Неля
Неля вийшла з модного кафе тримаючи у руках своє лате і надуваючи пухкі губи у гримасі розчарування.
Оці губи, то була її гордість, останнє придбання та досягнення. Ще один крок до мети — вийти заміж за крутелика. Але губи не допомагали, ніхто на неї не звертав уваги, жоден “цінний мужчина”.
Вона почувалась роздратовано-розчарованою. Лате приторно солодило в роті, світ здавався недосконалим, люди сірими, а чоловіки — уродами.
“Блять, та що ж не так!” — подумки вигукнула Неля, — “Вії наростила, губи надула, вилиці збільшила.”
Оці матюки, вона їх дуже полюбляла, гарно душевно заматюкатись їй завжди допомагало. Неля провадила внутрішній монолог, нервово і бігцем п’ючи гидке лате на кокосовому молоці. Вона б із задоволенням його викинула, але останні шістдесят гривень і те, що це її єдиний сніданок, зупиняли.
“Доведеться знову телефонувати батькам, просити грошей, хоч би тато взяв слухавку”.
“І це ніяк не вирішує питання грудей. Їм вони не по кишені. Ці кляті цицьки, вони мені потрібні, палюбе!” — Неля сьорбнула з паперового стакана і подивилась на своє віддзеркалення у вітрині магазину сантехніки. Все, що було нижче талії їй подобалось. Навіть біле біде, на фоні якого вона відображалася. Особлива гордість довгі, прямі ноги й попа. Так вона висока, але вище талії вона себе ненавиділа. Грубі плечі, низько посаджена голова, занадто високе чоло, а головне — ледь помітні під одягом груди.
Вона викинула напій у сміттєвий кошик, поправила відворот улюбленого, фіолетового пальта, спробувала посміхнутись сама до себе, але зразу скривилась у гидливій гримасі своїм темним думкам.
Неля була самотня у великому місті. Без подруг і без хлопця. В селі, ще до переїзду, у неї був хлопець, але Неля його не любила. Користала, дозволяла кохатися за подарунки та допомогу по господарству. Позаочі з насмішкою називала його Кишеньковим Петриком, а не коханим.
Трубку звісно вняла мама. Сварлива і постійно хвора, але гарна сільська домогосподарка. На вулиці її знали як конфліктну, але розумну жінку. Побоювались. Батько також остерігався сперечатись з жінкою і дуже її любив. Він був місцевою інтелігенцією — агрономом. Неля їм і заздрила і трошки зневажала.
- Ма-ам? — жалісливо, але з мамою звісно не пройде.
- Чого тобі, доцю?
- Та нічого, просто набрала.
- Не бреши, що сталося?
- Погано мені, мам.
- А кому зараз добре. Ти роботу знайшла?
- Знайшла, — чомусь збрехала Неля, — в офісі. Солідна фірма з нерухомості.
- Молодчина, давно пора було. Тільки ти там не виділяйся сильно і свій характер не показуй. Сумлінно працюй, зароби спочатку репутацію, — затараторила мати нескінченні настанови.
Неля слухала у пів вуха. Все як завжди, мама вважала, що її думка всім потрібна і Нелю це дратувало. А зараз ще й злило, через власну брехню. “Та скільки ж можна!” вона сплюнула у своє лате в смітнику, на який зосереджено дивилась упродовж всієї телефонної розмови. Потім зрозуміла, що це неприйнятно і по-хлопчачому. Підняла голову, ніхто на вулиці не зважав на неї. Важко й глибоко вдихнула.
- Ма-ам, дай папу.
У відповідь почула нескінченні та добре знайомі прокльони на адресу батька. “Який десь вештається”. Нелі це було нестерпно і вона кинула слухавку.
Осінь того року видалася сонячною, але холодною. Пронизливий вітер шарпав поли пальта, холодив шию, мацав у пазусі. Неля безцільно тинялася містом, яке встигла полюбити за “цивілізацію” і зненавидіти за черствість мешканців та дорожнечу.
