Яйця

Ця історія відбулася в робочому селищі промислового міста на півдні України поблизу великого металургійного заводу. Хлопчик на ім’я Алька з мамою та вітчимом приїхав влітку до своєї бабусі Полі з шахтарського містечка на Донбасі. Мали намір погостити, поласувати фруктами з розкішного саду та ще й покупатися у ласкавому теплому морі. Спекотним днем він сидів біля паркану, гриз травинку й роздумував про своє життя-буття. Взимку мати сказала йому:

- Розумієш, Алько, в моєму житті з’явилася людина, яку я покохала. Чоловік дуже серйозний, поважний, працює шахтарем, під землею. Ми вирішили одружитися. Будемо жити разом і він буде тобі за батька.

Хлопчина зрадів: батьки розлучилися коли він був ще маленький, жив у невеличкій кімнаті бараку з мамою і свого рідного тата не знав. Він заздрив білою заздрістю своїм маленьким друзям-сусідам – батьки ходили з ними рибалити, навчали майструвати, а головне - були надійним захистом від всіляких життєвих негараздів.  І от тепер все це буде і у нього.

На бабусиній вулиці мешкали однолітки Альки – Льонька і Петюня. В них теж були батьки. Льоньці тато навіть купив нещодавно велосипеда – як новенький і усього за сто двадцять рублів, а в Петюні був настільний футбол з багатьма ручками. Тепер і в Альки є татко і хоча він ще не робив синові подарунків (не все відразу), але вони будуть їсти смачне морозиво, їздити на море, ходити до клубу в кіно.

Новий тато був невисокий, худорлявий і не дуже красивий, але вдягався з претензією і на мешканців тещіної вулиці поглядав трошки зверхньо. Він був  шахтарем і вважав свій фах набагато престижнішим за професію сусідів, більшість яких працювала на металургійному заводі. Носив широкі брюки-кльош  з великими відворотами і навіть у спеку комбіновану куртку з «блискавкою» та кепку восьмиклинку. А як шикарно він палив цигарки «Казбек» - розминав пальцями, дмухав в мундштук, тричі переламував і лише потім підпалював та смачно затягувався. При цьому він заплющував свої сіро-сталеві очі, а коли їх відкривав, вони дивилися десь далеко-далеко та не помічали нікого і нічого поблизу, і усі розуміли що ця людина не проста. Пив він теж дуже красиво – міцно брав в руку, вкриту синіми венами, склянку з горілкою, якийсь час дивився на неї майже відсутнім поглядом, а потім швидко і різко перехиляв просто у горло.  Згорблювався, якийсь час не дихав, а потім різко випрямлявся, якось хижо закушував малосольним огірком чи помідором і на його щелепах здіймалися мускули. Теща та її сусіди дивилися на нового зятя з повагою і навіть з острахом. А його дружина, Альчина мама, на відміну від чоловіка товстувата та добродушна жінка, була в захопленні і немовби не вірила несподіваному сімейному щастю.

В вихованні хлопця він виявився, правда, занадто строгим – Альці діставалися стусани та потиличники за найменшу провину. Мама ж була засліплена своїм новим коханням і згоджувалась – якщо й дасть потиличника то як своєму, чужому б не дав, та й взагалі, мужчина повинен бути суворим.

Ось і сьогодні зранку Алька вже отримав на горіхи, образився і пішов з подвір’я в кущі біля паркану. Спочатку вирішив: поїду автобусом у морський порт і наймуся там на корабель юнгою. Батькам нічого не скажу, а потім приїду – такий важний, вже капітан. Але путь до порту був довгим, а хлопець з-за образи відмовився снідати і тепер порожній шлунок нагадував про себе гучним бурчанням.

Аж раптом він почув голоси. На дорозі показалися його нові друзі, вони катили велосипед й сперечалися, чи дозволять їм батьки поїхати на море без дорослих – адже вони вже школярі, а не яка-небудь малеча. Якщо не дозволять, то можна підкачати шини вєліка і по черзі кататися навколо кварталу. Тут з кущів і вискочив Алька:

- Привіт, хлопці! Як справи?

- Привіт! Хотілося б на море, та не знаємо, чи відпустять батьки самих, тим більш удвох на одному велосипеді, - відповів Льонька, який був трохи старший.

- Та ну його, велосипед, - сказав Алька. – Он у діда Ганюшкіна черешня вже доспіла – здоровезна, мов яблука. Пішли наїмося!

