Катайся в метро,

сказав мені німець і передав пак портвейну.

Я лишив його без відповіді, вливши у себе пару ковтків.

Чесно кажучи я його майже не слухав,

я знову літав десь під теплими хмарами

у своїх дурнуватих пошуках.

Чому я згадав цю ситуацію? напевно тому,

що він завжди говорив мені правду,

і, у мене просто не лишилось вибору.

Хоча вибір є завжди,

навіть коли здається що вже все - глина,

виявляється що можуть бути варіанти,

ну там пісок, різний, чорнозем.

Гарне слово - чорнозем,

якесь тепле і приємне, і пахне переважно травою.

Тільки не тою травою, ну ви розумієте.

Просто гарний і приємний запах тепла.

Коли тепло, завжди, якось, дуже приємно на душі,

якісь казкові переливи ходять усім тілом,

від того стає радісно, і навіть трава тут ні до чого,

хоч деколи і від неї стає радісно.

От я сидів собі і тішився якимись дрібницями,

бувають такі дні, коли просто класно,

і це не залежить від отриманих грошей чи гарного сексу,

чи гарних грошей від отриманого сексу,

просто тобі класно.

Навіть думаєш, що непогано було б з кимось поділитись

і здавалося б навіть знаєш з ким.

Але ти задумався,

не про щось конкретне, а просто так, про все,

про чорнозем, про теплі хмари.

Отак задумався і тримаєш в руках портвейн не передаючи його далі,

а всі чекають.

І коли тобі доходить,

що ти вже надто довго завис із паком спільного портвейну,

і не п’єш, а просто грієш його у своїх холодних руках,

навіть не так,

ти грієш свої руки цим вранішнім теплим портвейном.

І тобі приходить прозріння,

разом із дружнім стусаном, мовляв,

не відволікайся.

Ти робиш ще кілька ковтків і передаєш портвейн далі.

І вас вже стає більше,

тепер до тебе і теплого неба додався ще портвейн,

вам добре разом, хоч у березні все ще досить холодно.

І ти говориш їм: "Ви знаєте, у мене така справа..."

Що стало? плутаючись у думках запитують хмари і портвейн,

так, що сталось? перепитує чорнозем.

"Ви знаєте, я вам скажу, це все жінка...

Хоча назвати її просто жінкою, це образливо,

тому я не називатиму її взагалі".

І всі завмерли в очікуванні,

і портвейн зупинився під горлом,

і всі німці на горизонтах затримали подих,

бо я говорив про неї.

Її дуже мало у моєму житті, Вона більше схожа на подив,

така сама неочікувана і нова. Щоразу коли вона говорить,

це так ніби господь бавиться з гітарними ритмами.

Коли вона проходить поруч, так обережно,

ніби ангели ходять своїми канатами,

так ніжно, щоб не зачепити

ламкими крилами цих сірих, штукатурених стін.

І мені не треба якогось кохання чи близькості,

мені не треба чути її подих у себе на шиї,

Мені треба щоб вона не припинялась.

Бо Вона має бути, і коли її немає,

це так, ніби інквізитори, щоночі,

читають мені свої добрі, нічні вироки,

і я змушений прокидатися,

бо як можна не прокинутися, коли всю ніч

тобі читають вироки на латині.

Тому я боюсь її втратити,

боюсь позбутися цього відчуття, коли Вона просто є.

Отака от історія, така історія.

Я закінчив говорити, але всі продовжували слухати,

вони хотіли продовження,

але яке, по великому рахунку, тут може бути продовження,

коли ти вже дві години сидиш на холоді

і п’єш все ще теплий портвейн.

Київ, 14,03,2011