Другий рік, як вона приїхала сюди у пошуках кращої долі. Спочатку на гроші батьків, а потім на якісь зі своїх. Торгувала на базарі кедами, працювала на кухні заводської столової. Потім захопили інші амбіції. Для пошуків жениха вирішила модернізувати себе. Вії зробила на гроші з кухні, а різні шмотки та улюблене фіолетове пальто, яке їй так личило — купила з батьківських.
Ще треба платити за житло. Комірчину під стріхою старого будинку, на кінцевій зупинці тролейбуса. Її кімната, як і весь будинок, належала троюрідній тітці по батьковій лінії, старій вдові радянського чекіста, яка жила з таких от квартирантів, як Неля. Тітка якимось чином завжди знала що відбувається у будинку і навідувала Нелю у дні коли та приносила передачі з дому. Випрошувала, майже вимагала все найсмачніше, залишаючи Нелі тільки молочне, бо її “потім пучить” — казала тітка і статечно йшла до себе поперджуючи і нагадуючи Нелі через плече, як дешево вона платить за комірчину.
Неля ж наливала домашню карамель до дешевої розчинної кави і занурювалась у важкі думки про своє становище. “Це життя не для мене” — говорила собі, — “так не може тривати вічність”. “Я стану кращою і весь світ стане кращим для мене” — думала вона, скролячи Інстаграм зі світськими левицями та рекламою салонів краси.
Оскільки ні вона, ні батьки фінансово не тягнули це покращення, то Неля поїхала на збір полуниці до Польщі.
Там довелося працювати від світанку до сутінків, мешкати з іншими “сучками і бичками”, тільки так про них думала Неля, в переобладнаному хліві. Терпіти глузливі ляскання по сідницях старого, поляка-фермера і залицяння його недоумкуватого сина.
Неля вважала це тимчасовими труднощами. Натужно посміхалася старому поляку, їла полуницю, трималася осторонь і постійно рахувала на калькуляторі в мобільному свій бюджет.
І от вона тут. З новими губами, без боргів і з примарними перспективами.
За якийсь час безцільної прогулянки містом Неля зрозуміла, що не впізнає того району, до якого забрела. Якась ніби промзона, але не сучасна, а стара, з минулого століття. Їй навіть подобалось як виглядали будівлі. Вечоріло, і на перехресті засвітили вивіску. Неля зіщулила короткозорі очі й прочитала: “ресторан “М`ясо і кістки”. Вона зголодніла, тільки не відчувала цього поки запах смаженого м’яса та спецій не залоскотав у носі. Цей район міста спорожнів, але стоянка ресторану була заставлена солідними чорними автомобілями. Біля входу декілька водіїв зібрались у коло. Курили та обмінювались плітками.
Неля виструнчила спину, гордо здійняла голову і постукуючи каблуками попрямувала в ресторан.
Один з водіїв, наймолодший, засвистів їй навздогін і вигукнув “Опа-опа!” Інші заржали. Неля скривилась йому у відповідь і рвучко відкрила важкі двері.
Всередині панувала напівтемрява та прохолода. Тільки столики, накриті бордовими скатертинами, освітлювались маленькими світильниками із зеленими абажурами. Декілька вільних, за іншими сидять чоловіки різного віку, зодягнені всі як один в чорне. На столах парує їжа, важкі товстостінні склянки наповнені випивкою. Дехто курить сигари, десь з під стелі долинає джазова музика.
Неля зайняла столик ближче до центру зали, аби бути на видноті. Це потребувало певної хоробрості, але для неї не вперше. Підійшов офіціант. Довготелесий білявий хлопчина.
- Їсти будете? — з певною зверхньою манірністю спитав він, вмикаючи світильник.
- Так, хотілося б.
- Залишилось фірмове рагу.
- Несіть, — максимально щиро посміхнулась до нього Неля, що їй не дуже вдавалось.
- Що будете пити?
- Тільки воду.
Офіціант незадоволено здійняв брови та відійшов. “Педик якийсь” — подумала Неля і озирнулась на сусідні столики у пошуках імпозантних чоловіків. Такі були, навіть цікаві їй, але якісь траурні і зосереджені на собі. На Нелю ніхто не зважав. “Нічого, блять, нового у цьому світі, — нервувалася вона, — вечеря невидимки. Ще й ця дебільна музика та холодрига.”
