Мить
Годі фантазувати… Годі… Ось стою – перед Тобою… Така, як є, як бачиш…!? А Бачиш? Чи і далі не очима дивишся на мене? Годі марити ночами про мою присутність... Та схаменися Ти!
Тільки не кажи нічого зайвого – каламбурного! Не заговорюй мить банальною привітністю, чи вишуканими цитатами вкрадено-чужими. Вона ж бо така коротка. Мить… Все це знаю наперед – нічим Ти зараз вже не здивуєш.
Треба бодай встигнути хоча б ковтнути кавалок запаху «твогомого», видивитись безодню змучено-спустошених-сумних очей Твоїх, вицвілих од часу «без мене-одинокого». Треба встигнути набутись в новій ролі «неприступної», «чужої Тобі»… І як личить перехожим беземоційним людям, піти поспішно далі, не обертаючись… Не обертаючись?
Ниці хвилини відведені для випадкового зіткнення. Як розпорядитись ними, аби збагнути незбагненне? Я знаю – треба вимкнути слова… Особливо ті – заїжджені, протерті до дирявості, слова нестерпні… Тільки нам відомі! І пам`ять вимкнути…Обовязково її.
Мовчи! І плач – як істинний чоловік! Хоч захлеснися – тільки не промов, чого насправді зараз потребуєш. Аж черевики Твої, вилизані до блиску, намокріли від горохових сліз! Ох – яка розкішна мить: начинена стражденним оклично-запитальним мовчанням і чоловічими слізьми!
А мить… Це ж мить лише – пішла собі наздоганяти інших «недосяжних»….
