Дорогою 3. Місце біля вікна
Оля налаштувалася на позитивний лад, чесно. І музика була підходяща - «It’s a beautiful day» Морріса, під яку просто не можливо стриматися від підспівувань. І хоч не було вільних місць, і вона змушена була стояти, все було не так вже й погано. «Стоячих» пасажирів було небагато. Музика приглушувала торохкотіння пристарілого автобуса.
Вже невеличкий клаптик шляху подолано.
Бік крісла напроти вона використовувала в якості опори в разі потрапляння автобуса в «зону турбулентності», а якщо взяти до уваги тутешні дороги, то цього точно не уникнути.
Чим далі їхали, тим людей в автобусі все більшало і більшало, і відповідно її оптимістичний настрій все зникав кудись і зникав. Бо їхати стоячи – це одне, а їхати в позі «шпроти в бляшанці» - це вже виклик для її психічного й фізичного здоров’я.
«І куди їдуть всі ці люди в неділю вранці?» - дивувалась вона. - «Як би це ще був будень, можна було б подумати, що більшість їде на роботу, але ж ні. Свят теж ніяких ніби й нема… Та й така ж рань! Не сидиться цим людям вдома, ой не сидиться.»
«Назад посувайтесь, назад!» - нетерпляче посилав сигнали наказового способу другий водій по мірі надходження народу в салон.
Всі «стоячі» почали бурчати: треба ж покидати свої «місця».
- Дєвушка, суньтесь, чо’ ви стоїте? – докірливо кинула їй якась огрядна пані.
Але вона була оточена з усіх сторін людьми і сидіннями, тому проігновувала жінчині слова.
- Дєвушка, та назад відійдіть, кажу! – не вгавала жінка.
- Куди? Мені що, на голови людям повилазити?!
Після цього почалась кілька секундна перепалка поглядами. Оля витримала напад і не збиралася поступатися. І хтозна до чого могло привести те протистояння, але з переду почувся голос водія:
- Назад, шановні, назад!
Жінка хмикнула і посунула назад, протавровуючи своїми пишними принадами шлях. Ох же пхалася вона, коли просувалася між дівчиною і кріслом.
«Ну ти диви, яка противна! Танк, а не жінка.» - зробила висновок Оля подумки.
Через кілька хвилин автобус зупиняється і кілька чоловік виходять. І найсмішніше те, що звільнилось місце якраз те, де стояла «жінка-танк»! Ну, щастить же людям…
Оля посміхнулася сама до себе і полегшено зітхнула: перешкода спокійній поїздці тимчасово знешкоджена. Хай хоч так. Дівчина направила погляд у вікно і поринула з головою у світ музики, що лунала з навушників.
Минуло ще трохи часу. Зупинка у місті. Половина автобуса вигрузилась. Хух, тепер є місце і для Олі.
Вона зручно вмостилася біля вікна. Вона любила сидіти біля вікна. Здавалося б все для того, щоб дивитись на краєвиди чи споруди, що миготіли за шибкою, але на практиці вияснилось, що таке місце лиш спонукає до роздумів. Якось непомітно від думок про те, що стовпи, повз які проносишся зі швидкістю 80 км/год., стоять якісь похилі, переходиш до думок, яких ніяк не можеш позбутися або спогадів, що давно тебе вже переслідують.
Вона любила дорогу, навіть таку довгу. Це допомагало розкласти по поличках думки й судження про ті чи інші речі. Тут ти залишаєшся сам-на-сам із собою. А це інколи буває так необхідно…
Пригадалося вчорашнє питання про бойфренда. Звісно, тоді вона подумала про нього, хлопця з сумними очима. Цікаво, а як би вона поводилася б, якби зустріла його десь? Проморозилася і зробила б вигляд, ніби не знає/не пам’ятає його чи все-таки привіталася б, а то ще й перекинулася б з ним кількома фразами? Що ж, вона прекрасно знала, що коли хлопець її добряче зачепив, то в більшості випадків у його присутності вона буде поводитись як справжня «морозкО» або дурочка. І жодний сценарій, на жаль, не виставляє її у позитивному світлі.
«Хоча якщо буду йти з подругами, то обов’язково привітаюся: хай бачать, з яким я красунчиком знайома! Сто-оп. А що, коли він не привітається?»
Ця думка повернула її до реальності. Адже, схоже, він – серцеїд, який з легкістю завойовує дівочі серця, а потім навіть в обличчя їх не впізнає (дівчат, мається на увазі).