Вона виставила свої довгі ноги з під стола, закинула одну на одну у надії принаймні повечеряти коштом котрогось із цих чоловіків. Підійшов хлопчина з гарною порцеляновою тарілкою гарячої страви. Впевненими рухами засервірував стіл. Нелю припрошувати не треба, рагу було неймовірно смачне. Дивний, незнайомий смак, але Неля ще й тарілку витерла скибкою хліба.
Задоволено відкинулась на спинку стільця, добре поїсти — що може бути краще у цьому житті. І так, вода тут не пасувала. Один порух руки і уважний офіціант вже несе їй бурбон. Неля пригубила ледь примруживши одне око. Душі хотілося свята, а в залі панувала атмосфера трауру та тихого алкоголізму.
- За життя! — несподівано для самої себе, вигукнула Неля піднявши над головою склянку із залишками напою.
Чоловіки подивилися на неї скляними очима і знову втупились у свої напої. Один вийшов, інший схилився на стіл в дрімоті.
- Мудаки, — тихо, майже самими губами промовила вона і перехилила склянку.
В голові захмеліло, але Неля зметикувала, що платити за вечерю нічим, встала і тихцем позадкувала до дверей.
Щойно відкрила їх, щоб вирватися на волю, як зіштовхнулася на порозі з огрядною старою жінкою. Від несподіванки Неля боляче штрикнула ліктем по кованій дверній ручці. При світлі повного місяця та одинокої лампи, що освітлювала вхід, жінка виглядала жахливо. У білому м’ясницькому фартусі поплямованому червоним, вся ніби зроблена з дріжджового тіста, з високою рудою зачіскою і великою бородавкою у кутку рота, з якої стирчали три волоски. Так само руді.
- Вже йдеш, дитинко? — хитро посміхнулася вона. Голос доволі молодий, як для її віку.
Неля зачаровано стояла, розгублена як у розмовах з тіткою. Старість завжди її лякала.
- А як же десерт? Буде чудовий пудинг.
Жінка міцно стисла її плече і завела назад у приміщення, як ведуть безвольне козеня на забій. Через зал, біля мовчазних чоловіків, на кухню. На яскраво освітлену велику кухню, з купою начиння, столами і обладнанням з нержавійки. Все блищало чистотою. “Як у морзі, тільки пахне смачно” — подумала Неля. Страх відступив, та й чи був то страх, швидше здивування. В електричній печі готувався червоний пудинг у великих білих рамекінах. На плиті з гігантськими конфорками стояв горнець із залишками рагу. Поміж столами порався карлик середніх років, з елегантною борідкою і злими очима. “Доволі симпатичний дядько, окрім зросту” — відмітила Неля.
Стара підвела її до глибокої раковини наповненої склянками.
- Помий, тільки не допивай, — скомандувала вона, — і ми розраховані. Як треба роботу то лишайся. Я Людмила, шеф-кухар, це Томаш, мій помічник — махнула на карлика і простягнула пухку руку.
- Я Неля, — пошепки відповіла стискаючи гарячу руку старої, — безробітна.
- Ладненько, — по діловому потрусила руку Людмила, подала Нелі чистий накрохмалений фартух, — працюй, а там подивимося що з тобою робити, — і зникла за дверима кімнати-холодильника.
За мить звідти почулись звуки розмірених ударів сокирою по кістках. Карлик Томаш не звертав на Нелю жодної уваги. Підійшов до печі та голосно понюхав пар, який звідти просочувався. Ганчіркою, схожою на старі штани, протер ідеально чисті нержавіючі поверхні. Неля скинула пальто і мила склянки у гарячій воді. На кухні було тихо, спекотно і затишно. Вона розслабилась. Видихнула весь накопичений негатив. Двічі зайшов хлопчина офіціант. Приніс брудні склянки, забрав пару порцій рагу від Томаша.
Неля закінчила і витерла розпарені руки. Вийшла до зали у пошуках туалету. Там залишилось тільки двоє відвідувачів. За одним столиком, тихо розмовляли не дивлячись один на одного. Густий дим від сигар ніби глушив їхні голоси, розмивав обриси кремезних постатей.
