Біль - це тоненька ниточка, на яку, мідними намистинами, нанизані наші почуття. А до кожного почуття прив`язано ще по ниточці. І усе це мереживо із почуттів, ниток та емоцій натягнено довгими струнами на якусь невидиму скрипку. Ця скрипка - це геніальний витвір невідомого майстра. В світі немає більш грандіозного і конструкційно складного предмета.
Іноді цей невідомий і невидимий майстер бере у руки смичок, скрипку і з його душі починає лунати божественна мелодія. Безсумнівно він найкращий віртуоз у своїй справі. Рівних йому точно немає. Але слухаючи скрипаля, всі чомусь завжди забувають про скрипку.
Адже вона жива. І кожна нота, яку видобуває з неї її власник, завдає їй нестерпного болю. І мелодія, яку ми чуємо, абсолютно не прекрасна. Вона жахлива, кривава. Бо це не що інше, як крик скрипки. Її струни виводять із стану рівноваг, тому від зашкалювання емоцій та почуттів, вона кричить.
А глядачі, не розуміючи всієї правди, захоплено аплодуюють її кату. Зловісному тирану, який вміло обманув усіх, навіть свій об"єкт тортур, перетворивши його на скрипку.
Так. Вона не завжди була скрипкою. Маленьким клубком, натягнутих на ниточки, почуттів. Колись давно вона була людиною.
Одного разу Людина йшла по вулиці. День був теплий, блакитне небо, щастя у душі. Але вона зустріла Скрипаля. Вони довго говорили. Скрипаль зачарував її своїми розповідями про скрипку. І коли він запропонував Людині стати цим прекрасним інструментом, та навіть не задумуючись погодилась.
Так у невидимого Скрипаля, який став відомим, з"явилась ще одна скрипка. Жива скрипка...