Провулок, якого нема
з рубрики / циклу «Містика»
Нинішній вечір видався зовсім тужливим. Незважаючи на те, що був кінець літа, погода стояла майже як у середині осені. Вогкий щільний туман ліниво стелився над землею, практично приховуючи від очей мокру бруківку тротуару. На рівні грудей він трохи тоншав, дозволяючи розгледіти бліде світло вуличних ліхтарів. Звуки вечірньої вулиці долинали глухо, наче крізь вату. Сиро і мерзлякувато. У таку пору найкраще сидіти в м`якому кріслі перед телевізором або вчергове перечитувати улюблену книгу, насолоджуючись витонченою словесною в`яззю улюбленого автора. Однак сьогодні Вадима чомусь потягнуло на вулицю.
Невлаштованість особистого життя і проблеми, що накопичилися на роботі, шукали виходу, і вечірня прогулянка була найкращим рішенням. Як добре неквапом міряти кроками тротуар і ні про що не думати. Точніше, якісь думки все одно крутилися в голові, але він намагався не звертати на них уваги, ніби ці думки існували самі по собі.
Вадиму подобалося іноді ввечері прогулятися цією вулицею. Тут був широкий тротуар, що йшов уздовж акуратного паркану, який оперізував останній острівець приватних будинків, з усіх боків оточений багатоквартирними висотками. На цих залізобетонних скелях постійно мерехтіли призовні вогні якихось реклам, настирливо бубоніла монотонна музика. Проїжджою частиною туди-сюди снували численні автомобілі. Одним словом – суцільна метушня. І тільки тут, на острівці, якимось чином завжди зберігався спокій та затишок.
Але сьогодні за парканом крізь туманну стіну непривітно проступали темні силуети насуплених будівель. Здавалося, вони проводжали його засудливими поглядами, не розуміючи, як можна гуляти в таку погоду замість того, щоб проводити час у теплій та затишній квартирі.
Несподівано десь ліворуч, зовсім поряд, у тумані сердито рикнув двигун автомобіля, і Вадим мимоволі відступив праворуч – подалі від краю тротуару. Лише кілька кроків, але він якимось чином опинився в провулку. Спочатку Вадим навіть не зрозумів, що його так здивувало, але потім зметикував. У цьому місці не було туману – він лишився за спиною. А попереду, підсвічений кількома ліхтарями, відкрився невеликий затишний провулок.
Тут було тихо. З лівого боку м`яко сяяла неонова вивіска бару з дивною назвою "Ніде". З прочиненого вікна долинали звуки повільного блюзу. На протилежному боці було кілька двоповерхових будинків, у яких подекуди світилися вікна. Наприкінці провулка височіло величезне дерево з розлогою кроною, під яким розташовувалися столики, оточені зручними, з огляду на їхній вигляд, дерев`яними стільцями. Людей не було видно.
Вадим прудко обернувся. Туман був лише на відстані простягнутої руки. До нього можна було доторкнутися. Вадим не втримався і перевірив — кінчики пальців явно відчули вологу прохолоду. Як туман не проходив далі, було незрозуміло. Здавалося, що якась невидима стіна відгородила цей провулок від решти світу.
Ніби намагаючись відігнати наслання, Вадим струснув головою. Адже тут ніколи раніше не було жодного провулка! Напевно, тисячу разів він ходив цим маршрутом і знав, що його не може бути. Однак ось — провулок був…
Захотілося позадкувати, повернутися у звичний світ, але в цей момент праворуч відчинилися двері двоповерхового будинку, і миловидна дівчина спустилася східцями. Глянувши на незнайомця, вона м`яко усміхнулася, поволі перетнула провулок і зайшла до бару.
