Цвіркун на печі
"Опівнічний танець дракона" збірка
Двері зачинились, і Джон Мартін, скинувши з себе пальто і шляпу, спритно, наче справжній ілюзіоніст, проскочив мимо дружини і повісив пальто на гачок, одночасно вийнявши з кишені хрумку свіжу газету, після чого пішов до вітальні, на ходу, знайомлячись з новинами, визначаючи по запаху, що буде на вечерю, і розмовляючи з дружиною, що йшла слідом за ним по п’ятах. Він все ще відчував запах вагону і морозної зимової ночі. Усівшись в крісло, він здивувався незвичайній тиші, що нагадували тишу гнізд, жителі яких – малинівки, горобці і пересмішники – не очікувано побачили над собою велетенську тінь яструба. Його дружина зупинилася в дверях.
- Краще б ти сіла, - сказав Джон Мартін. – Що сталося? Господи, не треба на мене так дивитись, як наче я вже помер! Що у вас нового? До речі, як ти ставишся до останнього рішення цих придурків з міської ради? Вони знову підняли податки і тарифи!
- Джон! – вигукнула дружина. – Прошу тебе, не треба!
- Ти це про що?
- Не говори так! Це не безпечно!
- Небезпечно! Про що ти говориш? Ми не в Росії, а у себе вдома!
- Ти не зовсім правий.
- Як так?
- В нашому домі з’явився жучок! – прошепотіла вона ледь чутно.
- Жучок?!
Джон Мартін навіть підвівся від здивування.
- Ну, ти розумієш… Підслуховуючий пристрій.
- Ти що, збожеволіла?
- Майже що, коли пані Томас розповіла мені про те, що відбувалося тут вчора увечері! Варто нам було піти, як їй подзвонили в двері і взяли у неї ключі від гаража. Вони поставили там якісь прилади і підвели до нашого будинку проводи! Жучок у якійсь кімнаті, а можливо, і в усіх кімнатах.
Все це вона прошепотіла йому на вухо.
Він відкинувся на спинку крісла.
- Цього не може бути.
- А ось і може!
- Але ж ми, здається, не зробили нічого поганого!
- Говори тихіше!
- Погодь! – сердито прошепотів він. Його обличчя то блідло, то червоніло. – Пішли на веранду!
Вийшовши на веранду, під подивився на всі боки і сказав, вже не криючись:
- Тепер розкажи мені ще раз цю дурну історію! Якщо я тебе правильно зрозумів, ФБР вирішило використати сусідній гараж для стеження за нашим будинком?
- Саме так! Це жахливо! Боюсь, наш телефон теж прослуховується!
- Ладно, ми ще подивимось, хто кого!
- Що ти збираєшся робити?
- Я переб’ю всі їхні прилади! Одного не розумію – чим ми могли їх зацікавити?
- Ламати нічого не треба! – вигукнула дружина, схопивши його за руку. – Тоді вже точно, неприємностей не обберешся! Нехай послухають декілька днів, зрозуміють, що ми в порядку, і заберуться геть.
- Я ображений, ні, я просто розлютований! Ці два слова не з мого лексикону, але, чорт забирай, зараз вони якраз. Що вони про себе надумали? І взагалі, в чому тут справа? Наші політики чи наші друзі на студії? Мої оповідання чи те, що я працюю продюсером? Так, ми дружимо з Томом Лі, а він китаєць, але це не робить небезпечним ні його, ні нас! Так в чому ж справа?
- Можливо, вони отримали помилковий сигнал і взялися за перевірку? Якщо вони всерйоз підозрюють, що ми небезпечні, їхні дії не можна засуджувати.
- Так-так, але мова йде про нас! До чортиків смішно, нарегочешся! Розказати, чи що, друзям? Знайти мікрофона і вирвати його з потрухами? Переїхати до готелю! Від’їхати в інше місто?
- Я думаю, нам варто залишити все на своїх місцях, адже приховувати нам дійсно нічого! Не будемо звертати уваги, та і все!
- Не звертати уваги? Як тільки я почав лаяти муніципалів, ти зразу ж поспішила закрити мені рота!
- Пішли в дім. Стає холодно. Заспокійся. Промине декілька днів, і вони в будь-якому випадку залишать нас у спокої.
- Ну добре, але краще було б якби ти дозволила мені розколошматити все це до бісової матері!
Вони повернулися в дім і трохи постояли у вітальні, намагаючись зобразити пристойну для такого випадку розмову. Він відчував себе так само ніяково, як актори - аматори на сцені дешевого провінційного театру: освітлювачі вже увімкнули юпітери, незадоволена публіка чекає, ось – ось почне розбігатися, а вони уже забули ролі.
