На Марсі

- Боже! Який запах! Петрович, де взяв? Привіт!

- Привіт, привіт… Та де ж… на складі. Сам сходив.

- Ти дивись, а як це ми її таку раніше не знайшли?

- Та ми ж, за нею посилали шітманів, а в цій справі треба мати ще і нюх, як в давнину у живих людей, тому що зараз пишуть на етикетках чорті що… та ще й з цими шітманами… пробач їм, Господи!

- Та то так…Дозволь мені її розлити в чашечки, хочеться вдихнути справжнього аромату! Гарний у нас сьогодні буде день. )))

І по приміщенню поплив божественний запах справжньої кави.

Видатні слюсарі сиділи за робочим верстаком і смакували напій.

- Петрович, хочеш розкажу недавній анекдот?

- Розказуй, все одно ми на Марсі.

- Так от… Десь дня два-три тому, ти ж пам’ятаєш, треба було на краю кратера насипати хоча б якийсь там вал, щоб до нас не так задувало, ну, я і пішов на склад за шітманами. Взяв, для початку, з десяток одиниць, підзарядив їх, вишикував у шеренгу і звернувся: «Здоровенькі були, хлоп’ята!», а вони стоять як сфінкси, кланяються і щось там бурмотять, на якій мові – невідомо. Я підійшов до них, уважно обдивився і побачив на контрольно – випускних табличках якісь ієрогліфи. Знову став перед ними і питаю: «Хлопці, вас що, з Китаю прислали?» Тут вони щось зрозуміли і радісно закивали головами, а я подумав: «Ну, ні хєра собі». Ну, от як з ними працювати, коли ми із різних всесвітів, га? Але думав я не довго, бо треба було виконувати завдання, тому, хвилини через три, я вирішив їх перепрограмувати на наш професійний слюсарний сленг і я це зробив.

- Ну і як вони?

- Петрович, ти не повіриш, під час роботи вони матюкаються так, що, навіть вітер стихає і прислуховується, бо на Марсі він такого ще не чув, але ж і працюють, як справжні китайці. Я дивився на них і починав розуміти чому вони збудували свою Китайську стіну. А ще у мене виникла прекрасна думка, в тому сенсі, що якщо, взяти зі складу ще дві-три команди таких хлопців, то і тут, на Марсі, можна було б починати будувати вже свою Марсіанську стіну.

- Для чого? – поцікавився Петрович, якому дуже сподобалась винахідливість його напарника.

- Та як – «для чого»? А для чого її на Землі збудували, про те хтось знає? Ні. Але вона стоїть як згадка про розумних і майстровитих людей, а що їм було робити, коли навколо було чисто людське життя, а не розбавлене різними шітманами, від яких одна морока, навіть тут на Марсі, справжню каву і ту не можуть знайти не маючи нюху. Ну і діла!... – і він із задоволенням допив свою чашечку кави. – Петрович, я ще ось про що подумав, дивлячись, як ці хлопці працюють: а що, якщо територію оцього засушливого Марсу розгородити «китайськими» стінами на рівні квадрати, а потім, з часом, безперервно завозити у ці піщані «бджолині стільники» чорнозем із сусідніх планет і засипати його туди, а там, дивись, від таких змін і дощі підуть, і все буде, як у нас вдома (щось я скучив за домом), травичка зазеленіє, деревця потягнуться до сонця і ми виправимо те, що задовго до нас тут вчинили наші попередники (боже, які ж вони були тупі), все витоптали, з’їли і прилетіли на нашу Землю. Що ти скажеш?...

- Виправляти помилки попередників завжди благородно, а як воно буде – подивимось. А нам вже пора ставати до роботи, може вона і буде початком отого «виправлення»? Ну що, пішли?

- Пішли, Петрович…

І вони пішли. До роботи. Бог їм у поміч.

26 жовтня 2026 р.

м. Київ, 26 жовтня 2026 р.