Вадим завмер у стійці мисливського собаки, який почув невідомий запах, і зовсім забув про те, що тільки-но вирішив піти звідси. У вигляді незнайомки було щось привабливе і чарівне настільки, що Вадим якось геть чисто втратив інтерес до виникнення загадкового провулка. Відкинувши сумніви, він теж подався до бару. Коли Вадим заходив усередину, над його головою м`яко брязнув кришталевий дзвіночок. Звук був тихий, наче шепіт весняного вітерця.
Усі присутні спрямували погляди в бік прибульця. Власне, у барі не було багатолюдно. У лівому кутку за столиком на двох розташувався сухенький сивий дідок. Навпроти нього сиділа жінка похилого віку, яка досить-таки добре зберіглася і виглядала симпатичною для своїх років.
У правому кутку за столиком знемагала від самотності огрядна випещена блондинка середніх років. Перед нею стояла чашка кави та пузатий келих із залишками коньяку на денці. У її лівій руці тонка сигарета танула димними вензелями, крізь які блондинка із зацікавленням розглядала Вадима.
За стійкою бармен чаклував над коктейлем. Зирнувши на нового відвідувача, він привітно посміхнувся і, запрошуючи, нахилив голову у бік високих барних стільців.
І лише дівчина з каштановим волоссям, що сиділа перед стійкою, не озирнулася на прибульця, щось тихо розповідаючи бармену. Але Вадим упіймав у дзеркалі за спиною господаря закладу її уважний погляд.
Він підійшов до стійки і тихо промовив:
— Добрий вечір…
— І вам усіх благ! — обізвався бармен. — Бажаєте чогось?
Незнайомка трохи повернула голову у бік Вадима і мовчки кивнула. Йому здалося, що в самих куточках її губ причаїлася легка посмішка, точніше — тінь легкої посмішки.
— Мені б зеленого чаю, якщо можна…
— Одну мить! Сідайте…
Вадим влаштувався на сусідньому стільці поруч із незнайомкою і додав:
— Мабуть, я не відмовився б і від келиха гарного сухого вина.
— Червоне? Біле? — уточнив бармен.
— Червоне…
— Спробуйте “Мерло”… — подала голос незнайомка. — Згодна, трохи тривіально, але це вино тут і справді вельми пристойне…
— Дякую. Ви не проти, якщо я замовлю і для вас?
Вона м`яко посміхнулася і трохи кивнула на знак згоди.
Бармен одразу поставив на стійку два іскристі від чистоти келихи, спритно наповнив їх і зайнявся приготуванням чаю.
Вадим підняв свій келих, подивився на просвіт із виглядом знавця, хоча, правду кажучи, у винах він особливо ніколи не розбирався, і відпив ковток. Вино виявилося трохи терпкуватим, але приємним, і Вадим із подивом відчув, як воно практично миттєво пробігло по тілу бадьорою хвилею. Щось сталося із зором: йому здалося, що межі внутрішнього простору бару розсунулися і пішли кудись у напівтемряву. На світлі, наче на сцені, опинилися він, вона і бармен.
Незнайомка пригубила зі свого келиха. Її вії ледь вловимо здригнулися, і на губах заграла легка усмішка. Вона подивилася Вадиму прямо в очі і поцікавилася:
— Схоже, ви тут уперше?
— Цілком вірно… чесно кажучи, до сьогоднішнього вечора я навіть і не підозрював про існування цього бару. Здається, сотню разів проходив тут, але ніколи раніше провулка не помічав, наче його й не було.
Вадим покрутив у руці тонкий пластиковий круглячок підставки під келих, на якому хитромудрими літерами була написана назва закладу, потім подивився на бармена і невпевнено запитав:
— А чому, дозвольте дізнатися, ваш бар називається "Ніде"? Що за дивна назва?
— Невже назва "Тут" чимось краща? — відповів бармен питанням на запитання.
