09.01.2012 22:10
лише 18+
358
    
  4 | 4  
 © Тетяна Белімова

Tempo

з рубрики / циклу «Мертві квіти»

Сонце, дивно первозданне у цьому урбаністично-штампованому просторі, повільно і неупинно підіймалось над обрієм. Його не було видно, і схід вгадувався по червоній заграві, що розгорталася над дахами, розганяючи нічні сутінки. Легкий вітерець видавав свою присутність одноманітним гуркітливим перекачуванням порожньої пластикової тари біля смітникових баків. Дальня перспектива майже однаковісіньких багатоповерхівок, серед яких живе дерево чи найменший кущик сприймались майже як виняток, відбивала теплі червоні смуги нового дня.

Поява перша, як завше, належить тьоті Діні і Стьопці. Тьотя Діна ще позіхає у кулак (ще б хоч півгодинки поспати!), але Стьопці як приспічить, так уже який там сон… Маршрут не хитрий: лавиця біля під’їзду, ліхтарний стовп біля стоянки, паркан навколо дитячого садочка. Ніби скрізь відмітились.

- Все, Стьопочко! Час! Ти вже все зробив! – і тьотя Діна владно тягне Стьопку до під’їзду. Без особливої охоти, але й не опираючись (а сенс?), пінчер все ж встигає біля самісінького дому крутнутися на послабленому повідцеві і ще раз позначити лавицю, попутно розкидаючи лапами нехитрі залишки нічних посиденьок на ній. Тьотя Діна критично оглядає перевернуті й частково побиті пляшки, густо засипані різного сорту шкаралупами плитки тротуару, нове "слово" старанно вирізане крупним форматом на нещодавно пофарбованому дереві спинки. Десь там у передпокої свідомості наростає обурення. Але ж, шість двадцять!

- Так, всьо, Стьопко! Перебор сьогодні вийшов! Так скрізь запізнишся!

І напівзадушений Стьопка зникає у під’їзді разом із сердито поблискуючою окулярами господинею.

Поява друга, шоста тридцять п’ять. «Раз, два, три – вдихаю, раз, два, три – видихаю, як у вальсі». Тонічка не дуже швидко, але впевнено біжить доріжкою навколо огорожі садочка. ЇЇ червоний у чорні смуги спортивний костюм, що вирізняється яскравою інородною плямою серед сірого зимового пейзажу, і насунута на самісінькі очі спортивна кепка, аби приховати відсутність макіяжу і чорні кола недосипу, - є наглядним свідченням офіри, принесеної на вівтар сучасної краси. «Я люблю спорт… люблю фізичні навантаження…я не люблю тістечок, шоколаду і кока-коли…» Не помагає! Автотренінг! До біса! Якщо Макс не купить до свят орбітрек… Сам побіжить за нею, чи перед нею, зганяючи зайві кілограми та трудові нарости телевізійних вечорів і смачних вечерь. У найзапальнішому місці внутрішнього монологу вона раптом помічає, що збилась з рахунку: ну от, п’ять кіл намотала, чи лише чотири? Якщо п’ять – залишилося шість, якщо чотири – сім. Ділема... «А ну його, справді», - швидко вирішує Тонічка, оглядає свої нові, куплені Максом спеціально для ранкових пробіжок кросівки і розчиняється зі спритністю намальованої на їхній емблемі пуми десь у домових нутрощах.

Поява третя. Вже майже восьма година ранку. Чутно дзвінке лупання підборів по совковій плитці під’їзду, і за мить вибігає Валентина Яківна – виконавчий директор поліграфічного об’єднання «Старт», яке гордо йменує себе підприємством послуг у сфері видавничої діяльності. Валентина Яківна біжить до машини, на ходу застібаючи ґудзики пальто. Щось схоже на запальничку вивалюється із її кишені, коли вона намагається вийняти ключі від автівки. «Це не моє! Викинь це негайно!», - сердито кричить вона дев’ятирічному синові Стасику, який біжучи слідом, підіймає загублену річ, але почувши материн наказ, слухняно кидає її назад у рідкий зимовий підталий бруд. Розпачу просто немає меж!

- От ...! (Але ж при дитині не скажеш!) знову заблокував виїзд!

Звичним рухом ноги, не зважаючи на чобітки із високими підборами, Валентина Яківна б’є по колесу Владикового джипу. За хвилину під гучний рев сигналізації на балконі третього поверху з’являється заспана фігура у майці. Ще за десять хвилин заспокоєна директорка приватного підприємства «Старт» із надійно пришвартованим у дитячому крісельці Стасиком випливає у відкрите море дорожнього руху. Нічого-нічого, зараз вона там зріже, до школи під’їжджати не буде, і тоді залізно – у дев’ять в офісі. І, звичним рухом ноги, не зважаючи на чобітки із високими підборами, впевнено тисне на газ.

Поява четверта, близько дев’ятої. Тьотя Вєра, місцева двірничка, у не застібнутій (бо жарко, стільки справ, стільки справ!) спецовці й модному кашкетику: «Так, у четвертому була – там чисто, у п’ятому – теж». На секунду тьотя Вєра забігає у шостий під’їзд, професійним оком оцінює ступінь й обсяг забруднень, задоволено хмикає щось під ніс, спритним рухом підіймає декілька папірців і, затиснувши їх у жмені, вибігає на вулицю.

Поява п’ята, майже о пів на десяту. Спершу чується сухий скрип давно незмащуваних коліщаток і рівномірне скляне подзвякування, тоді з’являється широка спина діда Тараса, який, передивившись усі ранкові серіали й кримінальні хроніки минулої доби, вибирається у похід на дачу (одна назва, а не дача!), вивозить потихеньку склотару до нового заготівельного сезону. Йому ніяк не вдається витягти свій візочок, так званий "кучмовоз", назовні, тому, спритно крутнувшись, він підпирає двері під’їзду спеціально прихованим для такого випадку шматком асфальту. Потрібна дідові Тарасу маршрутка саме йде на розворот, і він, як стій, пускається з місця у такий алюр, який годі було й чекати, враховуючи його вік. Забутий шматок асфальту так і підпирає двері під’їзду, дбайливо оснащені колективним домофоном. Ріденькі сухі сніжинки залітають до під’їзду, поривчастий, по-грудневому холодний вітер у стрімкій круговерті підхоплює благенькі папірці, нещодавно зібрані тьотьою Вєрою і щасливо ж нею забуті у непотрібному залізному совкові, і зашвиргує їх назад під сходи першого поверху. Все у будинку затихло, відійшло від ранкової гонитви і готується до ще більшого вечірнього напруження, коли втомлені й голодні, спраглі відпочинку й усамітнення, мешканці цього авангардного мурашника разом і впереміж будуть вертатись додому.


* * *


Почуття дому, домівки, свого кутка, прихистку, загалом того місця, куди можна прийти і усамітнитись, відчуваючи себе господарем, у нашому буремному світі досить відносне. Оця камінна клітинка, в якій замість стін – перетинки сусідніх помешкань, і підлога слугує водночас комусь за дах, так само, як і нависла стеля є основою чужого існування, це лише повний чи частковий сурогат будинку в його безпосередньому розумінні. Гігантський мурашник, за парканом якого бушують під стрімкими подувами вітру гори будівельного й побутового сміття: його артерії – стрімкі автомагістралі, його портики – автостоянки, обнесені частоколом і підсвічені прожекторами від нічних злодіїв, його піки – гігантські хмарочоси, пентхауси яких коливаються у мареві перших атмосферних хмар. Музика в стилі техно, яка звучить у межах трьох нот, мусуючи без кінця один і той же мотив, все нарощуючи й нарощуючи темп, - ось виражена сутність мегаполісу, - ніч підсвічена тисячами запалених вогників, майже у кожному вікні, мільярдноока ніч.

У цьому часі, що тільки набирає обертів, ніколи не спиняється ні вдень, ні вночі, а тільки зрідка міняє тему «розробки», втрачається лік дням, стирається відчуття свята, самого очікування урочистого дня. Забігані, однаково не встигнувши скрізь і всюди, оглушені потоками реклами, бордів, скидок, навіки зловлені у тенета інтернетів, квітанцій, кредитів, раби цього світу кружляють колом, кожен новий виток якого різниться від попереднього лише прискоренням темпу.

Тетяна Белімова цікавиться

  • Тетяна БелімоваМожете залишити хоча б два слова чи лайк?
  • Задонатити
  • Добровільну фінансову допомогу на розвиток проекту у вигляді довільної суми коштів, яка Вас не обтяжує, можна швидко надіслати за вказаним під кнопкою "Задонатити" посиланням

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 09.01.2013 10:49  Лідія Яр => © 

цікаво...хоча для мене це зовсім чужий, незнайомий світ....я живу на "волі" ...у мене свій світ....

 11.01.2012 12:35  © ... => Сашко Новік 

Дякую, Олександре! Ваш вірш із вплетенням англійських фраз мене теж вразив. Сучасно й по-новаторські. НЕоЛірика.

 10.01.2012 21:54  Сашко Новік 

лише прискорення темпу. класно.

 10.01.2012 20:39  © ... => Ігор Рубцов 

Так, на жаль, усі ми раби цих двох обставин. "І чому люди не літають?" , - риторичне запитання Островського все ще актуальне.

 10.01.2012 20:02  Ігор Рубцов => © 

Таню, ти ж розумієш, що зв`язки, налагоджені за десятиліття, непросто розірвати. І радий податись кудись, та все одне на друге наповзає. З чим? А житло? А робота? Принаймні, тут у мене це є. Хоча, квартира належить матері, та все ж... А до столиці наїжджаю щороку.

 10.01.2012 19:30  © ... => Ігор Рубцов 

У мене, до речі, будинок новий. Народ покупляв квартири з усієї України. Піді мною - донецькі, класна родина, весь час просять вчити їх українській мові і традиціям. Ось на Різдво колядки з ними розучили. Стільки щастя було, ніби, кажуть, до рідного кореня повернулися, хоча самі білоруси етнічні...

 10.01.2012 19:26  © ... => Ігор Рубцов 

Я тебе прекрасно розумію! Київ, звісно, не Донецьк, але теж дуже русифікований. Але попри все я місто своє обожнюю, без нього свого існування не мислю!
В останні 5-6 років до нас наїхало люду з усієї України, жива українська мова чується все частіше, що дуже радує. Моя принципова позиція - скрізь і до всіх лише ввічливо й україснькою. Ще не було випадку, щоб хтось не зрозумів. Я - у себе вдома, і почуваюсь, як удома, а хто "русский", хай не забуває, що "в гостях". Переїжджай! Будем разом вдихати під-чорнобильський кисень!

 10.01.2012 18:38  Ігор Рубцов => Каранда Галина 

Не моя тут атмосфера. Боляче дивитись, як люди зневажають моє рідне. Навіть етнічні українці часом у розмові можуть сказати: "Ми, русскіє..." Крайній ступінь збайдужілости до самоусвідомлення. Хоча, бувають і інші, протилежні випадки. Але усе тут наскрізь просякнуто жадобою до заробітку хоч у який спосіб, хамства чимало, вандалізму.

 10.01.2012 17:58  Каранда Галина => Ігор Рубцов 

а чим Вас Донецьк давить?

 10.01.2012 17:52  Ігор Рубцов => © 

На землі працювати не вмію і в цьому проблема. Та й будинок доглядати - не квартиру мести. А хочеться втекти з міста. Хоча... Київ люблю. Може там легше було би морально.

 10.01.2012 14:50  © ... => Ігор Рубцов 

Я так само старі нариси з шухляди перероблюю. А думки постійно в голові крутяться. Робота - механічна, інтелект в ній не задіяний.
Так, не-урбаністичний час і темп життя інакший. Але, чесно кажучи, я - людина міста, хоча це далеко не ідеальна формація існування. Проте інашким своє життя не уявляю. Думаю, ти теж?

 10.01.2012 14:21  Ігор Рубцов => © 

Таню, коли ти тільки встигаєш спостерігати за життям? Я так закрутився, що давно перестав писати щось. Використовую старий запас. Відпочиваючи у Карпатах, звернув увагу, що там, наче, час інакше пливе. День довгий, люди не так поспішають і більше справ роблять. Дивно це.

 10.01.2012 00:18  © ... 

{#}

Отак і мучимось... Жертви урбанізму...

 09.01.2012 23:10  Каранда Галина => © 

ще раз пораділа, що в мене не квартира, а хата! бо від музики в межах трьох нот мені погано робиться!
гарно описано.

 09.01.2012 22:34  Микола Чат 

Існування бранців бетонних джунглів!!! Жива картинка, браво!!!:)))