Свастика
частина 1Поділля під поляками
1 Сваті
Дві пари хлоп’ячих очей невідступно стежили за сліпим старцем. Чудний дід, якого прозвали відьмаком , знову прийшов до місця, що колись називалось вовчим, а тепер було залите річковою водою. Як завжди, він стояв на березі, коли над водою сходило смарагдове сяйво. Темносірий плащ з накидкою, що майже закривала обличчя, огорнув високу худорляву постать чоловіка. Гришкові цього разу повезло і він дуже близько підкрався до старого . До слуху хлопчини долинали обривки хижого голосу, що нагадував хрип звіра. З кожним словом в чотири сторони від зловіщої постаті повільно розповзались тіні. Раптово із вигуком «Сваті* явись» вони злегка загнулись, утворивши хрест свастики і чисте небо прорізала блискавка, вдаривши у місце смарагдової таємниці. Небо почорніло і зловіщий сміх старого злився з розкатистим громом. Гришка злякався та викрикнув з жаху. Чаклун повернувся у сторону малого. Хижа гримаса скривила обличчя відьмака, показавши ікла звіра у чорній безодні старечого рота.
Хлопчина, різко підскочивши, щодуху кинувся навтіки, подалі від страшного місця.
- Прокляття, прокляття, — хрипіли вуста старця. Хвилі з останнього розбігу вдарили об берег, небо прояснилось, засвітило яскраве сонечко, природа, облегшено зітхнувши, злилась у рятівному поцілунку з безмежним голубим простором.
Сваті* — знак свастики
2 Козачки
- Гапко-серденько, чи ти чула, як Одарка нахвалялась?
-Чула, чула. Ой, щаслива баба… Нагайкою по спині посвячена*…
-Щаслива баба - Частенько Іван навідується .
-А ти, Меланю, звідкіля знаєш?
-А що ж тут, Гапуню, знати, подивись скільки дітей! А мій сокіл згинув у тому Дикому полі… А твій живий?
-Ой, Меланю, сестронько, живий був… але сама знаєш, як холопам… як злодій прийшов вночі, як злодій пішов у ніч, не те, що Іван Одарки… Його пани бояться…
-Так, так, голубонько… Але, кажуть люди, що тепер по-іншому. Тепер у козаків атамани є, воєводи їх поважають…
-Одні ми бідні, то князі над нами, то пани…. та насміхаються над вірою нашою…
-Так, серденько, так… Вона для них холопська. А ти чула, ясонько, що Уляна приймачку Гарбарську взяла… Тепер відьмяче кубло розростеться… Оце була права середа, то баби облили Ульку водою**…
-Не бери гріха, Меланю, на душу. Уляна ж усю твою малечу травами від хворі рятувала…
-Свят, свят, прости Боже. А дівка точно відьма.
-То брешуть баби, бо ревнують до мужиків. Вона ж, як сонце, гарна. Скільки живу, таку вперше бачу. Сиротою з лісу саме придибало до хутора Козачанського. Там росло у вдови. А, як та вмерла, то дівки ту Настю обмовляти стали, відьмою прозвали, от вона прибилась до Уляни.
-Ой, Гапуню, бачу доля їх єднає. Пам’ятаєш Степана Уляниного? Пропав. Скільки літ пройшло, а вона все одна. І пани, і мужики сватались. Одна…
-Щоб тим панам з їх ксьонзами пусто було. Ходять, як мари, страшні.
-Та що ти кажеш, Гапко, тож ті ляхи Летичіву волю дали. Ти забула, як торби нам трусили князі?
-Меланю, ляхи клятіші за князів. Жидів до нас привели, а ми дурні своє добро їм самі у руки дали, так не зогледілись, як холопами стали…
-Не люблять люди тих жидів, то правда Гапцю. Вони не такі як ми. І в шинок не ходять. Хоча було одного разу, щоб не збрехати… позаторік. Цізя хильнув у Пріськи в шинку,та на ляхів жалівся. Каже, що вони самі ледачі, а йому завидують, бо кожен день на обід курка! Сказав, що вони кляті разом із ксьозами!
-Тихше Меланю. Таки кляті вони. Тепер без того ксьонза руки не вмиєш? Щоб тут ось полотно прати до його ходили на сповідь…
- Свят, свят, мовчу, не дай Боже, почує хтось!