Туалет прогнозовано знаходився у найтемнішому закапелку ресторану. Гарний інтер`єр із дзеркалом на всю стіну, трьома умивальниками та трьома дерев`яними кабінками навпроти.
Неля посмикала одну — зачинена. Друга — вільна. Присіла. За стінкою хтось вовтузився. Почулися відсапування, шурхотіння та скавчання.
- Хто там?! — налякано зойкнула Неля. У відповідь тиша.
“Може миші, або здалося?”. Сидячи на унітазі вона відчула що втомилася. Її напружувала вся ілюзорність цього місця і безглуздість планів. “Це тупик. Треба додому.”
Неля відкрила двері кабінки і впритул зіткнулася з молодим, щуплим чоловіком, який тихо чатував на неї.
Зухвала посмішка, гидке обличчя, такий собі самовпевнений слимак у людській подобі за десять сантиметрів від її лиця. Неля впізнала водія, який свистів їй на вході.
- Вже йдеш, крихітко, — спитав він, з рота тхнуло псом, — а розважитись?
- Відчепись урод! — Неля спробувала пройти.
- Ой, гаряча-гаряча, — глумився хлопець, притуляючись до її вуха губами і хапаючи рукою за одну цицьку.
- Та ти охуїв, дебіл?! — Неля вовтузилась у його обіймах і відбивалась ліктями.
- Не ламайся, дилда, тобі сподобається!
Тип відступив трохи і відпустив одвірок кабінки. Неля зібрала весь відчай, страх і злість. Згадала, як вчили колись хлопці в селі, скористалась моментом, та й ударила ногою нахабу в живіт, з вигуком “я-аа-а”, аж каблук застряг в пупку і туфелька злетіла з ноги.
Де тільки взялася та сила. Ніби в удар влилася енергія усього молодого організму. Тип відлетів до протилежної стіни, врізався куприком в раковину, і з усієї сили, різко гепнувся потилицею у дзеркало. Від місця удару за лічені секунди і у всі боки, по величезному дзеркалу павутиною побігли тріщини.
Не в змозі встати, він здивовано вирячився на Нелю
- Ах йоп твою ма… — тільки й устиг промовити той неборак, як тріщини добігли до країв дзеркала і воно, ніби по команді, вибухнуло скалками різних розмірів які посипалися вниз на умивальники та на водія. Встромилися в лице, рот, одне око, яке зразу витекло і у вухо. Застрягли в шиї, з якої засочилися цівки крові, стократ віддзеркалені у гострих уламках. Хлопець затих і охляв.
Неля, яка за інерцією від удару знову присіла на кришку унітаза, з розкритим ротом плескала віями і не знала як їй реагувати. Кров на шиї жертви струменіла як питний фонтанчик у парку. Нелю це налякало, вона схопилася і пошкандибала на вихід. У дверях зрозуміла, шо одна нога боса. Вернулася до тіла, і відвертаючи голову у бік, висмикнула з живота свою туфлю. Взулася, вибігла в порожній зал, а звідти на вулицю та й зникла в темноті ночі.
Опам’яталася вже лиш дома, у своїй комірчині. Через шок не розуміла як добралася сюди. Її трусило, у голові гуло, хотілося зіщулитись і сховатись. Так вона і зробила, з головою накрившись улюбленим пледом. Думки хаотично роїлися в голові, на губах бринів плач, кінцівки хололи. За якийсь час рівень адреналіну трохи спав, Неля заспокоїлась і поринула у важкий тривожний сон.
Прокинулась аж наступного вечора. У залі того самого ресторану, за одним зі столиків. З важкою, ніби з похмілля, головою і ломотою у всьому тілі. “От халепа, так напитися — то халява була чи шо?!” кумекала Неля, рухаючись на кухню і про всяк випадок не дивлячись у бік туалету.
На кухні було так само світло. Людмила, сьогодні якась розпатлана і розпашіла від жару печі й плити, вправно рубала якесь м’ясо на великому столі. Поряд порався карлик, витираючи чужими штанами кров яка бризкала з під сокири. Грала весела музика схожа на свінг, булькало щось у каструлі. В тому кутку кухні де чистять овочі, сидів Кишеньковий Петрик і хлебтав якусь юшку з керамічної піали.
