Ранкові зустрічання двох Самотностей…
У Самотності, безумовно, красиві жіночі очі… Дарма, що безмежно печальні, відсторонені, майже згаслі…
У Самотності звабливі мовчазні уста… Дарма, що ніким давно не ціловані…
У Самотності руки такі тендітні, далеко не старі…Дарма, що вони вже забули, як їх пестили чоловічі сильні руки…
У неї горда непоспішна хода… Дарма, що підбори босоніжок вже стесались од невблаганного часу та жорсткої бруківки…
Суцільна самотня грація недоторканна… Дарма, що на перший погляд видається холодною і кам’яною… Неприступною... Якоюсь – роботоподібною...
Майже кожного ранку мені вдається вгадати, у чому на цей раз буде зодягнена пані Самотність… Передбачувана невибагливість, яка колись, напевно, була вишуканою, елегантною, зараз на фоні згаслого обличчя виглядає скупою, сірою, зношеною одежиною…За одежиною сканую цілий бентежний одинокий світ – вигадую трагедії, смакую ними, додаю їм ще більшого трагізму… І чомусь ніяк не вигадаю у сканованому матеріалі щастя… Може не просвічується?...
Наші погляди вже сотні раз пересікалися впродовж стількох суєтних ранків, коли усі поспішають на роботу… І майже завжди на одному і тому самому місці наші погляди обмінювались німим вітанням. Вже рефлексивно, я прагну пройти повз неї – секундно обмінятись очима, в яких – і в моїх і в її, застиг безмежний страх попрощатися із виплеканою самотністю…
Наступного ранку я знову вгадаю її зажуру, вловлю байдужий погляд, відчую вкотре страх від нової можливості заговорити нарешті з нею…
Чужі й незнані дві Самотності пройдуть знову повз… Повз чогось важливого… До чого страшно наблизитись...
А я би зміг запестити її красиві руки до ніжного тремтіння, до засяяння згаслості??? Хм…