Мова жінок перейшла на шепіт і тільки хлюпіт води, від топтання ніг по важкому полотнищі, що нарешті побачило омріяний беріг, весело булькотів до зеленого латаття. У траві лежали плоски*. Насміхаючись з жіночих ніг та підморгуючи цікавому жабеняті, вони терпеливо чекали свого часу, щоб добряче відлупцювати все те прання.
За кущами плескались дівчата, що уже впорались зі своєю роботою. Їх білизна розляглась по траві, підставляючи свою широку спину лагідному сонячному промінню. Нічого веселішого за дівочі купелі вигадати не можливо. Рідко який парубок не підкрадеться, щоб не підгледіти за красою гнучких рухів сніжно-білого тіла.
Навкруги все жило щасливим життям, ніби не було над ним пана, чи князя, мов забуло про набіги диких орд.
*нагайкою похрещена — козак, що приїздив із Січі до жінки, як правило, бив її по спині нагайкою
**права середа або Рахманський великдень або (Преполове́ние Пятидеся́тницы, Преполовение Господне –рус.)релігійне свято, після якого можна було купатись у водоймах, обливали відьму, щоб не було засухи
3 Дуб
Уляна вийшла послухати ніжне тьохкання соловейка. Вона дуже втомилася, виходжуючи Настю. Багатьох лікувала жінка в окрузі, але несвідомий стан приблуди змусив її неабияк потрудитися… Настя то приходила в себе і прекрасно себе почувала, то знову марила… Ох, скільки дівча пережило за цих кілька днів…
Побита, нещасна сирота ледве прийшла до тями у густих хащах Козачанського лісу. Над головою світили зорі та місячне сяйво ворожило над долею. Незнайомі раніше відчуття, відкривали новий цілісний світ, магічна інтуїція сама вказувала дорогу. Непрохідна гущавина лісу розкривалася перед нею, відчуття єднання з природою не залишало ні на мить. Настя йшла за покликом серця. Місцина ставала все темнішою, доки не утворився суцільний морок. Крізь густі зарості проникали незвичайні промені. Дівчина помітила, як пучки світла з’єдналися в пониззі річечки. Вона пробралася до цього місця і побачила старий човен. Це була видовбана з дуба шкарлупка, яка так і називалась – дуб.
Подоляночка торкнулась її заплісневілого тіла. Всього лише один дотик, а Настя вже знала все життя бойової козацької подруги. Дівчина сіла у човник і її миттєво зморив міцний сон, що чаклував над нелегкою долею дівчини, її місцем на землі…
Гей, та з попутним вітерцем, тихо попливла козача втіха. Шуміли води річки десь, із самого дна, чулася тривожна пісня про свободу, про братерську дружбу, про зрадницьку срібну стрілу, що пробила серце козака… про поминальну свічу, що затремтіла в руці ченця, коли той проводив обряд поховання козака Фесько. Багато бачив монах на своєму віку але величезна магічна сила цієї людини і після смерті наводила жах. Правда в тому, що перед ним лежало тіло чоловіка, що витягнув його самого «з того світу» заклинаннями над чорною редькою. Та хіба монах один був таким? Скільки братчиків врятував Фесько? Йому достатньо було розрізати редьку і пустити сік. Коли сік чорнів, хворий козак видужував. Татарська срібна стріла, що чатувала на вовка-сіромаху, завершила шлях козака в цьому світі …
-Набирайся силоньки від землі рідної, Настя, — тихо шепотіла ріка Вовк та несла сплячу дівчину до мілководдя, що заросло зеленими лататтям і густим очеретом.
4 Зелені вервиці*
Ранковий туман розлігся долиною дрімаючої ріки, вслухаючись у сонний плескіт її колискової. Наосліп ніс човника зачепився за м’який, оксамитовий беріг та застряг у ніжній зелені, що пробиваючись крізь молочні клуби, нахвалялась молодою соковитою вродою перед новою гостею. Вдалині сіріли дерев’яні частоколи Летичівського замку. Настя вперше за останні три дні відчула голод і побрела до убогих землянок, що хилили свої застарілі солом’яні голови до стін нехитрої фортеці. Обкопана глибоким ровом, вона черпала тихі води річечки Вовк.