Такого сорому вона точно не переживе! Краще вже вдати, що не впізнала його чи не помітила і пройти мимо. Так хоч самолюбство не постраждає…
Вона зітхає. З такими думками справитися важко: сама придумала - сама засмутилась.
Ну, як там говориться: не щастить в коханні, пощастить… де? Нехай буде в навчанні. От дідько, зараз ще більше засмутиться! І граніт науки чомусь твердішим став - навіть тут проблеми. І чому? Особистого життя не має, тому весь час віддає навчанню. Ще й ця друга зміна… Хто її вигадав? З універу приходить пізно. Сідає за підготовку до семінарів і практичних. Лягає спати пізно. Не все встигає зробити. Треба чим раніше встати, щоб доробити те, що не встигла вночі. І в підсумку, весь тиждень видається одним важким безкінечним днем, де вона нічого не встигає, не відпочиває по-людськи і не висипається. От тобі й друга зміна, от тобі й можливість виспатися, бо не на першу ж пару. Ех…
Та ну їх, цих думок! Від них тільки гірше. Треба спробувати заснути. Повіки все важчають, а музика стає все мелодійнішою… Здається, що вже й щось і сниться, але тут крізь розмиту картинку сну пробивається пронизливий знайомий голос.
- Вадітєль! Остановіть на остановці!
Так, це була та мила жіночка, з якою Оля недавно мала коротку розмову. Від несподіваного крику (здавалось, що вона кричить в дівчини під вухом!), сонна Оля аж здригнулась. Так і вибилась зі сну. А коли огляділася, то побачила, що жінка стоїть біля її сидіння і саме звідти вона посилала крикливі сигнали. От же ж!
Огрядна жіночка вийшла, а тоді в салон зайшли нові пасажири. Це були дівчина приблизно Оліних років і хлопець. Дівчина давала водієві гроші, а хлопець чекав її, оглядаючи салон.
Та це ж він, Олін нещодавній попутник по дорозі додому! Їхні погляди зустрілися. Оля ще долю секунди не зводила з нього очей, а потім ніби потік струму пробіг по її венах і вона схаменулася, поспіхом відвела погляд у вікно. Що ж таке? Яка різниця, зустрілись їх погляди чи ні, адже він їй навіть не подобається… Зовсім вона вже затуркана стала з цим навчанням, навіть незнайомцям у вічі боїться дивитися! Треба виходити у світ. Погодиться таки піти з дівчатами у клуб. А що? Хоч раз за 2 роки навчання можна відірватись і натанцюватись, до того ж у її подруги іменини. Та й відволіктись не завадить.
«Порядні дівчата вдома сидять, чай п’ють, а не по клубах шляються!» - стверджують навколо люди. Оля ніколи не була ентузіасткою у справах, що пов’язані з нічним життям. Але в цьому вона нічого поганого не бачила, бо була свято переконана, що коли в людина є голова на плечах, то вона не набереться як свинтус і не вляпається в халепу. Різні люди є. Так само і в клуб ходять не лише «наркомани й проститутки» ( як сказала б привітна бабуся, спостерігаючи за молоддю з лавочки), а й люди, які просто хочуть відпочити.
Так вона себе подумки виправдовувала і разом репетирувала промову для мами. А тим часом її минулий попутник посадив свою супутницю (ну, звісно ж це його кохана дівчина, у всіх же є пара, крім Олі) на місце, яке звільнилось після виходу «милої леді», а сам став напроти вікна, в яке уважно вдивлялася Оля. Їх відділяло сидіння, заняте чоловіком похилого віку.
І чому він став саме тут, коли його обраниця сидить позаду? Дивний якийсь. Оля могла заприсягтися, що він дивиться на неї: не дарма кажуть, що коли хтось не зводить з тебе очей, то ти це відчуєш. От і вона відчувала його погляд на собі. Або, принаймні, їй так здавалось, бо незнайомець байдуже дивився у вікно, коли дівчина глянула крадькома у його сторону. Блін! Облом…
- Дім, позич навушники! – благаючим тоном гукнула його супутниця.
- А я що маю робити цілу дорогу?
- Я не надовго!
Хлопець все-таки поступається вмовлянням подружки.
«Ну, звісно, хай би спробував відмовити. Тримає його, мабуть, на короткому повідку. - відмітила подумки Оля. – Діма, значить? Гарне ім’я… Та-ак, стоп. Занадто багато думок про незнайомця. Краще почитаю книжку».
Творіння Дари Корній під назвою «Тому що ти є» у твердій палітурці зручно розмістилось в руках Олі. Вона поринула в світ, створений лауреаткою Коронації слова і все навколо втратило свій сенс…
Далі буде…