Він повернувся до вітальні і, усівшись в крісло, взяв до рук газету, очікуючи, поки дружина накриє на стіл. Дім зразу ж наповнився звуками. Шелест газети нагадував шум лісової пожежі, розкурювання трубки звучало як завивання вітру в органній трубі. Він спробував сісти зручніше, і крісло зразу ж заричало, як собака уві сні, а холоші торкаючись одна одної, скрипіли, як наждак. З кухні чувся оглушливий брязкіт каструль, по яких безбожно били, дзвін падаючих мисок, ляскання пічної заслінки при відкритті – закритті, шум газу що рвався на свободу і який, спалахуючи голубим полум’ям з шипінням накидався на їжу, а потім все більш і більш голосне шкварчання і булькання їжі, що готувалася. І він і вона зберігали мовчання. Вони мовчали. Дружина увійшла до вітальні і зупинилась у дверях, подивилась на чоловіка, оглянула стіни, але нічого не сказала. Він перевернув футбольну сторінку, відкрив сторінку присвячену боротьбі. Очі його ковзали поміж рядків, фіксуючи плямочки в паперовій масі.
Шум в кімнаті досяг вже сили прибою в штормову погоду, гуркіт приливних хвиль, що бились об скелі обрушувався на його вуха. О боже, подумав він, надіюсь, вони не чують, як б’ється моє серце!
Дружина, мовчки поманила його до їдальні, і, поки він, оглушливо шурхочучи, складав газету, наостанок шмякнувши нею об крісло, поки йшов до їдальні, голосно тупаючи по килиму, і відсовуючи від столу по непокритій підлозі їдальні крісло, що реагувало обуреним скрипом, вона, брякаючи сріблом, розклала столові прибори, принесла, киплячий, як лава що вивергається, суп і поставила кавник з фільтром. Деякий час вони поглядали на цей агрегат, схвально прислухаючись до булькання в його скляному горлі, що звучало як протест проти мовчання, як відкритий вислів на тему, чого ж їм не вистачає. Потім вони заскреготіли об тарілки ножами і виделками. Він намагався щось сказати, але ледве не вдавився. Нарешті дружина вийшла на кухню і взяла листок паперу і олівець. Вернувшись, вона вручила йому записку: «Скажи хоча б що-небудь!»
Він написав у відповідь: «Наприклад?»
Вона знову взяла в руки олівець. «Що завгодно! Не можна весь час мовчати! Інакше вони можуть подумати наче з нами щось та не так!»
Якийсь час вони нервово дивились на списаний листок. Нарешті він посміхнувся, відкинувся на спинку крісла і підморгнув дружині. Вона нахмурилась, а він сказав:
- Можливо, ти все-таки хоча б що-небудь скажеш?
- Що тобі сказати? – спитала вона.
- Чорт забирай, ти мовчиш увесь вечір! Вічно у тебе настрої! Дмешся на мене за те, що я не хочу купити тобі цю шубку? Ти її не отримаєш, і баста!
- Але я зовсім не хотіла…
Жестом руки він зупинив її.
- Вже краще помовчи! Я не хочу сваритися через дрібниці. Ти сама знаєш, норкові шуби для нас задорогі. Не можеш сказати нічого розумного, так не говори зовсім!
До неї нарешті дійшло. Вона посміхнулася і підморгнула у свою чергу.
- А що ж я, по-твоєму, повинна носити? – скрикнула вона.
- Заткнись! – рявкнув він у відповідь.
- Ти ніколи мені нічого не купуєш! – закричала вона.
- Дурня, дурня і ще раз дурня! – загорлав він.
Вони насторожено прислухались. Здавалось, відлуння їх криків вернуло все до норми.
Кавник булькав не так голосно, ножі стукали об тарілки м’якше.
- Досить, - підсумував він. – Будь ласка, помовчи, хоча б один вечір
Вона фиркнула у відповідь.
- Налий мені кави! – попросив він.
До половини дев’ятого тиша знову стала нестерпною. Вони сиділи у вітальні. Вона намагалася читати тільки-що взяту в бібліотеці книгу, він готував до недільної рибалки штучних мушок. Інколи вони, переглянувшись, відкривали було рота, але зразу ж закривали його, озираючись, як наче помітили тещу.
Без п’яти дев’ять він не очікувано сказав:
- Може, куди-небудь сходимо?
- А не пізно?
- Та не так вже й пізно.