Поправивши розпатлану чорну косу, дівчина зайшла в крайню, що стояла осторонь, хату. Її зустріла порожня тиша. Настя хотіла вже піти, але не змогла переступити поріг, сили практично залишили її, голодний обморок повалив на долівку …
Шорсткі руки підтримували її голову, коли вона прийшла до тями після ковтка узвару.
-Слаба ти, дівчинонько, — бурмотіли беззубі уста старої, — а хрест важкий на тобі … можеш не видюжати … пий, пий узвар, набирайся сили …
Господиня, бурмотіла щось, перебираючи пальцями. Чи то від голоду зеленіло в очах Насті, чи то справді все було навколо зелене, Настя вже не розуміла. До її слуху доходили окремі уривки фраз, що нагадували монотонний стукіт вервиць.
- … Древо корінням … рід бережи… дух єдиний … благочинний … хрест на небі … вогонь запали …
Чаша з молоком і окрайцем хліба відновили молоді сили.
- А тепер, дівчинонько, відпочинь – ранок за вечір мудріший!
Дивная зелена старенька вкрила Настю домотканим рядном.
Подоляночка поринула в глибокий сон. Вона побачила сузір’я Сваті відчула подих Тієї, що запалює зірки. Це було щось живе, що огортало всю дійсність. Настя не могла бачити ЇЇ, але вона відчувала кожну думку, до долинала до неї, вона розуміла значення всіх образів та символів, що виникали в її уяві. Та, що запалює зірки піднесла їй золотий ключ. Хрестоподібна символіка з загнутими краями відкривала двері небесного храму.
-Це знак руху небес — оберіг землі руської … велика тайна в ньому … для ворогів цей знак погибель … бережи цей символ в душі своїй! Відтепер його печать на серці твоїм. Пам’ятай рід свій … гляди — це батько твій!
Хвилі Дніпра безтурботно підкидали тонку шкарлупку човника. У таку посудину, що загрозливо хитається від кашлю старого, і сідати страшно, не те, що долати пороги. Але козаки особливий народ. Вони з байдарками не чікаються — сама ж пливе. Прив’яжуть усі пожитки до кільсонів і шпангоутів і кіль не страшний. А якщо до носа шкіряний надувний міх приладнати, то такий човен не піде на дно. Води ревучого Дніпра були першим випробуванням для новобранця, першим пізнанням козацького життя. Дівоча Січ приймала і створювала воїнів, охороняючи їх від панів і закону.
На березі стояв старий козак. Суворі очі, з-під сивих брів пронизували простір, тримаючи у вузді Час. Він чекав гінців з Поділля. Човен прибився берега.
Козак-характерник Фесько був уже дуже старий. Побратими цінували і глибоко поважали його. Це був дух загону, його серце. Всі вважали його чаклуном.
- Дивись, Степан, батько вперед нас добрався!
-Може він і не був з нами в Летичеві, ми ж тільки вовка бачили, та накази чули!
-Господь один все знає. Наша справа служба!
Побратими підійшли до старшого.
-Порядок?
-Так, батьку, все на місці як казав! Ніхто до схованки не підійде. Вовк її вірно оберігає!
-Добре, хлопці, відпочивайте!
Курінь наставника стояв особняком на високій кручі. Фесько важкою ходою підійшов до нього. Втома від великої роботи давала про себе знати. Тепер три дні піде на відновлення сили. Козак сів на лежак, схрестивши ноги. Над ним кріпилося верцало. Подумки зосередившись, підняв очі до дзеркала. Це тривало до тих пір, поки він не побачив у ньому хрест Сваті. Небеса давали час для сну і поповнювали енергією втомлене тіло …
-Настя, це було минуле. Твоя доля – справа твого батька. Відкриваю тобі дар розуміти матінку природу. Відтепер маєш владу над птаством небесним. Твоєму батькові підкорялися вовки. Вони були стражами земними. Птахи будуть тобі стражами небесними. Хрест Сваті це знак, переданий тобі твоїм родом. Ти обрана і ти повинна пройти свій шлях. Візьми цей камінь…
Зелена стара розтулила долоню міцно сплячої дівчини. Камінь туманно блиснув в її руці. Чаклунка запалила свічку. По стінах оселі затремтіло тьмяне світло. Бурмочучи собі під ніс, вона піднесла свічку до Настиної руці. Свічка розгорілася яскравим сяйвом. Поступово зменшуючись і стаючи яскравіше, воно перетворилось на маленьку цятку і зникло в камені. Свічка погасла.
