Пісенька для осені
з рубрики / циклу «ПРОЗА. КАЗКИ»
До лісу прийшла Осінь. Усі лісові мешканці були зайняті своїми літніми справами, тому прибулу мандрівницю ніхто й не помітив. Осінь страшенно образилася за таку неповагу і залилася рясними сльозами. Плакала вона не перестаючи день при дні, і ніяк не можна було її втішити. У лісі стало вогко та незатишно.
Раптом на галявину вибіг колючий Їжачок. Він саме робив заготівлі на зиму, і плач Осені його неабияк стурбував.
- Пух-пух, – запухкотів Їжачок, – я приніс яблучок, для тієї, що плаче, нехай потішиться.
Яблука були запашні, червонобокі. Та Осінь не вмовкала.
- Дз-з-з, – задзижчав метушливий Джміль. Він насилу притягнув розкішного букета з пізньоцвіту, деревію та материнки.
Від квітучих пахощів Осінь тричі чхнула і зарюмсала далі.
Над галявиною саме пролітав журавель, готуючись до польоту в Вирій.
- Кру-кру, – послав він Осені небесний привіт і кинув гілочку лілового вересу.
- Коли ти вже так любиш плакати, – обізвалася сива Зозуля, – то візьми від мене Зозулиних Слізок. А мені треба поспішати, адже ключі від Вирію у мене. Боюся, щоб Журавель під дверима не стояв.
Вона вигукнула прощальне „ку-ку” і подарувала Осені зеленувато-жовту квітку зозулинцю.
Кожен, хто бачив, як плаче бідна Осінь, хотів якось допомогти їй.
- Рох, – втрутився Дикий Кабан, – може вона їсти хоче? Візьміть ягідок та пригостіть гостю. Він поклав Осені під ноги шипшини, горобини та глоду і подибав збирати смачне коріння.
Навіть круторогий Баранець спустився з полонини, щоб принести для плакси цяцьку – золотого дзвіночка на шовковому шнурку.
- Навіщо ж Осені дзвіночок? – здивувався Їжачок.
- Бе-бе, – заперечив Баранець, поскубуючи травичку.
Та раптом Осінь перестала схлипувати. Вона задумливо дзенькнула дзвіночком, надкусила рум’яне яблуко і стала плести розкішного вінка з принесених їй дарунків.
– Заспівайте мені! Тоді я зовсім заспокоюся, – попросила раптом гостя.
Тепер звірята засумували, бо не знали ні одної пісеньки.
– Придумав! – задзижчав Джміль. – У пісеньку, як у вінок, треба вплести слова – вітання всіх тих, хто приходив утішати Осінь. Він закружляв над сплетеним віночком. І всі стали підспівувати летючому автору. Ось так:
Пригожих днів не стало,
Де ж літечко дзвінке?
На землю покривало
Насипалось пухке.
Зозуля відлітає,
Прощальне шле „Ку – ку”,
І листячко кружляє
В осінньому танку.
Пора, дощами вмита,
Ми любимо тебе,
Та дай ще трохи літа,
Дай небо голубе.
Осінь посміхнулася. Вона наділа сплетений вінок, насипала первачкам у ранці червонобоких яблук і задзвонила у дзвіночок:
- Пора на уроки!
Та й пішла собі лісом та луками, щедро роздаючи всім теплі дні бабиного літа.
