Свастика
частина 2Орда
10 По Кучманському шляху йде Орда
Неспокійно було на дівочому серці, незатишно. Мізерне віконце, зап’яте у волячий пухир, здригалось від вітру. У сінах* плаксиво мекала єдина годувальниця, не даючи спокою темряві, що розповзлась по земляній долівці та затертих свіжою глиною кутках мазанки. Терпкий запах сухоцвіту, розіпханий турботливими руками Уляни всюди, попід самісіньку стелю, відганяв тужливі думи. Настя притисла до грудей камінь роду.
Ледь дівчина віддхилила двері прохолодне повітря вірвалось до похнюпленої, згорбленої оселі, що наполовину вросла у матінку-землю … Боса ніжка відчула поцілунок вузької, порослої з боків густою травою та бур’яном, стежини. Світало. Блідніли зорі у ранковому небі. З-за горизонту пробивались рожеві кольори, розважаючи блакитно-сірі хмари. Край чарівного диску ліниво випливав над темним лісом. Доріжка повернула на захід та вмилась у водах річечки Вовк. Прозорі хвилі навипередки, штурхаючи одна одну, випліскували свій неспокій на трав’янистий беріг. Дівчина вдихнула на повні груди річкову свіжість. Всі хвилювання, думки, відчуття свого я, ніби сорочка повільно сповзаючи з тіла, просочувались у землю. Ярило-Сонце повисло величезним яблуком над горизонтом і тіло ніби розчинялось у його промінні. В уяві родовий камінь збільшувався у розмірах та ставав прозорою сферою, малюючи невтішні образи. Древній символ роду вказував на страшну правду — застогне під вражою ходою земля руська, омиються кров’ю рідні простори, закують ланцюги живий товар, повториться гірка данина девширме, посохне коріння роду, перетворюючи слов’янських синів у яничарів, що зневажають свою і чужу смерть. Челенк, знак потрійний смерті, нашитий на тюрбан ** стане їх символом роду.
Нещасний рідний край. Поляки не триматимуться за Поділля. Турки не Литва. Один клич «Аллах акбар» чого вартий!
Настя побачила Івана в Дикому полі ***. Теплі почуття до парубка з’явилися з першої хвилини знайомства. Не потрібно було йому шукати цвіт папороті…
А завтра прийде його рідний брат. Дівчина бачить в сфері це залізне обличчя. Вона гортає час. Стамбул. Фатальні обранці кривавої повинності девширме готуються стати яничарами. Важка праця обирає найбільш витривалих, караючи непокірних. Але, досягнувши 25 річного віку, вони стають ідеальними воїнами — воїнами безстрашної Орди. Це нелюди. Їх свідомість практично виключає особисті думки. За них думають і вирішують. Вони завжди спокійні, ідеально дисципліновані, холоднокровні… вбивці.
-Доню, замерзнеш! Підемо до хати, — лагідно обійняла дівчину за плечі тітка Уляна.
-Ні, тітонько. Пора гукати жінок, дітей та тікати… подалі. По Кучманськім шляху йде біда!
-Ех, немає вже нашого вовчого каменю … Від нашого захисника сіромахи тільки малюнок залишився****. Вже піввіку як пропав мій Степан і залило місцину водою!
Різкий порив вітру кинув до ніг жінок смарагдову хвилю річки …
* сіни — назва входу до будинку
** Головний убір яничара
*** Незаселена територія стародавньої України і Росії
**** Вовк, що йде на Срібному щиті -це зображення на гербі Летичіва, що отримав від польського короля Магдебурзьке право в XIY столітті. По легенді було таке місце, що скільки б людей не прийшло до нього у скрутній час, всі могли сховатись. На думку автора це є описане підземелля.