- Дивись, якщо ти тільки не зморився. Що до мене, то я весь день займалася прибиранням і розвіялась би з великим задоволенням…
- Так пішли ж!
- Чесно кажучи, я думала, що ти на мене сердишся…
- Тобі прийдеться змиритися з тим, що норкової шуби у тебе поки що не буде. Одягай пальто.
- Добре.
Через пару хвилин вони вже вийшли з дому і, усівшись в машину, обернулись на свій залитий світлом ліхтарів будинок.
- Прощай, будиночок! – посміхнувся він і, повернувшись до дружини, запропонував: - Давай поїдемо назавжди!
- Ми на це не відважимось.
- Тоді давай переночуємо в одному з тих мотелів, які гублять геть-чисто репутацію, - запропонував він.
- Кинь. Треба повертатися назад. Якщо ми де-небудь заночуємо, вони запідозрять недобре.
- Та пропадай вони пропадом! Я відчуваю себе останнім ідіотом у власному домі. А все вони і цей їхній цвіркун!
- Жучок.
- Все одно цвіркун. Пам’ятаю, коли я був ще зовсім хлопчиком, в нашому домі оселився цвіркун. Вдень він мовчав, а ближче до вечора починав пронизливо цвірінчати. Знайти його ми так і не змогли. Скоріш за все, він жив десь в щілині між половицями чи за пічкою. Перші ночі ми не могли заснути, потім якось звикли. Він прожив у нас не менше ніж півроку. Одного разу увечері ми вже збиралися влягатися, коли хтось спитав: «Що це за шум?». І всі прислухались. «Я знаю, що це таке, - сказав батько. - Це тиша. Наш цвіркун кудись пішов». Чи то пішов, чи то помер. І від цього нового звуку в нашому домі стало сумно і самотньо.
Вони їхали нічним шосе.
- І все-таки треба щось вирішувати, - сказала вона.
- Давай орендуємо інше житло.
- Ні, це не варіант.
- Тоді давай з’їздимо у вихідні дні в Есенаду. Скільки років збиралися, нехай із худа буде хоч якесь добро.
- А повернувшись, стикнемось з тією ж проблемою. Ні, єдине рішення – це вести таке життя, як за час до знайомства з цим мікрофоном.
- Я встиг вже забути наше попереднє життя. Все було таким звичним, таким приємним, а подробиць не пам’ятаю. Ми з тобою одружені ось вже десять років. І всі вечори схожі один на одного, всі приємні, звичайно. Я повертаюсь додому з роботи, ми обідаємо, читаємо чи слухаємо радіо, не телевізор, звичайно, лягаємо спати.
- Звучить досить безпросвітно
- Ти це так і сприймала? – спитав він раптом.
Вона взяла його за руку.
- Ні-ні. Тільки треба було інколи куди-небудь вибиратися.
- Потім ми обов’язково придумаємо що-небудь. А план на зараз – повертаємось додому і розмовляємо рішуче про все. Про політику, про суспільство, про мораль. Приховувати нам нічого. В дитинстві і я, і ти були скаутами, і те, що ми збираємось робити, ніскільки не великий виклик суспільству. Нічого тримати язика за зубами. А ось уже і кінотеатр.
Вони повернулися опівночі і трохи посиділи в машині, дивлячись на пусті підмостки що їх чекали.
- Ну що ж, - сказав він. – Пішли поздоровкаємося з цвіркуном.
Вони поставили машину в гараж і рука – в руку обійшли навколо будинку, йдучи до парадних дверей. Дім зустрів їх напруженим мовчанням. Їм здавалося, що на них, затамувавши подих, дивиться тисячна аудиторія.
- Ось ми і вдома! – голосно вигукнув чоловік.
- Так, чудесний був фільм! – сказала дружина.
Фільм, побачений ними цього вечора, являв собою рідкісне жалюгідне видовище.
- Більш за все мені сподобалась музика!
Музика була банальна і наслідувальна.
- А як прекрасно танцювала ці дівчина!
Обоє посміхнулись. Мова йшла про тридцятилітню клишоногу істоту з неймовірно низьким рівнем інтелекту.
- Дорога! – вигукнув він. – Давай з’їздимо у вихідні дні в Сан-Дієго!
- Ти це серйозно? Невже ти через це не поїдеш зі своїми товаришами на рибалку?
- Цього разу обійдусь без рибалки з дружками. Я люблю тільки тебе! – сказав він і з гіркотою подумав: «Ми поводимо себе як Галлахер і Шин, (1) зігріваючи холодний дім».
