27.12.2011 15:11
-
201
    
  2 | 2  
 © Оля Стасюк

Вісточка

Вісточка

з рубрики / циклу «Оповідання»

Блиск полум’я привів Бруно до пам’яті. 

Він ледь встиг відповзти від річки, як на берег з тріскотом впала палаюча береза. 

Лісом знову прокотився грім. 

На цей раз блискавка ударила в інший кінець горизонту - спалахнув сніп полум’я і зник у невідомості. 

Перші холодні краплі дощу повернули собаку до життя. 

Деякий час Бруно ще лежав, висолопивши язика, на піску. Потім доповз до річки і став жадібно пити. 

Новий удар грому здався йому спомином скрипу шибки в будинку Лючії. 

Вже третю добу він йшов по сліду. Бруно просто не міг не дійти. Його права лапа була скривавлена. У шерсть набилося пилу і череди. 

Але шнурок на шиї ще не стерся об каміння і не порвався об важкі віти хащ. Скроплена сльозами вісточка знайде свого господаря.  

Пес знову почув грім. Дощ полив, як із відра. 

Бруно заповз під ялинник, востаннє вдихнув живучі випари прілої хвої і заснув. 

Це був непородистий собака – далеко в його роду хтось був «благородної крові», але нині на виставку собак, ігрище багатіїв Торонто по той бік озера, його просто не пустили б. 

Бруно був рудий, мов пріла деревина сосни. Лючії особливо подобались його велику чорні очі. Пес був капловухий – і саме ці вуха наче були не від тіла, темні і великі. Але він був страшенно симпатичний, як казала Лючія, і добрий друг, як казав Білий сокіл. 

До останнього Бруно і біг вже кілька діб. 

Йому знову приснилися прощальні очі Лючії, коли вона, вся в сльозах, вішала йому через шибку на шию цю вісточку. 

- Біжи до Білого сокола! – плачучи. шепотіла дівчина, обіймаючи рудого друга, наскільки дозволяла вузька прорубка у стіні, що заміняла вікно. – Нехай мчить до своєї бідної Лючії, кинутої всім білим і добрим світом у хащі рук цих людей. Дядько хоче мне видати заміж за полковника; він пережив двох своїх жінок, що не витримали п’янки та побоїв. Хай Білий сокіл прилине до своєї Лючії, як застане її живою. 

Бруно добре знав індіанця, яким марила його господиня з місяця буревіїв; вони часто втрьох бігали зеленими луками коло підніжжя Аппалачі і пес не знав, кого ту мить любив більше – свою синьооку і чорнокосу господиню, що була схожа на вранішню зірку, чи хороброго і вродливого Білого сокола, що точно скидався на місяця. 

Недовго тривала їх щастя - індіанець вимушений був від’їхати ненадовго, лишивши кохану. Цим і скористався дядько сироти. Вже за тиждень він мав намір видати дівчину за полковника. 

Бруно прокинувся від пісні. Вранішня зірка ледь торкнула небосхил; річка прокидалася. 

На іншому березі стояло мисливське топі. Від нього і линула пісня. За переліском виднілося індіанське поселення.  

Бруно впізнав голос і кинувся у воду. Холод і сильна течія одразу скували його тіло, але лапи інстинктивно рухались. Цей інстинкт самозбереження був вище всіх рефлексів. А тут пес мав вижити не лише для себе, а й для синьоокої красуні. 

Хвиля винесла Бруно на берег. Він підповз до вогнища і втратив свідомість. 

Прокинувся він на руках у Білого сокола. Шалений вітер ледь не збив Бруно, але його міцно тримав індіанець. Парубок знайшов собаку, прочитав послання, негайно взяв коня і помчав до селища, де жила Лючія.  

Він прибув уночі. В домі дядька дівчини всі спали – господар добре хильнув з полковником за завтрашнє весілля, і вони тут же позасинали за столом. Старшого сина і жінки не було вдома, молодший теж спав непробудним дитячим сном. 

Індіанець впав до ніг Лючії і вони тихо зникли в темряві ночі. 

Як же сердилися полковник і дядько Лючії, і як раділа тітка, що вважала схожу справу злочином, але не сміла перечити чоловікові! Гонитва нічого не дала – втікачі зникли. 

Якби ви коли-небудь зазирнули на береги однієї з сріблястих приток Міссурі, де обабіч височіють сосни і грають на сонці верховіттям - там, у чарівному куточку півночі, в затишній хатинці, досі живуть Білий сокіл, Лючія, Бруно та Їхнє Щастя. 

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 27.12.2012 12:34  Наумець Світлана 

Дуже красиво. Люблю романтичні історії про щасливе кохання

 28.12.2011 16:56  © ... 

Дякую за коментарі!

 28.12.2011 16:30  АнГел 

{#}

 28.12.2011 16:18  Тетяна Чорновіл => © 

{#}Романтичне оповідання! ))

 27.12.2011 20:31  © ... => Каранда Галина 

Сама не знаю. Мені їх і жаль, і захоплює їх близькість до природи.... Вони такі сміливі....

 27.12.2011 19:58  Каранда Галина => © 

хороше оповідання. А чому ти так любиш індіанців?)

 27.12.2011 17:51  © ... 

Дякую!

 27.12.2011 17:02  Сашко Новік 

Цікаво