давай – давай, говори!
- Мені нічого тобі сказати! Так, Сем, звичайно ж був, великим хамом, грубіяном і бабником. Але все це для нього було – як надіти гетри чи мисливську шапочку або ж не того кольору туфлі до строгого темного костюма, не більше. Все сходило йому з рук. Ох вже цей Сем, цей жахливий хлопчисько, звучало звідусюди, ви чули, що він знову витворив? Адже він так і не виріс. Спіймаєш його за тим, як він пікає з даху, а він, виявляється, таким чином визначає, яка буде завтра погода. Застанеш його в ліжку зі своєю коханкою, а він подивиться на тебе очима невинного чотирнадцятилітки і пояснить, що йому стало цікаво, що ти в ній знайшов. Ти пам’ятаєш, як він відправився до Франції у дні святкування двохсотліття Французької революції і звістив своїх паризьких друзів про те, що революція не вдалась? І перш ніж його зібралися прикінчити, він встиг перерахувати всі невдачі. Революція скінчилась терором і Наполеоном. Монархія прийшла і пішла. В тисяча вісімсот сімдесятому паризьку комунари, з одного боку, билися з прусаками, з іншого – розправлялися один з одним. Тисяча дев’ятсот чотирнадцятий? Поразка! Францію нам прийшлося рятувати. Сороковий, сорок четвертий? Ми воювали і привели де Голля до Парижу. Провал за провалом! І що ж сталося з країною? (При цих словах його товариші витягли ножі). Франція стала найдивовижнішою країною, а Париж найпрекраснішим містом у світі! Почувши це, друзі сховали свої ножі і розцілували Сема!
Тепер сльози текли вже по його щоках. І вже була її черга сказати:
- Знаєш що? Я бачу. Ти теж його любив!
- Так. Я навіть ревнував його до тебе. Тільки нікому про це не говори.
- Не знаю, як вона, а я вже про це нікому не розкажу, - сказала Емілі Фентрісс, наливаючи ще вина.
Беріл Вероніка Глас допила свій бокал, чмокнула Ральфа в щоку і встала.
- Дякую за вечір.
Вона потяглася за гаманцем.
- Кинь ти! – зупинив її Ральф. – Краще скажи, що ти хочеш зараз робити?
- Піду зателефоную своєму приятелю.
- І далі що?
- Попрошу його зробити те, про що ми сьогодні говорили. Зійти.
- А якщо і цього разу нічого не вийде?
- Це ти про нічні дзвінки?
- Хоча б.
- Тоді… Тоді мені прийдеться попросити вас про нову зустріч. Ще такий самий обід. Чи, можливо, це вимагає занадто багато часу? Тоді ланч. Або просто вип’ємо?
- Неодмінно вип’ємо, - зітхнув Ральф Фентрісс, - за обідом. А зараз, кинь.
- До зустрічі!
Вона поцілувала Ральфа і його дружину і зникла за дверима.
- Ти ще тут? – звернувся Ральф до жінки, що сиділа з ним за одним столиком.
- Тут, хоча я відчуваю себе пустим місцем, - відповіла Емілі Фентрісс.
На сходинках їхнього дому сидів якийсь зовсім ще молодий чоловік. Він навіть не ворухнувся, коли Ральф і Емілі Фентрісс зупинилися біля ганку. Вони довго стояли, дивлячись на нього, перш ніж він відчув їхню присутність і підійняв на них заплакані очі.
- Господи, - сказала Фентрісс. – Це ти, Уіллі Армстонг?
Уіллі сумно похитав головою.
- Тепер вже, мабуть, ні.
- Говори голосніше. Я тебе погано чую.
- Я і сам не знаю, хто я тепер! – промовив молодий чоловік тоном ображеного маленького хлопчика. – Уілма навіть розмовляти зі мною не хоче.
- Якщо не помиляюсь, ти не бачив її вже з півроку.
- Так, - підтвердив Уіллі Армстронг, понуривши голову і закривши лице руками, так що голос його звучав глухо. – Вона все ще не хоче зі мною говорити. Я телефоную кожного дня, але вона вішає слухавку!
Фентрісс подумав.
- Чи не значить це, що вона…
- Так, - прозвучала приглушена відповідь, - що вона не хоче зі мною говорити! – Але тут до голови Уіллі прийшла щаслива думка, і він трохи підбадьорився. – Може, хоча б ви зі мною поговорите? Можна, я до вас на хвилинку зайду?
- Уіллі, ти знаєш котра година?
- Я загубив свого годинника. Я загубив усе! Будь ласка, я пробуду у вас тільки хвилин п’ять, я вам обіцяю!
- Уіллі, вже перша година ночі. Ти можеш поговорити зі мною прямо тут, на цьому самому місці. Ми готові тебе вислухати.