11 Пости степового барокко
Вільний небокрай заплітав зоряну косу Чумацького шляху. Місяць мрійливо прислухався до степового барокко та тягнув свій ріжок до туманних вод Дніпра. Раптово різкий вітер кинув під ноги Івана смарагдову хвилю. На мить притихла козача пісня та солодке тепло відізвалось під серцем. Це було відчуття, що його Настя, його кохана поряд… Побратим Івана не відчув зупинки. Він у думках теж був далеко, там, де його жінка та діти. Ось такі вони козаки: степ, воля, кінь - рідний товариш, колчедан зі стрілами на плечі та кобза на боці.
Добряче на днях побили турка. Повезло… Омріяний порох, рушниці, багатий куш поповнили козацькі запаси. Військо відпочивало. Сторожеві пости оберігали стан. У козаків надійна та хитромудра охорона — за багато верст попереджає про ворога. Були у них свої секрети. Козак Фесько навчив. То крики* розкидають, то сигнальний дим аж до неба жбурнуть, а то в верцало дивляться — що де та як на світі робиться знають чи туман в очі напустять… І били ворога добряче и гуляли вміючи. А все тому, що родове коріння берегли, старійшину слухались, а, головне, мати з батьком, то була святиня. Коріння роду — воно міцне, як камінь. Вірність та відданість землі рідній з цих коренів і росте.
Служба козацька сувора, але душа своє знає. Вона у козаків вільна. Ось піснею на волю і рветься. Багато пісень козацьких про славу землі рідної, але ще більше про чорні брови та карі очі. Завмерли зорі, слухаючи оксамитові звуки Іванового голосу, затих соловей-птаха співуча…
—Добра пісня, душевна… любив її батько Фесько. Ох, помню как вороги йшли, їх тьма, а нас було сімь братчиків… він поставив усіх нас по колу серед степу, татари йдуть мимо і не бачуть нас… ото був чолов’яга…як дуб… столітній… характерний… заспіваймо, Іван, нашу.
Низький тихий бас и шовковий баритон обласкали теплу осінню ніч…
«Тиха вода, тиха вода,
Бережечки зносить,
Молодий козак, молодий козак
Полковничка просить.
Пусти мене, полковничку,
Із війська додому,
Бо вже скучила, бо вже змучилась
Дівчина за мною.
Ой рад би я пустить тебе,
Так ти довго будеш,
Ти напийся води холодної,
Дівчину забудеш.
Пив я воду, пив холодну,
Тай не напивався,
Любить буду я, не забуду я,
Кого обіцявся. ….»*****
— Розкажи, Данило, про Феська…
— Той козак самого чорта підманути міг… Я йому й у очі боявся глянуть… Перед боєм сам виходив на заспівочку***… У нього стріляють**… а він зніме керею****… витрусить усі кулі… та сміється над супротивником… а як братчики рвануть в бій, рубають ворога, а ті, як кам’яні, стоять и не можуть з місця зрушити … Один батько міг тьму здолати… але як жінка його с донькою малою пропала, так лютим став… так про нього говорили в стані… дух на ньому тримався. Він довго померти не міг… доки не передав силу свою… щоб коріння наше козацьке зберегти... щоб земля для нас матінкою була … щоб рід не перервався. Вмираючи заповів птахам небесним душу відкривати. Ось гляди, Іван, ми тут співаємо, а маленький соловейко слухає. Думаєш, це просто так? Ні, брат, він оберіг наш, він думи наші по світу разносить. Він знає таємницю сили нашої. Ось скажи йому, що на душі у тебе, він почує і допоможе.
—Дивно так — скільки співаю, а він сидить, слухає, ніби все розуміє… Що ж, братику-соловейко, понесеш моїй Настенькі привіт мій сердешний?
Пташка тьохнула у відповідь. У козака ніжним теплом все серце зомліло.