Тут треба сказати, що в кожного на подвір’ї росли і черешні, і абрикоси, і сливи (а в декого й персики), і виноград. Але в сусіда фрукти завжди здаються смачнішими, а дідові черешні й поготів: язика з ними разом проковтнеш! Та й дід був добрий – завжди дозволяв хлопчакам поїсти ягідок – аби гілля не ламали. Тому друзі недовго думали і пішли здійсняти набіг на дерево сусіда.

Стара вівчарка солодко спала в тіні величезної яблуні і навіть не почула, як хлопці перелізли через огорожу, осідлали товсті гілки дерева й заходилися їсти. «Ой, вишеньки-черешеньки червоні і білі, чому ж ви так високо виросли на гіллі?» - згадав віршика начитаний Льонька.

- Тихіше!- прошепотів Алька. – Може, дід Антон вдома. Та тиша стояла над подвір’ям.

«Кукуріку» - несподівано пролунало з боку клуні сусідів Бойко. За парканом, якого було  зроблено з сітки, ліниво копирсалися в пилу кури. Їх спокій охороняв зозулястий півень-красень. Хлопці злізли з дерева, й підійшли поближче.

- Як павич! – сказав Льонька, який нещодавно був з батьком у Харкові, бачив павича в зоопарку і ніяк не міг позбутися вражень. Півень моргнув на непроханих гостей оком, захлопав крилами і знову кукурікнув.

- Яйця! – прошепотів Петюня. – Дивіться, пацани, яйця лежать прямо на землі.

Декілька величезних брунатних яєць лежало у курячій оселі – мабуть від спеки куркам було ліньки дійти до гнізда.

Тоді Алька, який з ранку не їв і якому черешні аж ніяк не вистачило, сказав:

- А давайте стиримо ці яйця. Бойчиха ж не знає, що кури їх знесли!

Вічка сітки, з якої було зроблено огорожу, були великі – можна було вільно просунути руку. Треба тільки дотягнутися.

- Суньте руки через сітку, й підкочуйте яйця поближче! – наказав друзям Алька. Але, як не намагалися Льонька з Петюнею дотягтися до бажаних яєць, так і не змогли. В Альки руки виявилися довшими, він витяг з-за сітки аж чотири яйця, по одному дав друзям, два залишив собі. Маленькі злодюжки тихо покинули подвір’я.

Хлопці усілися під парканом, і Алька заходився ласувати свіженькими яєчками. Ситі друзі, побачивши, що він голодний, віддали Альці і свою частину здобичі. Все так вдало закінчилось! Ніхто й не помітив!

- І хто ж це тут яйцями нашими ласує? – несподівано почули хлопчаки над собою голос Бойчихи. Тримаючи в руках кошика з-під черешні, кощава носата тітка височіла над ними як казковий велетень. – Діду, подивися на цих мародерів!

З боку автобусної зупинки сунув до хати дід Бойко. Він ішов повільніше, бо був старіший за бабу і ніс на плечах мішка з кормом для курей. Зустріч з пограбованими господарями не обіцяла нічого доброго.

- Тікаймо хто куди! – закричав Алька і перший дременув в протилежний від діда бік. З кишені в нього випало і розбилося останнє яйце. Хлопці підскочили й побігли слідом за Алькою.

- Такі-сякі розбишаки, шибенники! Все розповімо вашим батькам, як повернуться з роботи! Хай знають, які в них злодії ростуть!– кричала услід їм баба Бойчиха.

Дід і баба виконали свою обіцянку. Ввечері Альці дісталося. Вітчим лупцював його ременем і Алька волав на все селище. Бабця і мати стояли поруч, їх серця розривалися від жалю, але вони нічим не могли зарадити. Врешті Альці вдалося вирватися з рук вітчима і він дременув вздовж вулиці. Люди бачили червоні плями на його тілі, перекошене від болю обличчя та патьоки сліз на ньому.

Батьки Петюні та Льоньки теж збиралися провести «виховну» роботу. Але вражені жорстокістю Альчиного вітчима не стали карати своїх синочків, а тільки пояснили, що не можна, що погано брати чуже не питаючись.

Наступним днем родичі бабусі Полі з’їхали і з того часу жодного разу не приїжджали. А чи став Алька капітаном чи, може, просто матросом до сих пір нікому так і невідомо.

Харкыв, липень 2012