- О-оув! Наша годувальниця! — глумливо вигукнула Людмила, піднявши над головою руки і сокиру та переможно трясучи ними, як фани на стадіоні.
Карлик спробував повторити за нею цей жест, але штани звисали з його рук і застелили лице, вимастивши кров`ю. Він сердито сплюнув і повернувся до роботи.
- Проходь ближче, зараз повечеряємо, — так само голосно запросила Людмила, не припиняючи рубати шматки.
- Що готуєте? — спитала Неля зробивши декілька кроків до них.
- А що ти вполювала, серденько, — Людмила урочисто показала на порубане м’ясо, — може шампанського? Томаш організуй.
Неля перевела погляд на стіл і побачила декілька людських, волохатих кінцівок. Ступня, фрагмент стегна, передпліччя, кисть. І шматки, які вже важко було впізнати. Поряд був тазик із нутрощами.
- Допоможеш з холодцем? — кивнула Людмила у бік плити.
Неля зазирнула у каструлю. Звідти, кружляючи у киплячому бульйоні, на неї вцілілим оком дивилася розварена голова вчорашнього кривдника. Неля зойкнула і відскочила.
- Не бійся, буде смачно, треба тільки добре процідити, інакше волосся у зубах застрягає, — засміялася Людмила, і перемінивши тон гримнула на Петрика, — ану випльовуй, що тобі казала?!
Той вже мав два блюда перед собою, з одного брав якісь тельбухи, пережовував і випльовував в інший, але періодично не втримувався і ковтав з дурнуватою посмішкою на вустах.
- Слина добре для ферментації, потім смак, у-ммм, пальчики оближеш. — це вона до Нелі, і голосніше у бік залу — то де там шампанське?!
Неля замотала головою, щоб розвидіти цей жах, побігла до виходу. Двері відчинились і їй на зустріч вийшли мама й тато, у руках тримали великі бокали з шампанським.
- Яка я рада, які ми раді, — торохтіла її мати, — ти зробиш тут чудову кар`єру!
- Донечко, мила донечко, — посміхаючись у вуса і простягаючи до Нелі розчепірені пальці хрипло кричав тато, — зіронько ти наша!
Петрик чавкав, Людмила сміялася, холодець булькав, карлик шкреботів жорстким віником кам`яну долівку, батьки верещали. Ці звуки наростали і наростали, як лавина що наближається.
- Тату, мамо, Петрик, — репетувала у сльозах Неля, затуляючи долонями очі, — Тітко? — здивовано обернулась у бік звуків гучного пердіння, що долинали з холодильника.
Звідти визирала хазяйка її комірчини, із задоволеною мармизою вимащеною у сметані.
- Тітко! — зойкнула Неля, рвучко випросталась і сіла на своєму старому ліжку.
“У-фф. Все наснилось” — промайнула перша думка, але страх не відпускав і сльози лилися. Сльози катарсису.
Зранку Нелі було легше. Їй завжди зранку було легше, проблеми відступали, новий день обіцяв відпущення усіх гріхів. Вона поралась в комірчині, милася, готувала сніданок, прибирала, залишаючись у одних трусиках і принагідно поглядаючи на своє відображення. Вже віддавна такого не було, але сьогодні вона собі подобалась.
“А де ж має пальто?” — зупинилась на хвильку перед купою одягу в шафі. “От дідько, де пальто? Невже у довбаному ресторані?!” Неля розгубилась на хвильку і краєм ока помітила, що за вікном різко попасмурніло. Та сьогодні ніщо не могло її зламати. І десь підсвідомо вона розуміла, що їй хочеться туди повернутись. Повернутись на місце злочину. Бо невідоме лякало більше.
“Заберу пальто та й усе. І одним оком погляну що там і як. Я ж не вбивця, не спеціально то все”
Накинувши старий пуховик на домашню спортивку, Неля попрямувала до ресторану з надією правильно згадати дорогу.
