15.10.2012 22:11
for all
281 views
    
rating 5 | 3 usr.
 © Луч Света

Меланхолійна казка

 

Звичайний осінній день добігав кінця. Зазвичай осінні дні не добігають, а доповзають до тієї межі, де кінчається світло і починається таємниця ночі, але той був на диво швидкоплинним. На безлюдному брудно-жовтому піщаному пляжі стояла дівчина. Вона гіпнотично вдивлялася в уявну точку на горизонті і слухала монотонний плюскіт дніпрових хвиль, які бігли, котилися, переливалися одна в одну, ніби змагалися, хто перший досягне берега, а потім відходили назад від перетнутої лінії. Відомо, що можна безкінечно дивитися на три речі: на те, як струмує, хвилюється чи відпочиває вода, на те, як палає вогонь, на плин хмар у небі. А юнка, яка була свідком двох з трьох цих чистих і незаперечних істин, знала, що безкінечно і безвідривно можна дивитися лише в очі коханої людини, але лише тоді, коли можеш побачити там себе. Коли ж бачиш там іншу… краще осліпнути, щоб не бачити!

Дівчина повільно перевела пустий погляд із горизонту на зграю чайок, які кружляли в осінньому небі, і її очі на мить спалахнули і відразу ж згасли. Чайки тужливо квилили, прощаючись із улюбленим плесом, із рідними просторами. Так само пораненою птахою плакала дівоча душа, прагнучи вирватись на свободу, відбитись від дзеркала води і неба, розчинитись у чаїному клечанні. Легка сльоза засріблилась на її щоці, за нею з’явилась, але сердитий поривчастий Вітер, що злетів з небес, зігнав її, не давши збігти донизу.

Вихор підняв і закружляв у коловороті опале листя і сухі галузки, папірці, покинуті недбалими відвідувачами, і чаїні пір’їнки, скинуті птахами на пам’ять рідному берегу.

Та це скоро йому набридло, і, покинувши бавитись листям, Вітер підлетів до одинокої дівчини, хотів був прогнати її своїм крижаним подихом і не зміг… він раптом змінився, зробився таким теплим і лагідним, що сам себе не впізнав. Вітер обережно, ледь-ледь відчутно торкнувся обличчя, почав гратися пасмом її шовковистого волосся. Раптом блакить її очей помутніла, і з них ринув солоний дощ. Дівчина плакала, надриваючи душу, а Вихор осушував її сльози…

Заспокоївшись, юнка кинула останній погляд на схвильовану річку, на пустинний берег і пішла геть. Вітер полинув за нею. Дорогою він налетів на міську клумбу, зібрав пелюстки з троянд і сипав їй під ноги, але вона залишалась байдужою, заглибившись у свої тяжкі роздуми. Вихор був у відчаї! Що ж робити, як звернути на себе увагу, як не втратити її?!

На мить він таки випустив дівчину з поля зору. Його увагу привернув юнак, який несмішливо-зневажливо читав своїм друзям чиєсь послання, а вони голосно сміялись і коментували кожен рядок. Це був не той дзвінкий, веселий, заразливий сміх, яким володіла його кохана. Це був звірячий, жорстокий, злий регіт. Вітер вихопив листа з рук хлопця, але тонкий, як невинна душа, папір порвався, залишивши йому лише клаптик.

Вихор кинувся за своєю дівчиною-мрією, але замість неї наткнувся на зачинені двері. Як він не бився грудьми об холодний метал, перепона не зникала…

Місто засяяло вечірніми вогнями. Небо нарешті розплакалося дощем. Вітер безсило відступив і ненароком випустив той клаптик паперу, який він так спішив кинути своїй-не своїй дівчині під ноги. Папірець повільно опустився на землю, а краплі дощу раз за разом розмивали написані її рукою слова: «Я тебе люблю».



Черкаси, 24-25 вересня 2008 року. Доопрацьовано 18. 12. 2009

Публікації: Луч Света

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Сторінка: 1 з 3 | Знайдено: 13
Автор: Луч Света
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Слово на С;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 16.10.2012 18:23  Деркач Олександр => © 

Гарно, цікаво, сподобалось 

 16.10.2012 14:25  Володимир Пірнач => © 

Гарний текст.
Сподобалось.
Плюсую.