*Характерники (козаки, що мали магічний талан)
** Османскі хроніки заявляли, що у них вогнепальна зброя (рушниці-тюрфенг) появились в 1421 года
*** — заспівочка або герць — ритуальний танок козаків перед боєм
**** верхній одяг у запорожських козаків
*****старина народна козацька пісня «Пив я воду, Пив холодну..»
12 Чорнії брови, карії очі
Страшна звістка прилетіла до краю. Те, чому не вірили до останньої хвилини, здійснювалось. Люди поспішно тікали до лісової хащі. Крони старезного Летичівського дубу давно загубились з виду. Матрона, що йшла попереду зі своєю ватагою, раптом зупинилась і почала кликати старшенького Гришку.
- От вертихвіст, куди ж він подівся? Боже, що робити? Господи, біда-то яка! Люди, допоможіть!
Жінки, як могли, заспокоювали матір. Але треба було поспішати, кожна хвилина дорога.
- От гаденя, залишився-таки у фортеці. Воювати йому захотілося! — побивалась мати.
- Ідіть тітко! Я повернуся за вашим сином. Дивіться за дітьми малими …
- Та що ж ти дівонька і сама згинеш і малого не повернеш. Місто наглухо при нас ще закрили … ой біда!, - Уляна суворо подивилася на Настю. Що ще дівка надумала? Але переконувати було ніколи. Жінка почала квапити біженців. Настя поцілувала теплий камінь. Настав мій час. Ніхто й не помітив, коли зникла дівчина. Але в метушні було не до цього. Та, що запалює зірки, сповільнила час, місяць закрив сонце, на землю опустився морок.
Малий втікач зіщулився від раптової темряви. Вже минула година або дві, а дуба Летичівського не було видно. Серце хлоп’яти забилося спійманою у клітку пташкою. В його вухах виразно почувся гул. Хлопчина пригорнувся до тоненької берізки. Він побачив як сіра маса, стираючи під собою все живе, рухається на нього. Вони наближалися стрімкою силою. Вже чітко були видні їхні силуети. Зіниці дитини розширилися від наступаючого жаху. Кілька вершників, що першими вгледіли хлопчину, оточили його. Один, з цих трьох, в відстроченому хутром жупані *, віддав наказ. Інший, підхопивши хлопчиська під руки, кинув його на сідло. Так Гришка опинився в Орді Великої Османської імперії. Кетюда-бей **, залишивши «трофей» на підлеглих, злився з болотною масою.
Хлопчина тремтів, як осиковий листок, гойдаючись на сідлі яничара. Залізна рука лягла на його спину важким каменем. Раптом кінь під сідоками спіткнувся і встав, як укопаний. Вся болотна маса, включаючи другого охоронця, поплила далі. Залізна рука обм’якла і випустила Гришку. Зізковзнувши з коня, хлопчина гепнувся додолу. Залізний погойдувався у сідлі і посміхався у весь рот п’яною усмішкою. Гришка підвів голову і побачив перед собою Настю. Чорні розпущені коси огорнули стрункий стан. Очі магією притягували до себе, зачаровуючи оксамитом та шовком темної ночі. Яничар покірно чекав наказу від ангельського образу. Це тривало недовго. Потім, різко гойднувшись у сідлі, пересилюючи чаклунські ланцюга, він прогарчав: «Шайтан!»
Настя зламала в руках тоненьку гілочку, яничара скорчило, але розриваючи пута залежності, він повторив свої слова. Настя побачила в сфері Стамбул. І зрозуміла, це був він — рідний брат її Івана. Тільки рідна кров в змозі чинити опір її родовій силі. Настя підняла до неба камінь. Той, блиснувши на сонці, стер час, залізний воїн раптом пізнав крони столітнього дуба, згадав все своє дитинство, свою матір, батька, брата Івана, він згадав рідну мову. Гаряча сльоза, викотилась із самого серця та, обпекла губи Андрія.
- Матінко, — простогнав він.