— Ну, я не знаю… просто дещо незвичайна…
— А мені подобається, — приєдналася до розмови незнайомка. — Є в цій назві щось загадкове, інтригуюче… простір для польоту фантазії… щось, що руйнує сіру буденність…
Непомітно для себе вона захопилася міркуваннями, і Вадим здивовано дивився на її обличчя, яке, здавалося, змінювалося на очах. На щоках незнайомки проступив легкий рум`янець, очі заіскрилися таким мрійливим променистим світлом, що на серці стало тепло й затишно. Кудись далеко пішли хвилювання з приводу майбутнього нагоняю від шефа за зрив графіка розробки нової програми. Навіть туга самотності – постійна супутниця останніх років, відсунулася кудись убік, послабивши свої холодні обійми.
Наче зачарований, Вадим простяг руку і доторкнувся до долоні дівчини. І, дивна річ, вона не відсторонилася, а продовжувала говорити так, ніби нічого особливого не сталося, немов вони знайомі вже багато років. М`який блюз хитав їх на своїх хвилях, несучи в якісь незвідані, але чудові далі.
— Як тебе звати? — несподівано запитала вона, непомітно перейшовши на "ти".
— Вадим. А тебе?
— Ніна…
— От і познайомилися. Мені дуже приємно, справді!
— Мені теж. А чим ти займаєшся там, — вона змахнула рукою в невизначеному напрямку, — в повсякденному житті?
Вадим трохи збентежено знизав плечима:
— Та загалом нічим особливим... пишу програми для комп`ютера.
— Це, мабуть, дуже цікаво?
Ніна приготувалася уважно слухати, і Вадим відчув себе винним, наче позбавляв дитину чудової казки.
— Та нічого цікавого, — він розгублено розвів руками. — Рутинна робота: цифри, графіки, скрипти всякі, коди, застосунки… одним словом — нудьга. А чим займаєшся ти?
— Ну… якщо можна так сказати, теж пишу.
— У якому сенсі? Програми пишеш чи романи, вірші?
Співрозмовниця посміхнулася куточком губ.
— Та ні, все набагато простіше — я пишу картини.
— То ти художниця? От чудово! Я, зізнатися чесно, зовсім не вмію малювати, але дуже люблю розглядати картини, особливо гарні.
Ніна трохи зніяковіла і протестуючи змахнула рукою.
— Взагалі-то я промисловий дизайнер, але у вільний від роботи час беру акварельні фарби і починаю щось вигадувати… наприклад, це місце, де ми з тобою сидимо…
Від її слів Вадиму спочатку стало смішно, потім він насторожився. А дівчина продовжувала:
— Напевно, ти здивуєшся, але… я й тебе вигадала. Мені було так самотньо, і я постійно фантазувала. Я малювала і уявляла тебе у своїх мріях, сподіваючись якось зустріти… — Так, саме тебе!
— Але ж ми з тобою ніколи раніше не зустрічалися, — обережно заперечив Вадим. — Може, все це тобі здалося?
Він безпорадно озирнувся на всі боки, ніби шукаючи підтримки у відвідувачів, але ніхто з них навіть не дивився у бік стійки бару. Лише господар закладу, спритно поліруючи черговий келих, змовницьки підморгнув Вадиму.
— Все в цьому житті відносно, — сказав він.
— Що ви хочете цим сказати? — здивувався Вадим.
— Нічого особливого. Просто між реальністю та мрією така тонка грань, що іноді її можна і не помітити.
- Ви це серйозно?
Але бармен у відповідь лише знизав плечима і поставив на стійку чашку із зеленим чаєм.
- Можливо, і справді — я всього лише сплю, і мені все це тільки сниться, — тихо сказала Ніна. — А коли прокинуся, нічого не буде, як не було й до цього вечора.
- Якоюсь мірою це залежить від вас, — усміхнувся бармен. — Кажуть: людина — творець свого щастя!
