Ти БУВ, а решта є...
Світанок… Початок ще одного маленького життя під назвою «день». Птахи за вікном, напевно, найбільше радіють «народженню», оскільки не замовкають і пересідають з гілки на гілку. Десь далеко в небі бачу самотнього птаха. Можливо, він не такий і самотній, але на даний момент… На даний момент самотня і я, хоча провела наодинці з собою вже багато моментів, хвилин, годин, діб…
Ти повертаєшся додому, навшпиньках крокуєш до дивана у вітальні по-дитячому надіючись, що я нічого не помічу. Ніби шестирічна дитина, яка приховує від мами зовнішній вигляд, повернувшись з вулиці, в результаті робить тільки гірше і чує набагато більше криків, докорів, ніж могло б бути. Тільки я тобі не мама, ти мені не син… Та й повернувся ти точно не з футбольного поля чи пісочниці, навіть не від друга, бо загрався в улюблену комп’ютерну гру… Ти загрався… Але не стріляниною чи подорожами на екрані. Ти почуттями загрався… Чиїми? Яка різниця? Почуття, якщо воно наявне в серці людини, ніхто не має права ображати, руйнувати, знущатись. Де елементарна справедливість? Ти безперестанку зізнаєшся мені в коханні, вселяючи віру в щасливе майбутнє, а потім заходиш у двері будинку разом із світанком.
Ти плентався біля мого ліжка всі півгодини, які залишились до виходу на роботу. Я робила вигляд, що сплю. Можливо, ти хотів сказати мені щось важливе… Можливо. Скажеш пізніше, коли біль і образа в серці перестануть наповнювати все моє тіло, коли я прокидатимусь вранці біля тебе, а ти – біля мене, коли світанок припинить свою жорстоку гру…
Чуєш, а може тобі романтики бракує? Місто при переході з темної ночі у світлий день – це справді щось казкове і чарівне, але для тебе до цього переходу є ще кілька приємних речей. Вона – річ, а ти двічі річ. Романтична натура… Хочеш будемо з тобою ходити за сонцем? Схід… Захід… Разом… Хочеш будемо блукати босоніж по полю, роса буде купати нам ноги, а промені сонця огортатимуть нас і знову ми станемо одним цілим? Не хочеш… Напевно, ще трохи і я не захочу. Але знаю, що це буде остаточною руїною… Я зруйную все… Я??? Смішно від самообману. Потім ще скажу, що це ти проводив вечори, ночі сам з собою, а я в той час розважалась.
Тиждень поспіль ти не просихаєш. Я починаю боятись, що ти не витримаєш. Вона пішла… Не розбивати чергову сім’ю, не в монахині. Пішла назавжди. Туди, звідки ще ніхто не повернувся. Я вперше побачила сльозу на твоєму обличчі. Невже ти її кохав? Кохав… Не буде чоловік показувати таку слабкість, як сльози, через втрачену іграшку. Вона була для тебе справді КИМОСЬ, але швидше, була всім світом. Не хочеш нікого бачити, чути, розмовляти, жити… В останні дні її життя дізнався, що в неї пухлина мозку. Тоді вона плакала, ти міцно притискав її до себе, по-чоловічому стримував сльози, але на твоєму серці було ні на краплиночку краще. В неї , бо вона йде, в тебе, бо ти залишаєшся. Ти не вірив до останнього в те, що мало відбутись ось-ось, завтра, післязавтра, через три дні… В’яла на твоїх руках, немов зірвана квітка… Зірвана зі світу, зірвана так раптово з життя… Її останні слова, сказані не вперше, змусили дві сльози різних сердець змішатися на її щоці… Вловивши ледь помітну посмішку в куточку її вуст, ти посміхнувся і почав плакати по-дитячому гірко, нестримно, намагаючись надивитись в її очі на все життя…
Пройшло багато років, а я тобі просто сестра, сусідка, співмешканка, мама… Ти сам… З її посмішкою у куточку вуст, з її поглядом у серці, який іноді ввижається тобі в перші хвилини світанку…………….
