Спогад...
Частина 1Годинник голосно пробив опів на восьму, закликаючи мешканців залишити буденність в обіймах ночі та з відкритим захопленням поринути у відпочинок, який нарешті наступив після довгого робочого тижня, такого ж пасмурного і незадоволеного, як і солоні краплі дощу, що невпинно супроводжували мене усюди.
Кострубаті вершечки старовинних будівель, прикрашені шпилями та строкатими фігурами, зіткнулись у нерівному бою з вечірньою туманністю, що наче ненажерлива пошесть поглинала останні проблиски денного світла. Важкі краплі помірно падали з неба, боляче били по скуйовдженій землі. Вона ставала гарячою від швидких кроків, теплого повітря і безперервних людських думок...
Я впевнено ступав по мокрому асфальту, черевики безжально топтали свіжі калюжі - бризки каламутної води сплелись у власному танці: вони жваво підскакували, вдихали ковток свіжого повітря та нехотячи повертались у всеобіймаючі руки землі. А найпроворніші із них уміло зачіплялись за людей, смакували хвилину свободи та згодом назавджи залишались лише маленьким мокрим клаптиком.
Небо тим часом не переставало плакати, воно ридало так відкрито і невимушено, ніби це була його остання можливість ніжно поцілувати землю. Поцілунки були рясні, намагались не пропускати і клаптика, та водночас холодні - точно такі, як залишає той, хто щойно зробив фатальний крок у своєму житті.
Я уповільнив ходу і мимоволі задумався. Лише небо уміє так лити сльози: щиро, на повну силу, безпосередньо; воно так схоже на дитину, у якої відібрали улюблену іграшку чи солодку цукерку. Якби і люди могли бути такими ж небесно-щирими, а їхня пам`ять - як вода: міцно тримати у кишені усі спогади, змішувати слізно-старе із радісно-новим, та найважливіше - пробачати. Пробачати усе, навіть жостоке тупцювання по солоних калюжах та безперервне нарікання на дощ, якому і так немає з ким поділитись свою печаллю. Але - ні, людина так не вміє - це лише прерогатива природи. Ми ж частенько носимо усі образи з собою, зовсім забуваємо про милосердя чи закриваємо його у високу вежу чеснот, які "непристосовані для 21 століття". І забуваємо куди поклали ключ. Можливо, саме тому для багатьох із нас істинне і вічне: "...І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим..." уже давно до крові пошматувало власне значення, та все ж ніяк не достукається до давно закованих сердець...
5.10.2012
