Прощання
з рубрики / циклу «Місячне сяйво»
Сонячний промінь зазирнув у вікно просторої вітальні, відбився від кришталевого бокалу в руках стрункого, ледь сивого чоловіка, що приготувався проголосити тост.
Сьогодні ми відзначаємо повноліття єдиної донечки родини Шепет, нашої втіхи та гордощів, майбутнього рідної України! Оленочко, хай успіх буде поруч з тобою!
Гарно сказано Степане Семеновичу! Не втримався кучерявий Славчик, одногрупник Олени.
За тебе подружко!
За святковим столом зібрався, здавалося, весь факультет журналістики Університету Франка, де вчилася винуватиця святкування. В комунікабельної і доброзичливої Оленки друзів не бракувало. Стосунків не псував навіть той факт, що її тато, Степан Семенович, працював викладачем на тому ж факультеті.
Слово взяла мама, вчителька української мови та літератури в Сихівській гімназії Ярослава Петрівна.
Люба моя Оленочко, хочу побажати тобі, щоб ніколи не забувала, що носиш ім’я славетної Олени Теліги, що ти онука академіка Стожаренка, якого знищила радянська влада. Хочу, щоб побачила ти квітучу, сильну Україну і завжди тобі всміхалася доля на рідній землі!
Лунали тости, порожніли бокали, всміхалася Олена, але уважніше око могло помітити ледь помітне напруження, наче очікування в її очах. Як далеко були думки від святкової метушні, від порожніх і галасливих привітань. Відчуття таке, наче цього дня щось безповоротно змінилося.
З пам’яті не йшов новий знайомий з інтернет кафе. О, ту зустріч не можливо забути. Тоді вона писала реферат, доки за спиною не опинився Він і сказав « Ви не пустите мене на хвилинку перевірити пошту?». Не зразу змогла вимовити розгублене «Так, звичайно». «Мене звати Андрій», представився цей впевнений чорнявий красень і таку внутрішню свободу випромінювала його постать, що в Олени перехопило подих. Такого вона ще не відчувала ніколи раніше.
З часу їх останньої зустрічі пройшов якийсь тиждень, а на душі неспокійно і мулько, наче втратив щось надто важливе. Ніколи дівчині не доводилося з такою нетерплячкою чекати дзвінка.
Нарешті гості почали розходитися, відлунали останні вітання, розібрано одяг, мама зносить до кухні посуд, а у вікнах дому напроти вже гасне світло. Можна заховатися у своїй кімнаті. Як тільки зачинилися двері задзвонив мобільний.
Привіт маленька, вітаю мою повнолітню кицю!
Як я рада тебе чути!
Пробач, що так довго не дзвонив, роботи трохи було, копійка ніколи не зашкодить.
Для тебе гроші так багато важать?
Та не ображайся, котику, ти ж знаєш, що в нашій країні гідно жити не так просто. Не треба псувати собі настрій такого дня.
Гаразд, розповідай, що в тебе новенького?
Давай зустрінемося завтра в парку, на нашому місці після твоїх пар, треба поговорити про дещо важливе.
Домовились.
Тоді до завтра, будь щаслива. Надобраніч, квіточко.
Добраніч, коханий.
Що ж то має бути за розмова? Андрій часто вражав і дивував Оленку, хоч та і не казала про це раніше. Як дочекатися світанку?
Наступного дня ледь скінчилися пари нестримна сила понесла в Стрийський парк. Які проблеми можуть турбувати її успішного, оптимістичного Андрійка?
Був погожий осінній день, схожий на той, коли вони вперше ходили під цими деревами і мріяли про майбутнє. Сонце ховалося в пожовклому листі дерев, яке ще не встигло повільно опуститися під ноги з легким шурхотом. Тоді вони разом милувалися небом, що відбивалося в маленькому озерці, де плавали граційні білі лебеді. Їй марилося, що лебеді стали втіленням їх почуття. Як затишно було сидіти на лавці поруч з коханим і тулитися до його плеча. Тоді охоплювали спокій та впевненість. Він був сильний і сміливий, можна довіритися повністю любим рукам і плечам.
Та сьогодні на знайомому місці панувала в’язка тривога. Кожна хвилина здавалася вічністю, важкі хмари потьмарили осіннє небо, а знайомих кроків все ще не чути. Здійнявся рвучкий вітер, що намагався залізти за комір легенького плащика. Оленка зіщулилася і спробувала тісніше загорнути поли. Аж раптом за спиною…
Привіт, сонечко. Змерзла? Ходи до мене.
Я так тебе чекала, любий! Оленка кинулася в обійми.
Щось трапилося? Глянула в очі.
Та не хвилюйся так, нічого страшного, давай сядемо.
Зручно вмостившись, вони двоє трохи заспокоїлися і перевели подих. І Андрій почав…
Ти повинна мене зрозуміти і вислухати. Те, про що я хочу розповісти стосується нас обох. Я тебе кохаю, ти про це знаєш, я хотів би поєднати з тобою своє майбутнє. Але в нашій країні не можливо жити гідно і нереально утримувати сім’ю.
Але міліони людей живуть тут, багато щасливих.
Справді? Де ти їх бачила? Ти хочеш рахувати копійки, відмовляти собі в найнеобхіднішому?
Такі розмови ти починав не раз і знаєш, що гроші не є пріоритетом для мене.
Це доки ти в батьківському домі.
Але до чого ти ведеш?
Я не розповідав тобі як складно програмісту шукати замовлення в такому містечку як Новояворівськ. Я сиджу без роботи вже місяць.
А у Львові? А системним адміністратором не беруть?
Це робота тимчасова і теж не надто прибуткова. Я шукав роботу в інтернеті і здається є варіант. Існує лише одне невирішене питання…
Що за робота? Де?
Андрій замислився.
Не знаю як і сказати, розумієш, мене запрошують до Німеччини.
Серце обірвалося і покотилося кудись в листя, підхоплене вітром. Ледь чутно прошепотіла
Як? Куди Чому?
Тому я і просив про зустріч, щоб переконати поїхати зі мною.
Але я не зможу жити на чужині, тут родичі та друзі, тут рідні місця, знайомі з дитинства, мова, якою радів і плакав, книжки і герої. Про що ти?
Зрозумій, в цієї країни немає майбутнього, ти живеш у примарному світі, а реальність жорстока. Тут загубиш свою молодість, залишишся у вбогості та безнадії. Ти сама захочеш втекти.
Ніколи! Я бачила очі людей на Майдані, я бачила надію в тих очах, я знаю, що в України майбутнє є, що тут все зміниться. Ми можемо все змінити! Залишайся, благаю! Я ж не зможу без тебе!
Та не можу я залишитися. Я все таки чоловік. Наші стосунки тут скоро втратять барви і свіжість, ти сама мене покинеш.
Ти справді так думаєш?
Я впевнений. Вирішуй скоріше, я відлітаю сьогодні. Наважуйся!
Заскиміла зранена душа, Як зробити ТАКИЙ вибір? Він сонце і мрії, перші поцілунки і перші таємниці, тепло і доля. Але…
Ні! Я залишаюся. Надто багато тримає мене тут. Ця земля не заслуговує зради. Я залишуся в Україні.
Що ж. Прощавай.
Його кроки повільно віддалялися до виходу. На якусь мить Олеся заціпеніла, а тоді рвучко кинулася вслід.
А як же наше кохання?!
Її слова заглушив різкий скрегіт автомобільних гальм.
