Крапка

Була зима. Я крепко хотіла брати від життя все. І була геть вимучена надуманим коханням. Він був красивим. Ще досі красивим, хоча вік зобов’язував швидше гепати на колінах череду онуків. Та він гепав довгоногих блядюжок ще з тим запалом і навіть не збирався у передпенсійну сімейну рутину. Він був справжнім Мужиком. І не підкоритись бажанню відчути це на собі могла тільки вкрай переповнена фригідністю кобіта. Я не була такою. І повелось на нього до кінця – до найменшого нігтика його наманікюреного мізинця, до найдрібнішої деталі його блискучого лексуса. 

Він став моєю мрією на два роки. Як виявилося потім – лише найпершим колом чистилища, яке привело до мого раю-пекла. До Вас. 

Я вже казала: була зима. І в той час, коли всі кобелі планети зговорилися шукати доступ до жіночої насолоди через славнозвісну точку «G», Ви так рішуче і так безповоротно добралися до глибин моєї точки «Я». І це був верх блаженства. 

Не смійтесь, я думала про Вас ще до нашого знайомства, задовго до зими. Чіплялася до людей, які Вас знали, з дурними питаннями «а як він виглядає?», «а скільки йому років?», «а про що він говорив?» Ніби мені і правда було якесь діло до Вас. 

Я Вас відчувала. Та справа не у передчутті. Річ в тім, що Ви так довго і по-людськи ладно жили без мене й направду повірили, що маєте право мене не помітити. 

Ваше передчуття мовчало. Йому було невтямки, що однієї зимової ночі Ви з простого чоловіка перетворитесь у НАЙЖАГУЧІШЕ БАЖАННЯ. І відтоді з Вашим ім’ям, як з молитвою – тричі на ніч і сотню разів спросоння, житиме та, чиє життя без Вас – порожня мрія. 

Була зима. Це так важливо. Я вірю, що тільки взимку народжуються казки. 

Сухе потріскування вогню і жар на тілі, а на стіні – химерна тінь звивається у такт полум’ю, то ділиться надвоє, то знову зливається воєдино, і так – цілу вічність. 

А за вікном – засніжені гори. А Ви зціловуєте мій жар і не даєте прийти до тями. 

Тільки взимку Ваші губи знали про мене більше, ніж сам Господь Бог. Тільки взимку вони відлюбили мене наперед за всі проплакані ночі аж до самого мого останнього подиху. 

Ви спитали: 

- Ти не могла знайти когось молодшого? 

- А хто сказав, що я когось шукала? 

Як я лукавила! Я шукала Вас все своє життя. 

І Ви стали моєю казкою. Як в дитинстві: короткою і з щасливим, але вигаданим кінцем. 

А на ранок Вас боліла голова і совість. 

А на ранок Ви щиро-байдуже пустили повз мене своє жорстоке «доброго дня!» 

Ви все залізно вирішили і розклали по полицях. І вже тоді поставили крапку. 

А я просто не відпустила Вас. І Ваша версія нашого фіналу лопнула, як дощова булька на калюжі. Її змило Вашими ж мріями і моїм шаленим – до ненормального сильним – бажанням бути Вашою. 

осінь