Вони метушливо наводили порядок в домі, чистили попільнички, відкривали шафи, грюкаючи дверцятами, готували ліжко. Він наспівував, фальшивим, бадьорим баритоном куплети зі скверного мюзиклу, який вони колись слухали, вона підспівувала.
В ліжку вона притислась до нього, і вони поцілувалися. Потім ще і ще. Їхні поцілунки ставали все більш пристрасними. Його рука ковзнула по її спині. І раптом він відчув, як вона напружилась. Господи, подумав він, а зараз що не так? Вона притислась ротом до його вуха:
- А що, якщо, - прошепотіла вона, - цвіркун у нас в ліжку?
- Вони не посміють! – вигукнув він.
- Тсс!
- Вони не посміють! – сердито повторив він пошепки. – Це все просто нерви!
Вона почала відсовуватись. Він спробував утримати її, але вона рішуче відсунулась і повернулась до нього спиною.
- Це було б якраз в їхньому стилі, - почув він її шепіт. Хвиля відкотилася, залишивши його на білому холодному березі.
« Ну, цвіркун, - подумав він, - цього я тобі ніколи не пробачу!»
Наступного дня, у вівторок, він відправився до студії, напружено працював, повернувся, ніде не затримуючись, і широко відчинив двері з бадьорим «Привіт, моя дорога!»
Коли дружина вийшла, він міцно поцілував її, поплескав нижче спини, пробіг рукою вверх-вниз по спині, поцілував ще раз і вручив їй величезний букет рожевих гвоздик.
- Це мені? – ахнула вона.
- Тобі!
- Сьогодні у нас якийсь ювілей7
- Зовсім ні. Просто купив їх і все.
- Як я рада! – До її очей підступили сльози. – Я навіть не пам’ятаю, коли ти дарував мені квіти…
- Невже це правда? Так, мабуть…
- Я тебе люблю, - сказала вона.
- А я люблю тебе, - сказав він, і вони поцілувалися знову, а потім, узявшись за руки, пішли до вітальні.
- Ти сьогодні рано, - сказала вона. – Зазвичай ти заїздив до бару, щоб пропустити чарочку з друзями.
- Ну, їх, цих приятелів! Ти знаєш, куди ми підемо в суботу, дорога? Замість того щоби дрімати в кріслі на сонечку у дворі, я поведу тебе на показ мод!
- Мені завжди здавалось, що ти терпіти не можеш…
- І ще, моя гарна. Я сказав хлопцям, що не зможу поїхати на рибалку у цю неділю. Вони вирішили, що я остаточно з’їхав з глузду. Що у нас сьогодні на вечерю?
Посміхаючись, він пішов на кухню і провів повну інспекцію, мішаючи половником або ложкою, принюхуючись і куштуючи все підряд.
- Пастуший пиріг! – вигукнув він, відкривши дверцята духовки і придивившись. – Моє любиме блюдо! Ти не робила його з червня!
- Я подумала, тобі сподобається!
Він їв з задоволенням, багато жартував. Вони вечеряли при свічках, гвоздики наповнювали кімнату пряним ароматом. Їжа була прекрасною, а увінчував вечерю пиріг з чорниці, тільки - що з холодильника.
- Чорничний пиріг! Потрібен талант і багато часу, що приготувати дійсно смачний чорничний пиріг!
- Рада, що тобі сподобалось, дорогий.
Після вечері він допоміг їй прибрати зі столу і вимити посуд. Закінчивши з прибиранням, вони пішли до вітальні і, сівши прямо на килим, послухали симфонічну музику і навіть трохи потанцювали під тему з «Кавалера роз» Штрауса. Він цілував її, а в кінці танцю шепнув їй на вухо:
- Вночі, цвіркун там чи не цвіркун!
Музика зазвучала гучніше. Він нахилився до неї.
- Ну як, найшла ти його? – спитав він пошепки.
- По-моєму, так. Він між каміном і вікном.
Подружжя підійшло до каміну. Біля нього дійсно з’явилась невелика, з ніготь, чорна бусинка. Вони подивились на неї і відійшли. Він відкрив пляшку шампанського, і вони випили по бокалу. Голосна музика заглушала всі звуки. Танцюючи, вони розмовляли, притиснувши рота до вуха партнера.
- Ну як? Вдалося тобі що-небудь розізнати? – спитала вона.
- Хлопці на студії радили мені не смикатись. Ці ідіоти тепер намагаються слідкувати зразу за всіма. Невдовзі вони, схоже, почнуть прослуховувати зоопарки.
- Виходить, все нормально?
- Просто сидіть і не рипайтесь, сказали хлопці, і в ніякому разі не ламайте їхнє обладнання. А то ще звинуватять у псуванні державного майна.