- Вставай, дівчинонько. Пора, силонька молода повернулася.
Настя відкрила очі. Перед нею замість зеленої баби стояла красива жінка. Час не торкнувся її обличчя. Чорні брови доповнювали нічна велич карих очей. В руках у тітки Уляни був узвар. Настя подякувала добру жінку. Беручи чашу, вона побачила камінь в своїй руці.
-Бережи цей камінь, дівонька. Носи його як хрест на грудях. У ньому твоя сила …
-І моє призначення, — подумала дівчина …
5 Тепла ніч
- Пішла б прогулялася. Парубки з дівчатами пісні співають. Зараз я тобі принесу мою вишиванку, сплетемо віночок, я квіти з росою ранковою збирала — найкрасивішою в нас будеш! Свято сьогодні — Купальниця! Спати в цю ніч не можна нікому. Та ти добряче виспалась?
-Так, тітонька! Тепер не скоро засну.
-Ну так піди, пройдися до річки. Я теж збиратися буду. Худобинку через вугілля прожену, щоб не хворіла. Та й на дівок з парубками подивлюся. На ігрища помилуюся.
Найкоротша ніч у році кликала до себе веселими хороводами, танцями, багаттям, надією, любов’ю.
Від річки чулися веселі крики дівчат, сміх парубків.
- У річці не купайтеся … у водяного іменини … русалки залоскочуть.
-А я не боюся … ех, русалочку б мені!
-Іван, а зі мною через багаття стрибнеш?
-А ти Гришку візьми, а то він похмурий. Тебе чекає!
Галаслива компанія побігла ладити Купальниці. Настя присіла біля води. Важка чорна коса дівчини торкнулася теплою річковий вологи. Яскрава місяць освітлював дзеркальну гладь. Ніжні лілії розпускали свої білосніжні корони, торкаючись відображення юної діви.
-Звідки така красуня?
Іван, який спостерігав увесь цей час за дівчиною, був полонений її чистою красою. Спритно зірвавши лілію, він простягнув Насті білу ніжність. Їхні погляди зустрілися. Бездонні очі солодко ранили серце парубка.
-Ну, давай руку, підемо хороводнічати, — вже несміливо запропонував Іван.
Молодь поралася з хмизом для багаття а старі повчали дітей малих.
-Кожен раз в ці дні Перун вирішує — бути світу чи пітьмі … Але Зоря-Зоряниця манить його і добро перемагає … всьому свій час .. літу .. осені .. зимі … весні .. так назначено… В день цей у Семерагла та Купальниці народилися діти Кострома і Купала …в цю ніч папороть цвіте, хто той цвіт знайде — тому земні скарби відкриються…
-Та ні, діду, мамка казали, що хлопець дівчину приворожить …
-Так-то воно так, але кожному своє …, — мовив старий та перехрестився двома перстами.
-Дідуню, а хіба так раби божі хрестяться? — руденьке дівча приклало три пальчика до лоба та допитливо подивилось на старого.
-Ех, хе,хе, раби… раби так, дитино, як мати тебе навчає, а діти?… А дітей вже нема…*, — сива голова склонилась та гіркі думи застигли у погляді діда.
*древні слов’яни вважали себе Божими дітьми, християни називають себе рабами Божими.
6 Танок сліпих і квітка папороті
-Збирайтеся, очищайтеся, святим вогнем умивайтеся!
Так закликали всіх, тому що починалася головна частина свята — хороводи навколо багаття. Дівчата та хлопці утворили декілька кіл навколо, підпаленого з чотирьох сторін, багаття. Перше коло рухалось по сонцю, кожне наступне в протилежну від попереднього напрямку, відображаючи небесну гармонію і порядок.
Особливо парубкам було любо право купальської ночі вибирати пару і поцілувати навіть незнайому дівчину.
Іван, міцно стискав руку Насті, милувався обличчям дівчини, що стало ще прекраснішим в відблисках вогненної квітки.
Купальське вогнище, що чесно відзвучало славлячими сонце акордами, вже готувалось до не менш важливого, встановленого предками порядку, очисного ритуалу. Молодь трохи перемістила догораюче гілля, розширивши його по довжині та звузивши по ширині, щоб зручно було стрибати.