Виявилось не так і далеко, просто треба йти у напрямку від центру міста. На околиці, які колись були окремим містом-сателітом поки межі між ними не поглинула урбанізація. Неля жваво крокувала, уявляючи, що просто йде на роботу і вловлюючи на собі зацікавлені погляди чоловіків. “Це щось новеньке” — думала вона, поправляючи ліф та лосини на попі, — “На що вони витріщаються?”
Повз повільно проїхало обшарпане таксі, коротко посигналило.
- Куди повезти королеву?! — загойкав хлопець у відкрите вікно.
- Та йди ти нахер, — відрубала Неля, — “а приємно”, — відзначила подумки.
За рогом виявилась вулиця з тією химерною будівлею ресторану “М`ясо і кістки” у кінці. На стоянці декілька машин, одна з них старий катафалк. “Ну от! Вже й хоронять” — внутрішньо здригнулася Неля, але ходу не стишила.
У залі було трохи світліше, достатньо щоб все побачити. Але нічого не відбувалося. Жодної поліції, крові та огороджувальної стрічки. Зайнято менше половини столиків. Одні чоловіки. Респектабельні та дорого вбрані, як і вчора. Їдять стейки і спрагло п`ють свій бурбон. Коли Неля увійшла — вся увага зосередилась на ній. Чоловіки посміхалися до неї, двоє встали і відсунули вільні стільці, запрошуючи присісти поряд. Сивий, але модно вбраний старигань підморгнув, та облизав тонкі губи. Загуділи голоси, ніби джмелі біля меду. Від несподіванки Неля стиснула сідниці, але випросталась і ніби на модному дефіле пройшла між столиків у напрямку кухні. Перед дверима зупинилась, передумала і попрямувала в туалет.
Ледь прочинивши двері Неля зазирнула до середини. Все було в порядку, чисто. На стіні висить таке саме дзеркало, чи може те саме? У кутку розстелено пелюшку для собачого туалету і над нею, підійнявши ногу, схилився карлик Томаш зі спущеними штанами.
- Вибачте, — вигукнула Неля і грюкнула дверима.
“Дідько, що ж це було?”, — подумала вона, але перевірити не насмілилась. Згадала про пальто і пішла на кухню.
На кухні було порожньо, Неля вхопила пальто з вішака і повернулась, щоб тихцем вшитися. Та в приміщення вже вкотилася Людмила, з усіма своїми складками тіла у квітчастому балахоні та химерною зачіскою.- Дорогенька наша, ти повернулась! — посміхнулась до Нелі, але так не щиро, що та знітилась.
- Привіт, — боязко відповіла Неля
- Талантище ти наше, — Людмила згребла Нелю в обійми, а та тільки відгородилась пальтом, — як я в тобі помилялась.
- Я на хвилинку, за пальтом.
- Поставити мити посуд таку дівчину, таку мисливицю, — Людмила вправно накинула на себе фартух.
- Про що ви?
- О, — ніби опам’яталася шеф-кухарка, — не зважай. Я вже у тому віці, коли мелють казна-що. Пудинг будеш?
- Ні, дякую. Щось трапилось тут? — обережно спитала Неля.
- Якщо щось трапляється у “М`ясо і кістки”, то воно тут і залишається. Не зважай, спробуй, — Людмила підсунула Нелі під ніс столову ложку з темно-коричневим пудингом.
- Шоколадний?
- Добра ідея, але ні. Спробуй.
“Припрошує, як мама в дитинстві”, — подумала Неля, — “І так само важко відмовити”. Неля відкрила рот на трішки, аби лиш з`їсти маленький шматочок, але Людмила грубо запхала їй усю ложку, цокнувши по зубах. І зразу набрала ще пудингу.
- М-мм, — смакувала Неля, — ніби смачно, але дивно.
Вона просто не наважувалась засмутити кухарку. Вона її просто боялася.
- Їж-їж, тобі корисно.
- Ні, дякую. Що це, тобто з чого? Таке пікантне, ніби паштет, — посміхнулася Неля.
- Дякувати потім будеш, ще ложечку.
Неля проковтнула ще одну ложку не знаючи що їй робити і де подіти руки. Людмила годувала її навстоячки, біля дверей, ніби ліками. Пудинг відгонив металом.
