Олені
Продовження
Вечірня роса блисками доповнювала свіжовмитий сонцем пейзаж. Дерева піднімали віти до життєдайного тепла. Здалеку рожеві хмарки заходу дивувались розмаїтості барв. У долонях фіолетових дзвіночків видзвонювало літо.
З-за кущів боязко визирнула олениця. Повела, пограла вухами, насторожено принюхалася. Потім вийшла на галявину.
Ззаду неї вискочило мале оленя. Воно невміло стрибало, лякаючи коників, і кружляло навколо матері. Білі плями вкривали спину маленької – їй не було і місяця. Олениця почала їсти, час від часу сторожко озираючись. Донька її ще трохи пострибала і заспокоїлась – вона теж зголодніла. Зелена трава, щедро скроплена росою, зовсім недавно прийшла у її раціон, замінивши тепле молоко матері.
У зразковій матусі зовсім не було впізнати колись гонорову і цікаву Астану. Тепер всі її думки та час займала крихітка Ліна, що народилася наприкінці весни в одному з тих затишних куточків лісу, куди ні хижак, ні мисливець не поткнуться. Там, в улоговині старої балки, яку з обох боків закривали гілки молодого клена та стрункої верби, знайшлося маленьке щастя, що переродило Астану та її життя.
Здалеку за ідилією спостерігав король цього маленького куточка лісу, батько Ліни. Він помітно змужнів; блискуча корона увінчувала його красиву голову. Раптом олень помітив якийсь порух в кущах і поглянув на Астану з маленькою. Ті, щасливі по-материнському і по-дитячому, нічого не підозрювали.
Батько сімейства втягнув повітря носом. Нічого нового не було. Однак хтось ходив між деревами. Врешті блиснула корона, на якій не вистачало одного зубця. Це був Крон.
Тоді він переміг хазяїна, але наступного дня виступив олень, що був спритнішим нього. Крон знайшов собі оленицю за балкою – і, певне, тому, що вона була схожа на Астану. Він вже не любив гонорову втікачку, здавалось, але всюди шукав схожих на неї, досі шалено ревнував і їх, і її, недосяжну, горду, яку з тих пір не бачив.
Раптом з криком знялися в небо ворони. І Астана, і батько-олень відчули різкий запах небезпеки. Олениця гукнула Ліну і хотіла була вже йти.
Але тут її побачив Крон. В його пам’яті все перевернулось; чи ревнував, чи любив, чи ненавидів її у ту мить – певне, і сам не знав. Тільки кров’ю налились очі і могутній рев вирвався з грудей; все це сталося миттєво. Астана на мить завмерла від страху, а поті прожогом кинулась з дочкою до кущів від Крона.
З великою силою ламаючи гілки, минулий король вистрибнув на галявину. Безмовна лють керувала ним; він нічого не бачив і не чув, не відчував – лише затьмарено дивився на Астану, що ще не добігла до кущів. Раптом з шаленою швидкістю, оскаженіло зірвався з місця і...
Пролунав постріл.
Крон підкосився і впав. Оскаженілі очі ледь не виривалися з орбіт, але пронизливий біль у грудях наче на мить повернув його до пам’яті. Сонце в тьмяному погляді здавалося кривавим. Крон зібрав сили і спробував встати, але відразу ж впав. Гаряча кров бризнула на фіолетові долоньки дзвіночків.
Астана, важко дихаючи, лежала в своєму укритті. Зашаруділо листя поряд. Олениця схопилася, але відразу ж опустилась. Це був батько-олень.
Астана подивилася йому в очі і все зрозуміла. Покінчено з переслідуванням Крона, але деякою мірою було його жаль.
Врешті вона відвела погляд і з материнською ніжністю подивилася на крихітку Ліну. Маленька солодко спала, зморена страхами, втечами та непостійністю солодкого дитинства.
А її батьки стояли, притулившись одна до одного, і мовчки дивилися на далекий відблиск літнього заходу сонця.