Хлопці та дівчата перелітали через очисний вогонь. Настя перезирнулася з Іваном. Її мила усмішка осяяла для Івана щастям півсвіту. Бажання дівчини слідувати утіхам подруг було помітно і без слів.
Пара злетіла над багаттям. У момент найвищої насолоди від занурення в гарячу чарівну кулю Настя відчула холод талісману, що висів на грудях. Це було повернення з небес на землю, це був знак зречення земного кохання, покірність долі.
Бліде обличчя дівчини засмутило Івана. Він зрозумів, що в серці красуні крижаний холод. Але він не хотів, знайшовши своє щастя, свою улюблену, втрачати і розлучатися з нею. Звичайно ж, він згадав про квітку папороті. Ніч була короткою. Раптово поцілувавши Настю, Іван кинувся в ліс. Старі ялини чорного нічного лісу берегли спокій хащі. У такій пітьмі легко загубитися. В голові кружляла одна думка — квітка папороті горить червоно-синім вогнем і він знайде його по цій прикметі.
Була глуха ніч. Іван у розпачі опустився на траву під високою ялиною. Протяжне виття і проникаючий в душу злісний свист почувся в окрузі. Іван почав вдивлятися в темряву. Він побачив, як з крихітного синього вогника розростається червоне кільце. Одне, друге… вісім вогняних квіток освітлили вісім листків величезної папороті. Чотири сліпих старця з чотирьох сторін наближалися до нього … взявшись за руки, під охи і свист почали дикий танець навколо палаючого куща. Іван завмер від побаченого, але не зронив ні слова …
Він тільки злегка відсунув рукою гілку чагарника, що заважала дивитися. Рука була порізана до крові.
-Це те, що мені потрібно, різана рана допоможе зріднитися з квіткою, — подумав Іван і кинувся до сліпого натовпу.
Зірвавши верхівку папороті, Іван, що є духу, рвонув з проклятого місця. Старі ялини до крові колючими гілками били його по всьому тілу, чіплялися сучками, але, якщо мета висока, то сила таємна відступає. Іван вибрався до річки, міцно притискаючи до грудей свій скарб. Дівочий регіт пролунав за спиною.
-Іван озирнися …, — Іван сплюнув три рази як годиться, тепер бачити русалку йому зовсім не чого. Зоря-зоряніца наближала світанок. Іван увійшов у воду. Він уже тепер був чистий і ніяка чорна сила його не здолає.
*рос. четки
7 Вовк
Тітка Уляна була дуже стурбована нічним зникнення Івана. Це занепокоєння тільки посилилося з ранковою зорею. Пів погляду на подертий одяг хлопця було досить, щоб зрозуміти серйозність можливих наслідків.
-Дивись Насте, Іван парубок вправний. Від тебе не відступиться. Чим не пара? Вільний коваль. Тай тобі вінок на хустину час міняти.
-Так, тітонько… прийде час і ми будемо разом… прийде час і у нас будуть діти… я знаю, я бачу… корінь роду нашого не пересохне ніколи, хоч будуть його різати не раз… вірю так буде… так повинно бути…
- Хто його зна, що має бути? Якби ж то хоч краєм ока подивитись на те як воно буде!
- Битва на небі, у нас відголоски… Боже створіння з його душею живою на коліна чорна сила поставити хоче… сім’ю, основу нашу знищити.. щоб діти батьків цурались… А там де нема коріння і дерево засохне. Так і людина… відірви її від роду свого, а тоді і до душі один крок.
-Як же вберегтися, дитино? Хто ми такі проти сили страшної?
- Душу в чистоті тримати треба. Бога любити. Батьків шанувати. Коріння своє пам’ятати.
-Дай Бог, твої слова та до Бога, дитино моя… А що тепер з Іваном буде?
-Його доля сьогодні козацька. Земля –матінка захисту чекає…
Спіраль пам’яті повернула Уляну до своїх молодих літ, нагадала кучерявого Степана і гіркотою лягла на серце жінки. Хіба могла вона, вільна пов’язати своє життя з вічним невільним холопом? Хотів парубок втекти на Січ, але не рвати ж на шматки серце? Ось і надумав він роздобути квітку папороті, та знайти скарб. А що з того? Так нинішнім холопам хоч Юріїв день на відкуп дається, а тоді ж цього не було!
Цей Степан роздобув-таки квітку папороті, зачарував навіки Уляну, але любов не склалася.