- Це дорогенька, дуже помічне у твоєму випадку. Тільки бажано запити. Портвейн, бренді або “Криваву Мері”? — підморгнула їй Людмила, наповнивши ще одну ложку. При цьому бородавка у кутку рота трошки сіпалась, — з кров’яним пудингом алкоголь те що треба. Не дуже солодко?
- Яким, яким пудингом?
- Кров’яним. З жертовної крові. Добре закріплює ефект повели…
Людмила не встигла закінчити речення, як Неля схопила рот і вилетіла за двері у напрямку туалету. “Ерік. Неси два портвейни” почулося за спиною. Неля мало не збила з ніг карлика, який саме виходив струшуючи однією ногою, забігла у першу кабінку і миттєво вирвала все з’їдене. Її рвало до останньої краплі вмісту шлунка, а вона дивилася в унітаз, ніби у прірву, і плакала. Блювала і плакала, змішуючи сльози з кров`ю і ваніллю.
За пів години привела себе до ладу, підвела брови і вийшла у зал. Мала відчуття порожнечі, яку хотілося заповнити.
“Здається, мені треба секс! Дідько, а це щось нове.” — думала Неля. Вона збиралась піти звідси раз і назавжди. Але ноги не слухались і треба було випити. Присіла за вільний столик, єдиний, залитий сонячним світлом з вікна. Миттєво підбіг офіціант. Улесливий як ніколи.
- Ерік, так?
- Так, пані.
- Неси мені мартіні, Еріку. Саме сухе яке знайдеш. І оливок. Я мушу змити цю гидоту.
- Миттю, — кивнув Ерік, — щось поїсти, може стейк з кров`ю? У нас сьогодні дичина.
Неля відчула як на цих словах її знову нудить. Лигнула.
- Ні в якому разі, Еріку. Тільки пити.
Менше хвилини, й офіціант сервірує їй стіл. Бокали, лід, мартіні, оливки. Одним махом перший бокал. Ерік затримався і підливає. Ще один і оливки до рота.
- Гарний ти хлопчина, — підняла до нього очі Неля, — я б тебе трахнула, якби не оце от все, — і легенько плеснула його по попі. Ерік почервонів.
- Як буде ваша воля.
- Ти мені от скажи, гарні у вас напої, а годуєте тільки м’ясом. Чому?
- Оув. У нас особливі блюда. Делікатес — якщо дозволите так сказати.
- У-гум.
- Наприклад сьогодні у нас вовчатина. М’ясо вовка в меню, — церемонно презентував Ерік.
- А вчора, що я їла вчора? Підлий трохи, — чавкаючи оливками спитала Неля.
- Вчора у нас був борсук і залишки гієни, — скривився Ерік.
“Хто б сумнівався”, — подумала Неля, жестами вказуючи Еріку звалити та одночасно відбираючи у нього пляшку.
Озирнулась навкруги. Чоловіки зазирали їй в очі та щиро посміхалися. Вона вибрала елегантно вбраного, найгарнішого.
- Ти, — показала пальцем, — поїхали розважатись.
Встала закидуючи на плечі пальто, трохи захмеліла і незвично войовнича. Чоловік миттєво послухався і галантно відкрив двері для неї. Але Неля на пів дорозі зупинилась, повернула до свого столика, запхала у глибоку кишеню пальта пляшку з мартіні, чмокнула Еріка, який прибирав, в чоло і розмашисто покрокувала на вихід.
Наступні три дні Неліного загулу будуть переповідати нащадкам як міські легенди. Нічні клуби, ресторани, дискотеки й дорогі готелі. Усюди вона була в центрі уваги, всім подобалась і всі хотіли з нею познайомитись. Ніби рок-зірка, Неля сяяла красою, впевненістю та сексуальністю. Але привабливість ця була особлива, як привабливість медових пасток або привабливість наркотиків. Йшла з середини і гіпнотично діяла на оточення. Переважно на чоловіків. Та й на саму Нелю. Ці дні вона була закохана сама у себе, у свою нову “роль” і в ту неспинну енергію яка у ній вирувала.
