Пробудження: 2036-й
6-7 глава 6-7 глава
6
Отже, тепер залишалося лише зустрітися з Едуардом — давнім другом, до якого давно збирався заїхати.
Довелося знову викликати таксі: власною машиною Олексій уже давно не користувався. Штрафи за експлуатацію бензинових двигунів, які давно визнали анахронізмом, були непомірними, а зробити «апгрейд» усе ніяк не доходили руки.
— Добрий день. Оплата лише готівкою, — попередив водій, щойно Олексій улаштувався на сидінні. — Знову підвисає банківська система.
Слова водія анітрохи його не здивували. З початком «інопланетної ери» стару банківську систему, що через олігархічні групи працювала на «сірих», швидко демонтували. Нова, прозоріша й лояльніша, лише набирала обертів, через що час від часу траплялися збої. Готівки в місті бракувало, і багато хто — зокрема й таксисти — крутилися як могли, вигадуючи способи «роздобути» паперові гроші.
Та чи говорив водій щиро, чи лукавив — зрозуміти було важко, та й навіщо: у кожного свої таргани.
— Так, звісно, я це врахував, — спокійно відповів Олексій.
— Тоді вперед! — кинув водій і невиправдано різко рушив з місця.
— Ого, ми кудись поспішаємо? — стримано запитав Олексій і лише тепер усвідомив, що не назвав адреси — ні в застосунку таксі, ні сідаючи в машину.
Зберігаючи зовнішній спокій, він поправив затискач для краватки — данину старій моді й аксесуар, який син наполегливо радив завжди носити, — активуючи вбудований передавач.
Тепер залишалося чекати...
7
У найближчі хвилини не сталося нічого, що було цілком очікуваним у таких випадках (про що Сергій попереджав заздалегідь): ні дистанційного вимкнення двигуна, ні вантажівки, що раптом виїхала б навперейми, ні світлофора, який зненацька перемкнувся б на червоне. Нічого, що свідчило б: сигнал почуто й необхідних заходів уже вжито.
Натомість пролунав вхідний виклик на зап`ястний телефон водія — у формі браслета. Той одразу відповів.
Олексій напружився.
Майже не зменшуючи швидкості, водій уважно, але чомусь розгублено вслухався в голос на тому кінці, час від часу поглядаючи на Олексія.
— Та ні, усе нормально... Їду, як завжди... — бурмотів він.
Потім ще кілька разів ніяково «дакнув», почервонів, вкрився потом. Нарешті щось натиснув під «торпедою» й сказав:
— Вибачте... Я не зовсім точно виконав інструкцію і, схоже, вас чимось стривожив. Тепер можна говорити відкрито — я ввімкнув генератор перешкод. І ось... — він простягнув Олексієві крихітну гарнітуру. — Можете поспілкуватися з моїм начальником... вашим сином.
— Тату, вибач, — почав Сергій без привітання, чудово розуміючи, у якому той зараз стані. — Треба було терміново й тихо послати когось за тобою, але підвернувся лише цей хлопець. І мабуть вирішив погратися у шпигунів замість того, щоб одразу дати нам поговорити.
— А-а... Зрозумів тепер. Та все гаразд, — з полегшенням видихнув Олексій. — Я вже давно звик до різного роду адреналінових ситуацій, хоча... зізнаюся, такого давно не відчував. Що сталося? Чому послав за мною, навіть не попередивши? Щось надзвичайне?
— Ну, з огляду на все, що ми пережили за ці роки, — не настільки... — голос сина звучав спокійно, але це рівним рахунком нічого не означало. — Не хочу телефоном. Чекаю на тебе!
І він одразу ж відключився.
Судячи з усього, ситуація була не з простих.
Попередивши Едуарда про перенесення зустрічі, Олексій уже хотів було набрати дружину, але передумав: «Навіщо давати привід для хвилювання? Раптом усе не так уже й погано?..»
Київ, липень 2025