Вадим відчув, як у ньому зароджується невиразне занепокоєння. Усе це було якось не так… нереально. Цей дивний бар та його господар, відвідувачі… ось тільки Ніна… У нього виникло відчуття, що вона саме та жінка, якої йому не вистачало, яку він не міг зустріти все своє свідоме життя. Але її слова збентежили Вадима, змусивши засумніватися у її здоровому глузді. На душі стало тужливо.
- Послухай, Ніно, — він трохи зам’явся, підшукуючи слова. — Мені було дуже приємно познайомитися з тобою… але, на жаль, у мене сьогодні є ще деякі справи… мені треба йти.
Він обернувся до бармена, який уважно прислухався до розмови, і запитав:
- Скільки з мене?
- Анітрохи, — відповів той. — Сьогодні особливий вечір: усе за рахунок закладу.
- Ну що ж, тоді до зустрічі!
Вадим підвівся, збираючись попрямувати до дверей, але Ніна взяла його за руку і тихим голосом попросила:
- Не йди… залишся зі мною, будь ласка!
- Я хотів би, але сьогодні не можу…
Вадим м`яко звільнив руку і промовив втішну фразу:
- Зустрінемося наступного разу.
- Ні, якщо ти зараз підеш, то вже ніколи сюди не повернешся!
- Повернуся.
Вадим рішуче попрямував до виходу. Вже на порозі він озирнувся і підняв руку в прощальному жесті. Відвідувачі бару і сам господар чомусь дивилися йому вслід зі співчуттям — принаймні так йому здалося. А Ніна сиділа за стійкою, закривши обличчя долонями.
У провулку було тихо, тільки м`яко звучав блюз, долинаючи з відчиненого вікна бару. Стримуючи себе, щоб не озиратися, Вадим швидко дійшов до стіни туману і ступив на вулицю.
Тут усе було як і раніше: глухувато бурмотіли машини, що проїжджали повз, блимали крізь туман різнокольорові вогні реклам на протилежному боці вулиці. Здавалося, минуло лише кілька хвилин з того часу, як він побував у провулку.
Вадим обернувся — перед ним був паркан, за яким темнів одноповерховий будинок. Провулок зник! Його не було ні праворуч, ні ліворуч. Його просто не було взагалі, наче він ніколи й не існував!
- Нісенітниця якась, — пробурмотів Вадим. — Невже мені це примарилося?!
Він стурбовано потер лоба, точніше, хотів потерти, але виявив затиснутий у руці пластиковий кружок-підставку під келих із назвою бару. Вадим розгублено потупцював біля вологого паркану, навіть спробував зазирнути за нього, ставши навшпиньки. Але нічого, окрім насупленого в тумані будинку, не побачив. Постоявши якийсь час перед огорожею, Вадим засунув пластиковий кружок у кишеню і, згорбившись, поплентався додому.
З того часу в пошуках зниклого провулка він щовечора блукав уздовж паркану, заглядаючи за нього і прислухаючись. Іноді йому здавалося, що він чує слабкі звуки того самого блюзу, що лунав у барі. А може, йому лише здавалося… Вадим згадував Ніну і кляв себе за боягузтво, за зневіру в диво, потай благаючи про можливість знову побачити її.
* * *
Якось непомітно осінь зійшла нанівець. Першого грудня закружляв чистий пухнастий сніг, дбайливо загортаючи білим покривалом місто.
Прийшовши на роботу, Вадим здивувався метушні, яка панувала у відділі. Хлопці чомусь безглуздо усміхалися, постійно поправляючи краватки, пригладжуючи долонями пасма волосся.
– Що сьогодні відбувається? – поцікавився здивований Вадим.
– А ти що, не знаєш?! – здивувався його сусід Сергій. – У нас новий співробітник з`явився. І до того ж дуже симпатичний!
– Про кого ти кажеш?
– Та про нового дизайнера — он, до речі, вона йде...
Вадим відчув, як його серце судомно смикнулося й повисло на тонкій ниточці. Він повільно обернувся.
Проходом між столами легкою ходою йшла усміхнена Ніна...