Він все згадав. Згадав, як двадцять років тому на його очах була по-звірячому вбита чужинцями мати, як його відірвали від мертвого, але ще теплого рідного тіла, як везли через море, як вбивали віру і пам’ять. Дугою злетіли Настині брови, вона пом’якшила магічні пута. Андрій почав тверезіти. Він уже не міг згадати рідну мову, але серце його вже було зі своїм краєм, відчувши своє коріння. Залізна рука вп’ялася у гриву коня, зуби стиснулися від болю пам’яті, очі жадібно притягували рідне небо.
Гришка відвів погляд від Насті і побачив навколо себе, Насті, Залізного і навіть його коня тонку прозору сферу, за нею виднілась, болотна масса, що так налякала його. Ця маса рухалася і рухалася і, здавалося, їй немає кінця. Вирішивши, що це просто поганий сон, хлопчина простягнув руку крізь оболонку сфери. Краї маси пройшли через його руку як привід…
-Люди, люди, — посміхнулась Та, що запалює зірки, — вам не зрозуміти, що я зрушила час і перебуваючи в одній точці простору, але в різні проміжки часу, ви ніколи не перетнетеся …
* У яничар командного складу верхній одяг називалася теннуре
13 Міняю карму
Новий, прохолодний ранок зустрів біженців терпким запахом хвої, палого осикового листя, бентежними думками. Тьмяні промені сонця, ледь пробившись крізь густий листяний одяг лісу, потривожили дивовижно-однаковий та неспокійний сон Мотрі та Уляни.
Їм обом наснилася зіткана з місячного сяйва хмарина, що несла їх до середини річки і опускала у воду на самісіньке дно до вовчого каменя. Там їх чекала Настя. Дівчина поглядом веліла жінкам слідувати за нею через підземелля аж поки не опинились у таємничій келії з гранітною підлогою та вибитим на ній знаком. Настя розташувала всіх по краях знака. Матрона підняла очі — навпроти неї на четвертому краю знака стояв Гришка. Чернечого виду силует в центрі келії промовляв слова незнайомого обряду. Це була скоріше тінь, ніж людина. Келію залило смарагдове сяйво. Краплі води, що просочились крізь стіни, луною відгукувалися по підземеллю. Останнім увійшов Залізний чоловік. Він опустився на коліна перед джерелом сяйва.
Крапля холодної води впала Уляні на лоба. Вона інтуїтивно струсила головою, чим, видно, порушила ритуал і чернець, що стояв до неї обличчям, підняв голову. Накидка його чорного плаща сповзла. В Уляни похолола душа — на неї дивився зовсім молодий, але дуже блідий Степан.
14 Згарище
Їх підганяв їдкий дим попелища, що раніше мало назву Летичів. Щасливчики, що вижили, несли страшну звістку до Козачківських курганів про стерті одним днем людські долі, про пекельну муку, з якою прийняли смерть кілька десятків відчайдух, що залишились вберегти місто від турецької нечисті. Перед очима стояло кільце змії, прапори з тамгою*, що чекали сигналу до бою, насміхаючись з деревяних частоколів містечка. Під звуки сурми небо чорним рядном впало на бідолашну землю. Смерть вправно працювала косою, залишаючи жах у мертвих очах. Біда заповзла в місто, шукаючи поживи, натомість зустріла холодний погляд презирства. Помста була страшною. Вогонь діставав піднебесної, лякаючи на багато верст обездолену округу.
Турки пішли на захід, знищуючи непокірні деревяні споруди, залишаючи жах пролитої крові. Стони, плач, божевілля чулося по всьому Поділлі.
Люди проклинали смерть, убиваючись, чому ж до них вона не йде. Від сліз розливались стомлені серця. Хто на Христа нарікав в біді, засуджуючи предків, що церкви побудували і дітей навчили молитись**. Хтось все святе проклинав і благав Магомета.
*- Тамга — турецький символ, що схожий на перевернутий тризуб, означає птаху, що падає на жертву
** — це думка слов’ян про Христову віру від прямого джерела (джерело Мікола Гусовський, народився 1480 »
15 Чужий або Спокусила дівка парубка
Пройшло чимало часу, як Андрій пристав до біженців. Молодий, чорнявий, спритний зразу припав до серця дівчатам, біда, що не балакучий. Виживати в лісовій хащі трьом сотням людей було важко. Тому сильний парубок був потрібною людиною і про його минуле ніхто не допитувався. Уляна з Мотрею приглядались до чужака, згадуючи дивний сон. Ось і Настя на очі попалася. Нехай тепер розповість, що ж за диво таке, що і дитя Грішка, там був? Настя поглянула на них віддаленим поглядом і сказала:
- Мати завжди дитя відчуває. Тому він і привидівся, душа материнська — вона далеко бачить!
- Ну а Степан мій, що він обом приснився? Адже піввіку пройшло! — додала з надією Ульяна.
- І Ви, тітка Уляна не вигадуйте, і ти, мати, не про те думаєш — головне син цілий! А тепер про нас думати потрібно. Біда на рідну землю прийшла. Місто вороги спалили. Дим від хзгарища у болото наше несе. Три сотні людей галявину витоптали. Ледь висунешся — біду на всіх накличеш. Хлоп’ят за ягодами посилаєш кожного разу, як на смертушку. І скільки ж це тягнутися буде? Нашого життя не вистачить! Ой, не вистачить! Пани скубуться — а в мужиків чуприна тріскотить.
Якщо хтось думає, що жінок легко переконати проти їх волі, то він глибоко помиляється. Відмовки Насті лише підсилили інтерес бувалих подруг. Тепер вони весь час були разом і при кожному зручному випадку говорили про дивний сон.
Пішли баби по гриби, хлоп’ята рибу вудити, а мужики на звіра. Наші змовниці, дотримуючись одна одної, брели повз лісове озерце. Зирк, на галявині Андрій капкани ставить. Ну, вже у нього спробують хоч щось довідатися. Хоч в очі поглянуть і то здогадаються — було, чи не було. Але Уляні з Мотрею не судилося утамувати цікавість, зате побачили таке… Легкою ходою, що погойдується, йшла до Андрія синьоока Марина. Посміхаючись, вона намотувала кінець русої коси на зап’ясті руки. Жінки завмерли. Їх чуття відразу підказало — дівка спокушатиме парубка. Жінок розібрав інтерес і вони присіли за густим чагарником.
Андрій, як завжди похмурий, лише краєм ока глянув на білявку. Але цього було достатньо, щоб краса вразила серце. Марина зробила плавний рух стегнами, торкнувшись рукою ноги, що чітко виділилася в м’яких складках полотняної спідниці. Матрона з Уляною переглянулися між собою кмітливою догадкою. Як тиха кішечка, підійшла дівчина, до вже збентеженого парубка. Наївно поглянувши в очі, вона торкнулася своїми м’якими пальчиками до лози Андрієвого силка і повільно провела по шматочку довгої лози. Цей дотик і цей бездонний погляд повністю підкорили бувалого воїна. Марина попросила показати, як робити сильце. Їх руки перепліталися, торкаючись гарячими хвилями молодої любові. Дихання і биття сердець вже знайшло одну ритмічну мелодію, один такт. Дівочі чари подоляночки зробили залізне серце слабким і м’яким. Марина зрозуміла, що перший рішучий крок потрібно робити їй.
Свіжий осінній вітер грав хвилями. Вода для купання була не дуже придатною. Скинувши одяг, в одній спідній сорочці, дівчина входила в озеро. Полотняна забава, повільно піднімаючись, оголювала всю красуню. Знаходячись по пояс у воді, білявка спокусливо кинула одежинку на берег... Андрій остовпів — з озерної купелі виходила неземна краса. Розпущене волосся ледве прикривало дівочий стан, настирливо прилипаючи до мокрої шкіри. Пружні, бездоганні груди, без сорому засліплювали парубка своєю красою. Гнучкі лінії божественної русалки чарували тонкою осиною талією, м’якими округлими стегнами, що манили і оп’яняли. Андрій зробив крок назустріч. Дівчина кинулася в його обійми.
-Зігрій мене, — почули жінки і далі відвернулися, що б не підглядати за чужим щастям.
16 Реінкарнація любові
Несподівано побачена любовна сцена знову стривожила пам’ять Уляни. Півстоліття пройшло, як пропав Степан. Але лише тепер жінка відчула душею, що те, що вона вважала сном було дійсністю. Нехай Настя приховує таємницю, малий Грішка нічого не пам’ятає, а Андрій просто відмовчується — жіноче серце уміє бачити і відчувати, а, тим більше, серце вічної діви. За секунду перед очима промайнуло все життя. З молодих років чекати, сподіватися і жити лише снами, де вони обидва молоді і щасливі. Її вже давно не радує сонце, все живе довкола здається нереальним і чужим. Баби ненавидять за красу, відьмою прозвали. Вічно молода, вічно стара, вічно самотня, вічно закохана. Рішення дозріло миттєво. Мотря, що намагалася обговорити пікантну історію, зрозумівши їх марність, замовкла. Так тихо вони підійшли до зимовища. Побачивши Настю, Мотря лише кивнула у бік подруги і пішла до своєї землянки. Уляна підняла очі на Настю і дівчина прочитала в них біль і благання вже мертвої людини. Це потрібно було зробити зараз. Жінки попрямували до річки. Настя зігріла камінь своїм диханням. Прозора сфера, обкутавши їх, підвелася над густою травою і повільно поплила до заповітного місця вовчого каменя. Гранітна ущелина із знаком Сваті приймала гостей. Відчуття внутрішнього світла, легкості, невагомості всього тіла, а в теж час безконечної любові охопило Уляну повністю. На очах мінявся відтінок шкіри. Вона світилася, як у напівпрозорої німфи набуваючи ніжного відтінку. Каскад волосся живим водопадом спадав по контурам ідеального тіла. Її чистому і божественному погляду, наповненому надією, знов відкрилася свята святих древнього знаку Сваті і зап’ятий у чорний плащ, силует людини. Чоловік підвів голову, накидка повільно сповзла на плечі і молодий, але смертельно блідий, Степан поглянув на неї з глибини минулого.
Для них і лише для них Та, що запалює зірки стерла час. Лише ради їх вірності один одному поверталася молодість. Їх душі зливалися, стаючи одним цілим. Навіки. Ріка відпускала Степана – охоронця Родового знаку, Земля вже не тримала Уляну . Вічність зустрічала нову пару.
17 Запоріжжя
-Скільки терпіти цей сором будемо? Зграя злодюг і розбійників сколотили те царство погане? Схаменіться, християнські серця! Проникніться Духом, ідіть на турка, що з жиру скаженіє. То він воює, то миру просить! По шматочках від нас відриває! Хай панство дрімає. Все християнство нехай не вірить в ті порожні обіцянки і клятви брехливі, яким кінця немає. Як тільки поганець братається з нами – платимо кров’ю та ланцюгами. Дорогою ж ціною ми платимо за ту краплю спокою? А ви, москалі, хоча ваша столиця там, де небесна ведмедиця, та багниста місцина, лютими морозами дороги засніжило, ставайте з нами до гурту ! Нас свята справа чекає! Ми, що є сили, ударимо разом. Хай тікає в дикі поганські землі і забере своє право тирана. Нас яничарами лише страхає. Та ж яничари – то кров наша бідна! Силу йому дає кров християнська, щоб злочини чинити! Вітер нам лише запах згарищ несе! Сусіди на допомогу кличуть! Брати, вставайте на святу битву. Змію підколодну в море скиньмо. Сурміте, бийте в дзвони! Хай ворогові не спиться! Хай впаде турецька столиця! Не пошкодуємо ради землі руської ні життя, ні крові!