Пішов він до каменя вовчого. В той день смарагдове сяйво над каменем піднімалося. На грудях листок папороті, як магніт, потягнув Степана. Ось перед ним земля і розкрила вхід . З розповіді діда ще свого знав про це місце*. Тут шлях проходив Кучманський. Данину везли татари. Хто спритнішим був, міг добро народне відбити у нечисті, та ховалось усе до потрібного години у підземеллі.
Йде парубок ходами темними, а папороть йому дорогу освітлює. Дійшов він до місця вузького — людині не пройти. Чує краплі води луною печеру розбудили і голос говорить: «Бери Степан, що понесеш, але пам’ятай, де взяв — нікому права говорити не маєш, а то біда тобі буде!»
І кам’яна стіна розсунулася. Взяв хлопець злиток золота. Вклонився місцю. Земля його і випустила. Що тепер? По-людськи жити хотілося. Не міг Степан без Уляни. Пішов до пана домовлятися. Побачив товстий Борів золото, затремтів як ніби змією ужалений. Мало йому було.
- Ще такий принесеш, відпущу, землі дам — хазяйнуй. Бачу, як на Уляну заглядати. Дівка того варто.
Сказав, як відрізав. Спробував Степан вдруге до каменя підійти. А Борів хитрим та жадібним був. Що йому ще один золотий шматок? Йому все, та одразу! Хитрим лисом за холопом пробрався. Бельми свої жадібні вилупив і підглядає.
Підійшов хлопець до вовчого каменю. Земля знову відкрилася. Степан зник у глибині. Покрутився Борів, підійти ближче побоявся.
На третій день як пропав парубок, стали люди кожен день вовка на камені бачити. Чутки різні поповзли. Стривожився народ.
Жадібність отруйною пеленою скаламутила розум пана. І золота хочеться і до вовка підійти боязно. Надумав єхидна стрілою вовка звести, та не простою, а срібною. Цю стрілу непросту у татар ще його дід виторгував. Підкрався лиходій та випустив гостру смерть. Поранений вовк, скорчившись від болю, вмирав на сірому граніті. Борів зло вишкірився беззубим ротом, дивлячись на передсмертні судороги вовка. Осмілівши, підійшов близько і доторкнувся до сірого валуна. Мертві очі вовка востаннє блиснули яскравим вогнем. Камінь обпік руку пройдисвіта і хитнувся в бік. Перед ним відкрився підземний хід. Але всього лише одну мить дика радість відбивалася у звірячих очах вбивці. Раптом величезний вал води, що вирвався з підземелля, сховав під собою всю прилеглу місцевість.
Ім’я цій річці дано було Вовк.
*мова йде про легенди про підземний прохід між Меджибожем та Летичівом, який існує нині частково і має вихід з Меджибіжської фортеці.
8 Несе дівка воду
Молоденькі верби полоскали віття у річечці та милувались віддзеркаленням своєї вроди, не звертаючи уваги на вертляву стежинку, що раділа новій гості та белькотіла з дрібною ходою босих ніжок. Подруги навипередки кивали заквітчаним травам, вдихаючи теплу пару землі. Настя йшла по воду. Вона мрійливо опустила долу погляд та щасливо посміхалась, від цього ще тепліше світило сонце, голосніше співали птахи, яскравіше буяла зелень. Вона думала про його… Личко не ховало янгельської чистоти. Тоненький шнурочок брівки піднявся, виказуючи мрії про кохання. Ні доріжка, ні трави, ніхто не шепнув Насті, що ось він зовсім поряд. Іван зачаровано дивився на дівчину, боячись, хоч подихом, перервати це небесне видіння, цінуючи кожну мить.
Край дерев’яного барильця, нахилившись, поважно занурився у воду. Напившись по самі вінця, уступив чергу брату. Обидва товстуни повисли на хвацькому коромислі, що добряче примостилось на плечах дівчини. Іван схаменувся і ось уже він поряд. Міцні руки вхопили коромисло та приготувались перекинути його на свої плечі. Та зачарований погляд, щасливе відчуття бажаної зустрічі зупинили парубка. Два барильця з розумінням присіли на землю.