- Розумієте, - почав Уіллі і витер носа тильною стороною долоні, - справа в тому…
- Не буду втручатися в розмову чоловіків, - сказала Еллен Фентрісс, обходячи чоловіка. – Доброї ночі, Уіллі Ральф, тільки недовго.
Ральф Фентрісс простягнув було руку, щоб затримати її, але двері вже закрились за нею, і він лишився наодинці з Уіллі.
- Сідайте, сер Фентрісс, - запропонував Уіллі, поплескавши по сходинці поряд з собою.
- Якщо мова йде про п’ять хвилин, я краще постою.
- Ну, можливо, не п’ять, а десять, - схлипнув Уіллі Армстронг.
Фентріс глянув на сходинку.
- Мабуть, я дійсно сяду.
І сів.
- Зараз я вам все розповім, - почав Уіллі. – Все почалось з того, що Уілма…
Ральф Фентріс зайшов до спальні, тягнучи за собою пальто і розв’язуючи на ходу галстука.
- Ось я і протверезів, - сказав він.
Дружина підняла очі від книги.
- Чому такий похоронний вигляд?
- Я пообіцяв, що Уілма поговорить з ним ще раз. Що ти читаєш?
- Один із цих безглуздих романів. Все майже як в житті.
- А це ще що?
Кивком голови він указав на шматки поштового паперу, що лежали на бюро.
- Телефонні повідомлення. Я їх навіть не дивилась. Вирішила надати це право тобі.
Він кивнув головою і взяв один із папірців.
- «Терміново. Боско». Хто такий цей Боско?
- Я не знаю його прізвища, Це один із прихильників Таємниці, який постійно стирчить біля телевізора і невдовзі виживе нас з дому.
- Все зрозуміло…- Він взяв інший папірець. – А це вже Арні Еймз. «Негайно! Терміново! Не то я покінчу з собою!» Як ти думаєш він дійсно може це зробити?
- Чому б і ні? Він гарний хлопець, базікав би тільки менше.
- Так, базіка яких пошукати… Третє послання. Бад цікавиться, що сталося з Емілі - молодшою. А що, чорт забирай, сталося з Емілі - молодшою?
- Це ж твоя власна донька, що живе в Нью – Йорку і пише мильні опери! Пригадуєш?
- Все правильно. Так – так. Емілі – молодша… Вона поїхала з міста, тому що за подібну писанину платили добрі гроші. Господи, як хочеться пити! Ти не знаєш, чи залишилось в ліднику пиво?
- Ми викинули цей самий лідник багато років тому. У нас тепер холодильник.
- Так – так. – Він кинув папірці. – Як мені набридло з ними розбиратися! Можливо, ти мені все-таки допоможеш? Половину мені, половину тобі – годиться?
- Ну, ні.
- А мені здавалось, що подружжя повинне все ділити, як це там – і в радості, і в горі.
- Ха – ха! – Вона знову повернулася до книги. – Де ж я зупинилась…
Ральф Фентрісс поворушив папірці, потім жестом круп’є згріб їх всі разом і, злегка хитаючись, пішов у дальній кінець коридору, залишаючи позаду пусті спальні Емілі – молодшої, Таємниці і Уілми. Опинившись на кухні, він дістав з полиці маленькі магнітики з намальованими на них Міккі – Маусами і прикріпив записки до дверці холодильника, після чого відкривши її вигукнув з радістю?
- Дві банки пива! Ні, навіть не дві, а три!
Холодильник залишався відчиненим не менше чверті години, світло його лампочки грало на щасливому обличчі чоловіка років сорока с невеликим, що тримав в кожній руці по банці пива.
Почулося човгання домашніх туфель, і на порозі кухні з’явилася Емілі Фентрісс.
Вона дивилась на свого чоловіка, який займався доволі дивною справою: діставав з холодильника банку за банкою, коробку за коробкою і після недовгого вивчення кидав їх у мішок для сміття.
Зелений горошок у маленькій чашці. Пів чашки кукурудзи. Шматок шинки і тарілка з мілко нарізаною солониною. Холодне картопляне пюре. Соус із цибулі.
Сміттєвий мішок швидко наповнювався.
- Дозволь спитати, чим це ти тут займаєшся? – не витримала нарешті Емілі Фентрісс.
- Сама бачиш. Очищаю наш лідник…вірніше наш холодильник.
- Ти викидаєш абсолютно нормальні продукти!
- Ні, - відповів він, обнюхуючи пучок зеленої цибулі, і кинув його до мішка. – Я не назвав би ці продукти нормальними.
- Ну, а як би, цікаво, ти їх назвав?
Він заглянув до сміттєвого мішка.
- Недоїдки, ось що це таке, - хмикнув він і, закривши дверцята холодильника, повторив ще раз: - Справжнісінькі недоїдки.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік