Спогад
Частина 2...Я раптом зупинився. Складалося враження, що під впливом чогось солодко-манливого, сховані у затінок душі думки, вперто виринали на поверхню, а я не зміг позбирати їх до купи та вчасно повернути назад. Вологе, свіже та, на жаль, отруєне моїми думками повітря збило мене з пантелику, до болю знайомий запах змусив усі струни моєї зрадливої людської натури заграти по-новому. Такий легкий, п`янкий, збуджуючий аромат оволодів моїм розумом: я особливо не пручався, здавшись його могутній силі. що роздирала мене з середини. Він безжально натискав кнопки на моєму, мокрому од гірких сліз та гарячої крові, серці, а мозок лицемірно сповіщав (слайд за слайдом) про давно забуті хвилини життя.
Коли я перестану бути власноруч закованим в`язнем? Чи зможу я на N-ому році свого існування почати розмальовувати чистий слайд, який не буде продовженням старих безрезультатних спроб? І чи коли-небудь моє серце познайомиться з такою необхідною персоною під назвою Спокій? Відповідь напружено повисла у повітрі... Можливо, колись я відшукаю ЇЇ, позбавлюся нарешті від цього прокляття: жахливого перетворення, що переслідує мене уже стільки років, де від одного спогаду, імені чи аромату, із строгого, раціонального, дещо байдужого чоловіка трансформуюсь у знищеного долею та пошарпаного людьми кота, що мовчки зализує рани, які на ранок знову воскресають.
І цій метаморфозі по рахунку далеко за сотню, а й досі не навчився їй протистояти. Сьогодні взгалі, навіть без спроб ще декілька хвилин побути людиною (які завжди закінчувалися повним фіаско), наче воїн, приречений до страти, покірно схилив голову у солодкому мовчанні. А знайомий до болю аромат, відчувши мою душевну слабкість, весело та грайливо підхопив мене та закрутив у вихорі спогадів і думок, та швидко, боячись втратити, поніс у ту шалену весну NNNN-ого року...
Я відмовляюсь вірити власному серцю, піддаватись слабкості своєї людської нікчемності та забувати хто я у потоці власної історії. У неї і так забагато повноважень: вона то живить моє майбуття, то раптово кидає у брудні закутки часу, зцілює і шматує, заковує і звільняє..
Все! Досить! Моя душа розіп`ята, забута, запльована твоїм егоїзмом , ридає і просить прощення, наче великий грішник у момент покаяння, наперед усвідомлюючи свою приреченість.
Єдиний живий шматочок у моєму тілі - серце: тріпоче ледь тепле, шепоче, кричить мені слова любові. Я скидаю з себе окови твого ненаситного кохання, яке наче підступна, отруйна змія обвилася навколо шиї, захопила у полон душу і чекає, коли я зроблю чергову спробу вдихнути життя, щоб навіки скинути мене у темряву.
Моє серце, здається, втомилося від нечутного мною голосного шепоту та мовчазного крику, що так довго чекали на відповідь та починає зцілюватися: по судинах знову кипитть безтурботна молодість та натхнення, замість чорної печалі та пустоти забуття. І я відчуваю за хвилину 60 могутніх, впевнених. сильних ударів. Це стукає життя у двері мого майбутнього...
Серце потрібно берегти, і не тільки своє!
13.10.2012