Маленький крок назад Насті, щоб надивитись на коханого і крок вперед, як ниточка за голкою, зробив Іван. Дівочі руки, по волі серця, простягнулись до нього. І щастя, і благання, і розпач, і неймовірні почуття хвилею захопили пару. Долоні дівчини обережно і, разом з тим, трепетно торкнулись скронь парубка, лагідно опускаючись до підборіддя. Взявши милу за зап’ястя, Іван притис їх до грудей. Палкий поцілунок в міцних обіймах за мить зупинив час та затамував подих округи. Все боялось ворухнутись, не зводячи очей із закоханої пари. Верби напружились і їх віття благало річку зупинити свій бескінечний біг. Бо це було кохання.
9 Дощик
Вони стояли, обійнявшись, та зовсім не відчували, що раптом пішов дощ. Ріденькі краплі застукали по листю, зашуміли…
-Ой, дощик!
-Кохана моя, я візьму коромисло!
-Іванчику, любий,- Настя всміхнулась і важкі відра вдоволено запишались на чоловічих плечах…
А дощ все йшов та йшов… сліди закоханої пари заховала вертлява доріжка… Трави вмивались, шепотіли, обіймаючи одна одну, радуючись дощу, тамуючи спрагу…
Марина промокла до нитки, але немов мумія, стояла, не поворухнувшись, біля своїх наповнених водою відер і холодний біль застелив туманом дівочий погляд. Вона нічого не відчувала, вона вмерла разом із першим поцілунком закоханих. Від холоду все тіло одерев’яніло. Сльози… Великі дві сльозини викотились із синіх, як небо очей. Чому так, чому? Сама гарна у містечку, русява, такої взагалі не було в околиці ніколи. Пани заглядались. А вона? Полюбила кучерявого Івана? Полюбила… І ось, ця приблуда. Дівчина почала приходити до тями. Ноги самі понесли до Іванової оселі. Ось переступає поріг. Як тінь йде, тримаючись за стіну, руки шукають, не знаючи що. Ось ліжко. Що це? Це листя папороті. Ось воно! Зіниці Марини розширились. Ніби жар, взяла у руки дівчина прив’ялу траву. Куди тепер? Звісно до відьмака! Холодна посмішка сповзла по обличчю дівчини…
…Сліпий старець стояв спиною…
Не повертаючись до дівчини, старий прохрипів:
-Нарешті, нарешті …
Марина випустила з рук листя папороті та уже проклинала себе за своє бажання. Вона вже не хотіла тої любові, вона бажала аби скоріше втекти з цього проклятого дому. Але було пізно. Невидимі кута охопили її міцними клешнями. Вона не могла ні поворухнутись, ні сказати пів слова.
-Я зведу цю дівку зі світу, ти мені допоможеш. За це Іван буде твоїм, як ти хочеш. Вона думає, що сильніша за чорну силу? П’ятдесят літ я чекав цієї миті. Я звільню шлях до Сваті. Я отримаю силу роду… Іди до Івана, сьогодні він твій. Тільки йому ти повинна подивитись у вічі. Запам’ятай це дівчино. Більше нікому…
Марина відчула, як ноги самі її вивели з хати діда.
Дощ уже скінчився. Все виблискувало на сонці, ніби було покрито невидимою позолотою. Але чомусь не так, як раніше. Вся краса, ніби гидувала дівчиною, та презирливо відверталась від неї. Внутрішній голос підказував, що Настя дивиться на неї з кожного листка, з кожної травинки, з кожної дикої квітки. Але ноги несли Марину самі, не слухаючи голосу серця.
Пара коней, що везла позолочену карету, зупинилась біля неї. Молодий поляк виглянув з цього чудесного фаетону:
-Рiękna dziewczyna ,- мовив він і дівчина підняла на нього свої прекрасні очі.
Юнак протягнув руку і запросив її до себе. Карета зірвалась з місця і верби винувато опустили ще нижче своє віття.
Марина з’явилась у Летичеві через кілька днів. Вона не пам’ятала, що з нею сталось. Тільки вночі стривожена мати чула, як дочка кричала крізь сон:
-Пане, зупиніть коней, там чорторий.
Пізніше пішли балачки, що у ставку знайшли пару втоплених коней та про те, що щез старий відьмак.*
*легенда про втоплену золоту карету існує і понині у селищі Козачки. За наших часів у копанку під Козачками попав бик, якого знайшли аж під Буцнами. Мова йде про підводні води.
Україна, 2012
