Вільне місце
Автобус був переповнений. Люди сиділи і стояли скрізь, де це було лише можливо. Деякі, що стояли між сидіннями, а не в проході, додумались вмоститись навіть на своїх торбах. Дядечко середніх літ у смішному картузі сидів на одиночному місці, поблизу дверей. Автобус під’їжджав до зупинки.
“Пора виходити,” – подумав про себе дядечко, а вголос сказав:
– Ви не виходите?
Люди, що стояли поруч, молода дівчина-блондинка з цікавою сумочкою і двадцятилітній юнак, покачали головами, мов “ні”.
– Тоді, випустіть мене, будь ласка, – почав вставати дядечко.
Автобус зупинився, дядечко вийшов, акуратно протиснувшись між людьми.
Місце звільнилося.
Зазвичай, вільне місце в переповнених автобусах займають зразу ж, але в нашому випадку цього не сталося. Сталося майже неймовірне – ніхто не сів.
Юнак запропонував місце дівчині-сумочці:
– Сідайте, будь ласка.
– Ні, дякую, я зараз виходжу. – відповіла та.
Забравши декілька пасажирів, автобус рушив далі. Це був новий ПАЗ – чудовисько Павловського заводу, що поволі повзло вулицями міста. Водій не любив свій автобус, і автобус не любив водія – часто ламався.
Ось і зараз, в “годину пік”, він заглох. Водій зміг лише дотягти його до обочини. Вилаявшись, так що жіночка, що сиділа на передньому сидінні почервоніла до ушей, він ввімкнув аварійку і поліз до двигуна.
Місце залишалося вільним.
Пасажири замовкли на хвильку, прислухуючись до лайки водія, що линула десь з-під капоту, і продовжили свої розмови:
– Відкрийте вікно, так душно. – попросила одна жінка.
–…а, ви, чули, що з Леонтьєвим трапилося?...- розповідала одна бабуся іншій.
–…Це якийсь жах, хіба так можна навчатись! – розпинав батько сина-студента.
– Передаємо за проїзд!
– Будь ласка, подвиньтесь! Дитину задавите! – зарепетувала жінка в рожевій сукні.
– Пройдіть на середину, там є місце. – лунав десь ззаду голос контролера.
– Чули, до кінця року ціни на пальне зростуть втричі. – сказав чоловік з портфелем.
– А ціни на м’ясо як піднялись?! – відповідали йому.
–…кажете його побили? Боже мій, що в світі робиться… - хитала головою жінка років сорока.
–…Господи, коли ми вже приїдемо; тут задихнутись можна. – простогнала дівчина в хвості автобуса.
– Так, передня площадка, передаємо за проїзд, щоб я до вас не лізла.
– Їздимо, неначе шпроти в банці, та ще й гроші платимо. – скаржилась якась бабця.
– Не хочете – ходіть пішки. – огризнулась кондуктор. – В мене вже і так повно пільговиків! Не хочете платить – на вихід…
Водії заліз в кабіну, повернув ключа – автобус завівся:
– Все, поїхали. – сказав він і вимкнув аварійку.
Місце все ще залишалося вільним.
Автобус підійшов до зупинки. Одні люди вийшли, їх місця зайняли інші. На місце юнака і блондинки стали чоловік і жінка середніх літ.
–О, прівет, Настя! – весело вигукнув чоловік.
– Привіт. – жінка обернулась до нього обличчям.
– Ти куди? З роботи?
– Угу.
Чоловік помітив вільне місце:
– Сідай.
– Та я скоро виходжу. Сідай ти краще.
– Дякую, я краще постою. Ну, як діти, сім`я?
– Добре. Аня пішла в перший клас, а Василь – вже в дев’ятий.
– Справді?! А я пам`ятаю їх ще зовсім маленькими. Отакими. – Він руками зобразив, якими маленькими були діти.
Молодий студент “голосував” на узбіччі. Водій зупинився підібрати його.
– О, це вже й мій будинок, поталанило. Я думав доведеться ще від зупинки чесати. Бувай, Настя. – чоловік махнув на прощання рукою, зістрибуючи зі східців.
– Бувай.
Студент став на місце цього чоловіка.
Місце до сих пір було вільним.
Студент не звик сідати, коли навкруги стоять жінки:
– Сідайте, будь ласка. – звернувся він до жінки, котру чоловік назвав Настею.
– Ні, дякую, я через зупинку виходжу.
“Ну, що ж, не хочеш – як хочеш, - подумав він про себе – Я також сідати не хочу.”
З-за спин пасажирів котрий вже раз доносився крик:
– Ви мене зараз розчавите! Господи, коли вже ми доїдемо!
Автобус зупинився. Частина пасажирів почала виходити. Студент побачив, що прямо на нього суне тіточка розміром з середнього бегемота, пропихаючи поперед себе сумку, яка мабуть лише вдвічі за неї менша:
– Пропустіть! Я тут виходжу! – репетувала вона.
Студент, що стояв просто на проході, цієї дами-бегемота, якусь долю секунди не знав, що робити, але потім згадав про вільне місце і сів.
Жінка-бегемот пропливла мимо, вже не будучи небезпечною для нього.
“Слава, Богу, - подумав він. – Врятувався!”
Студент розслабився і, відкинувшись на спинку крісла, забув про тісняву, задуху і стоячих довкола людей.
Поряд з студентом, на подвійному сидінні, впівголоса перемовлялись дві бабці. Раптом одна з них помітила студента, що сидів і жінку, що стояла поруч.
– От, подивися, - обурено почала вона, - що за культура в цієї молоді. Всівся, навіть не озирнувшись навкруги, очі закрив, в уші “затички” повтикав і нічого його не цікавить…
–…А бідна жіночка стоїть. – закінчила за неї сусідка, - Сидять зі своїм “репом” в своєму інтернеті і ні про що інше й думати не хочуть. Просто жах! Не те, що ми в свої роки…
І обидві бабці, замріяно, почали згадувати свою далеку “совдеповську” юність.
Автобус тим часом рушив, забравши ще пасажирів, рушив до наступної зупинки. Не кваплячись, поволі, як і належить переповненому ПАЗу.
Місце нарешті перестало бути вільною вакансією, воно стало зайнятим, як і кожне інше в цьому автобусі.
19.06.2005