Вона змінювала чоловіків щопівдоби, перед тим вони витрачали на неї цілі статки, занепадали морально і залишалися спорожнілими духовно. Один стрілявся, але куля тільки пробила щоки і винесла трохи зубів, другий був госпіталізований до психлікарні, після того як голий і босий бродив трасою міжнародного значення та кланявся кожній зірці мерседес. Третій увірував у Бога, розкаявся і попросився до монахів-старовірців. А четвертий щойно привів Нелю до шикарного готелю, просив дозволу стати її рабом і цілував ноги поки Неля ніжилась у джакузі.
Зненацька все закінчилося. Рівно через три доби зіркового шаленства, світ зупинився і фарби зблякли. Неля прокинулась серед ночі від звуків схлипування. На краю ліжка, в одній тільки майці та готельних капцях сидів її залицяльник, плакав і сякався у ту білу майку.
- Чого ти, малий? — співчутливо спитала Неля.
- Він повернув до неї волові вологі очі.
- Я розгубився, — хникнув і важко перевів подих, — я не розумію як тут опинився і хто ти.
- О, це дуже просто. Ми добре проводимо час і все. Не заморочуйся.
- З тобою? — його здивування прочитувалось навіть у сутінках кімнати.
- Так, пацан, а що таке?! — Неля вже звикла не церемонитись з ними.
Але цього разу не спрацювало. Чоловік, який насправді був років на шість старшим за неї, схопився і почав нервово ходити кімнатою. Його геніталії й зад трохи визирали з-під майки і це смішило Нелю, “дідько, але ж і волохата у нього срака”, — думала вона, а він накручувався й нервував.
- Чорт забирай, дівчино. Вимітайся, я тебе не знаю. Принаймні не повинен знати, бо я з такими як ти не маю нічого спільного!
- Та остинь ти, — Нелю це вже насторожувало.
- Не говори мені що робити! — Крикнув на неї чоловік, — от блять, — це він побачив у якому вигляді ходить по кімнаті.
Схопив геніталії у жменю, а іншою рукою на попу натягнув майку, та побіг у ванну.
- Коли я вийду звідси, щоб тебе вже не було, — вигукнув у шпарину прикритих дверей, — інакше викличу охорону!
Неля сиділа у ліжку обійнявши коліна. “Що ж спрацювало не так?” Вона була спокійна, або радше самовпевнена і відчувала шо рішення є. Але яке? Їй не хотілося втрачати владу. Навіть над цим невдахою. Взяла до рук телефон. Пошукала “М’ясо і кістки” в інтернеті. Ні карти, ні ресторанні гіди, ні гугл нічого конкретного не дали. Відклала телефон, роздивилася по кімнаті у пошуках свого одягу. Але їй подзвонили. Номер приховано, а на тому кінці Людмила.
- Ти мене шукала, дорогенька?
- Привіт шефко, — Нелі хотілося звучати впевнено.
- Як погуляла, дорогенька? — Людмила ніби глузувала, але Неля прагнула довіритись їй.
- Все Ок, … ніби.
- Думаю тобі вже час повертатись до роботи. Хіба ні?
- У-мм, так? Можливо. А що я маю робити? — Неля мимоволі напружилась усім тілом.
- Ти ж талант, дорогенька і сама знаєш — що робити. А я за тобою приберу.
- Я знаю? Що я знаю? — перепитувала Неля
- І зразу приїзди до мене. Зготуємо свіжий пудинг.
Людмила гидко засміялась і щось там прокоментувала поза розмовою, ще до того як покласти трубку. Типово для старшого покоління. Неля мить дивилася на порожній телефон. Встала і як чапля переступаючи розкиданий одяг пішла до ванної кімнати. Її коханець по шию занурився у гарячу пінну воду, та релаксував. Неля підійшла до дзеркала, підмалювала великі губи, повтішалась відображенням своїх грудей. Відкрила тумбочку, дістала з неї готельний фен. Увімкнула його у розетку біля чаші джакузі. Чоловік розтулив одне око.
- Ти ще тут? — спитав гонорово і вже зовсім не істерично, — маєш десять хвилин щоб здриснути!
- Звісно, дорогенький, — відповіла Неля, крізь шум фена, — я впораюсь значно раніше.
І кинула фен у воду біля ніг чоловіка.