Цієї ночі вони лягли дуже рано, загадково посміхаючись одне одному.
В середу увечері він вручив їй біля порогу рози, їхній поцілунок був довгим. Вони зателефонували друзям, вибравши двох найблискучіших і дотепних, і запросили їх побалакати, розсудивши, що від репертуару цієї парочки зіскочить з розуму будь-який цвіркун. В четвер він зателефонував своїй дружині зі студії, чого вже багато місяців не робив, а увечері подарував їй ніжну орхідею, ще букет роз, шарфик, помічений ним в магазині під час обідньої перерви, і два квитки в театр. Щодо неї, то в середу вона спекла шоколадний торт за рецептом його матері, в четвер приготувала печиво і лимонний торт зі збитими вершками, заштопала йому шкарпетки, випрасувала штани і віддала до хімчистки його старі речі. Повертаючись з театру вони довго гуляли містом і пізно прийшли додому, потім ще почитали вголос Еврипіда, потім знову посміхнувшись одне одному, відправились до ліжка і прокинулись так пізно, що вранці йому прийшлося зателефонувати на роботу і сказатись хворим до обіду, і коли він, нарешті вийшов із дому, він подумав: «Це не може так продовжуватись!» Повернувшись назад, він підійшов до цвіркуна, що затаївся біля каміну, і, схилившись над ним, виразно сказав:
- Перевірка зв’язку. Раз, два, три. Перевірка зв’язку. Як мене чути?
- Що ти робиш? – вигукнула дружина.
- Викликаю всі машини! Викликаю всі машини! – продовжив її чоловік. Його обличчя було блідим, під очима круги. – Ви знаєте, хто з вами говорить. Ми давно зрозуміли, що ви у нас в гостях, хлопці. Заберіть свого мікрофона і йдіть до чортової матері! Ви все одно не почуєте від нас нічого цікавого! Все. Привіт Джону Едгару! (2) Кінець зв’язку.
Після цього він помахав рукою зблідлій від жаху дружині, і все-таки відправився на роботу.
Вона подзвонили йому рівно в три.
- Дорогий, - сказала вона, - вони його забрали!
- Нашого цвіркуна?
- Ну, так! Прийшли і забрали! Якийсь чоловік ввічливо постукав у наші двері і попросив дозволу увійти. Через хвилину він вже відключив жучка і забрав. Просто пішов не сказавши поганого слова.
- Слава богу, - сказав чоловік. – Слава богу!
- Підняв шляпу і подякував мені.
- Дуже мило з його боку, - сказав чоловік. – Ну, до скорого!
Цієї п’ятниці Джон повернувся з роботи в шість тридцять, оскільки дорогою додому заглянув до бару, де випив чарочку з приятелями. Увійшовши до будинку, він спритним рухом скинув з себе пальто і шляпу, прослизнув мимо дружини, повісив пальто на гачок і з газетою в руках пішов, не заглянувши на кухню, прямо до їдальні, де його чекали звичайний ростбіф і квасоля. Пообідавши, Джон сповістив її про те, що повернув до каси куплені квитки і що на показ мод вона може сходити з приятельками, а він краще трохи позагоряє на задньому дворі.
- Сьогодні наш дім здається зовсім іншим! - сказав він біля десятої годин вечора.
- Так, ти правий.
- Добре, що цвіркуна більше немає!
- Я теж рада.
Якийсь час вони сиділи мовчки.
- А знаєш, - сказала вона раптом, - мені його чомусь не вистачає! Я навіть, думаю, а не зробити нам щось таке погане, щоб вони повернули його назад.
- Не зрозумів? – сказав він, піднімаючи очі від своїх снастей, які готував до недільної рибалки.
- Не важливо, - сказала вона. - Пішли спати.
Хвилин через десять він, зіваючи пішов за нею. Дружина лежала на ліжку з закритими очима. «Вже спить», - подумав він.
ПРИМІТКИ:
1)…- Галлахер і Шин…- Ед Галлахер (Едвард Галлахер, 1863? – 1929) і Ел Шин, 1868 – 1949) – знаменитий водевільний дієт, виступали на Бродвеї в 1910 – 1914 і 1920 – 1925 рр.
2)…- Привіт Джону Едгару! – Джон Едгар Гувер (1895 – 1972) – засновник ФБР (1924) і його незмінний директор. Збирав досьє на багатьох впливових осіб і, як вважається, саме завдяки неймовірній кількості компромату протримався на своєму посту при всіх адміністраціях.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік