Знову Муза
з рубрики / циклу «Муза»
Привіт!
Це знову я, Твоя Муза.
Думав, можна втекти від мене? Та ні в який Буковель, Альпи, Австрію від мене не дітися. Сподівався, що я не маю закордонного паспорту? Та я ж подорожую космосом, а там всі рівні. От би нам з Тобою вічно лишитися там – в просторі темряви і світла, тіней планет і мерехтіння зірок... Але Тобі потрібно повітря, а мені повітря – Ти....
Ти знов відчув мою присутність, бо відкинув документи, замкнувся в своїй кімнаті і став писати.
Ти писав про мене. Як я кружляю у вирі снігопаду – і я справді кружляла, як я засинаю під соснами на схилах Альп – і я справді заснула. І застудилася. Можеш написати про гарячий малиновий чай?
Я вперше наче булане в своїй стихії. Вода була навколо. але я не могла крило торкнутися краплинок, блискітками побавитися в струмку і зануритися на саме дно, як на дно Нашого з Тобою Озера. І у віршах твоїх чувся незримий холод. Певне, я б вмерла тут і лише ти мене воскресив би, якби тут була б рівнина. Чужина, холод сніг... Але тут були гори. Не Карпати, чужі(хоча Альпи справді схожі на підвищені Карпати), але кожні гори мають струмінь стиснутого натхнення і я жила завдяки ньому. Потім Ти знов кудись подався і я сховалася у Твоєму серці.
Перше, що я побачила, коли вилетіла з Твоєї душі – сніг і гори. Але не ті ж. Я відчула це своїми крильми, кінчиками пальців, всім єством.
Це була Америка.
Справа били чарівні гейзери, зліва в уламках криги падали водоспади. Це була моя стихія. Але не рідна.
Однак, відіспавшись на струменях гейзеру, я трохи одужала і відпочила. Ти писав про тепло цих потоків, струменем, мов з серця землі... Спасибі тобі, коханий!
Тю... Закохалася. Моє серце б’ється зі швидкістю 1000 ударів на хвилину, я хочу бути біля Тебе весь час, і Ти весь час пишеш про кохання... Сьогодні Ти писав, що в струменях водоспаду побачив Її..
Мене кинуло в дрож. Ти любитимеш Її все життя, я відчувала, а я не можу стати людиною. Ти не сприймаєш мене всерйоз. І я без Тебе не можу. Але не хоч заважати Твоєму щастю.
Я змахнула крилами, піднялася в космос, поборола титанічну силу Твого при тяжіння і повернулася в Карпати.
Рідні гори привели мене до пам’яті. Я занурилася в чарівний дзеркальний струмок, що починався з самого серця гір, і вперше без тебе заснула.
В повітрі літали Рими і Ритми, кружляли Мрії. Я не побачила Твоїх. Певне, вони так само відсипалися в джерелах.
Пробач. Ти занадто сильно втікав від мене, щоб я любила Тебе по-справжньому. Будь щасливим.
Уже не Твоя Муза.
