Захмарена весна
з рубрики / циклу «ПРОЗА»
Оксанка взула новенькі гумові чобітки, які на мокру весняну погоду купила мама, і вийшла у двір погуляти. У дворі справді було мокро і незатишно. То тут, то там виблискували калюжі підталого снігу. В них, немов у дзеркальцях, відбивалося захмарене небо. Нудьга та й годі. Неподалік зупинився сусідський Мишко і став черевиком міряти глибину найближчої талої водойми.
– Не лізь у воду! Намочиш ноги і простудишся! – як доросла порадила дівчинка, на що хлопчик відступив і нерішуче став поряд.
– Глянь! – вигукнула раптом Оксанка, – Яка дивна хмара! Схожа на букет підсніжників!
– Ага! – оживився Мишко, вдивляючись у небо, – І куди це вони попливли?!!!
– На базар! – засміялася дівчинка, – А давай хмари вгадувати!
Можете вірити, можете – ні, але Оксанка з Мишком точно бачили багато всякого дивовижного, що літало в небі того весняного дня перед обідом.
За підсніжниками пролетіли фіалки та конвалії…Трішки збоку хитав листками улюблений калачик Мишкової мами. Разом з горщиком кудись подався.
За вазоном мандрували котики. Не подумайте, що вербові. Троє їх було. Якісь незнайомі веселі котяри вимахували в небі лапами та рулювали пишними хвостами.
– Гей! Кицюні! Зупиніться! – не чують, поспішають.
– І що ви вигадуєте! Нема там ніяких котів! – і собі задивилася на хмари подружка Мар‘янка, – Ходімо краще по морозиво!
– Ти що! Давай з нами відгадувати! Так цікаво! – показував на небо Мишко.
Та Мар‘янка вже побігла, махнувши рукою.
– Дивись, Мишко! Каструля пливе! А вгорі ще й ополоник! – підстрибнула Оксанка.
Раптом каструля догнала летючих котів і…проковтнула їх разом з хвостами. Ополоник теж бовтнув зверху, і вся та котоюшка поволі зникла аж за дахом Мишкового будинку.
– А це що? Гуска?
– Та ще й смажена! На величезній тарілці.
Не полетіла далі, зачепилася за вершечок тополі і дісталася на обід зграї голодних граків. Мар‘янка не вірить, то й не треба! Он черепаха, а там бегемот… у бабусиних окулярах. За ним і сама Мишкова бабуся поволі пролітає над подвір‘ям.
– Михайлику-у-у! Ану гайда обідати, бо я тебе зараз нагуляю! – бабуся хотіла ще щось вигукнути, та раптом налетів розбишака-вітер і своїми дужими крилами погнав її десь далеко. Мабуть, у теплі краї… Недоїдена граками гуска також відчепилася від тополі й подалася слідом.
Вітер розійшовся не на жарт. Він за якусь мить розігнав з неба всі хмарки та хмаренята.
– Гайда на берег по вербові котики! – несподівано запропонував Мишко.
Діти побігли, перестрибуючи через калюжі.
Звідкись на небо викотилося сонечко і весело засміялося. Засміялася й весна, що пролітала саме на останній хмарині. Вона ухопила жмуток сонячних промінців, та й кинула в одну з найглибших калюж. За ними бовтнуло все сонечко, сипнувши на Оксанчині гумові чобітки жменю іскристих зайчиків.