Серця мужніх воїнів, що слухали ту полум’яну мову, клятвено вторили отаманові. Звістка рознеслася по окрузі. Богобоязливі мужі впали перед святим чудотворцем Христовим Миколою на коліна і, помолившись богові, пригадавши славу і хоробрість Антіоха і могутнього гетьмана царя Олександра Македонського, не жаліючи себе проти сили ворожої стали. Та збудеться пророче Ісаї, сина Амосова*, що говорив: «За примноження злості людей і багаточисельну неправду проллється кров їх, як вода сильна, хоробрі і сміливі від мечів впадуть, один ратник праведний пожене неправедних 100, а від 100 побіжить тисяча, і плоть їх буде на поживу звірам і птицям, а кістки їх на огляд всьому живому».
День вставав кривавий ради слави землі рідної. Вершники були готові до бою. Легко рушили з місця. По росі задзвеніли стремена. Зблідли в блакитному піднебінні ранішні зірки. Лише день ясний почав випливати із-за моря. Козаки підійшли попід самий край ворожого стану, з нетерпінням чекаючи сигналу, що б кинутися на ворога. Турки, як завжди, послали наперед себе чати. Русичі обережно рухалися їм назустріч, уважно стежачи за тим, що ж задумав ворог. Ворожі прапорці сигналили в тон сумним турецьким сурмам. Раптом із-за могил прорвалося хижа нечисть під звуки нової громовесної бойової мелодії. Блискавично кинувшись в бій бусурмани в гієні шукали жертви для своїх клинків. Але козаки тут же пригощали ворога стрілами. З обох боків в густу траву покотилося смертельно поранене життя. Поле заповнив дикий крик. Ехом розносилися відчайдушні благання турків до аллаха. Русичі стрімко тіснили відступаючих хвалених головорізів, розчищаючи дорогу козацькими клинками. Ті, повністю розгубившись, відкрили свій тил. Летять тютбани разом з головами, хто вижив - кидався у воду де попало, не питаючи броду. Раптом несподіване «Алла» до самого піднебіння криком розірвало простори. Із-за могил з’явилися нові свіжі сили бусурман. Козацькі руки вже втомились різати, але мужні серця не здригнулись, зустрічаючи грізного повелителя темряви. Полетіли хмари стріл, змішуючи із степовим пилом людські душі. Фортуна служила обом сторонам однаково, рівно відважуючи число життів. Турок отримавши перевагу в силі, почав тиснути на козачі ряди. Сміливих і сильних знайшла на цьому полі бою зрадницька доля. Нещасним став кінець і гіркою слава. Честь і доблесть стали на захист матері-вітчизни. З останніх сил трималися козаки. Піднебесна промацувала землю очима ворона.
Настя дивилась у сферу… Іван, чорний від ворожої крові, ламав залізну яничарську завісу. У цьому бою один був проти десяти. Схрестилися клинки. Ось вже відносять чорні ангели турецькі душі. Раптом занеслась над головою Івана рука смерті. Все сталося блискавично. Маленька пташка, що невідомо звідки взялася, черкнула крилом по обличчю яничара… клинок дав осічку. Удар у відповідь не забарився. Яскраво-червоний струмінь вирвався з тіла. Туман лягав на обмиті кров’ю трави. Іван підніс до серця поранену пташину.
18 Так буде
Іван схилився над крихітним тілом маленької пташки, торкаючись пір’їнок, що злиплися від крові. Новий світанок чаклував над туманом. Сонце схрестило свої спиці, володарюючи над спіраллю часу. Назустріч Івану з березового гаю виходила Настя. Два зустрічні вітри злилися в одному поцілунку.
Нічний туман, залитий холодним місячним сяйвом, розтанув у тому поцілунку та зняв важку втому минулого дня. Ніжна насолода торкнулась кінчиків вік та тихо сповзала, проникаючи крізь усе тіло трепетними голочками. Серце відчуло той шовковий дотик і стало за мить неймовірно великим, огорнувши в собі взаємне кохання. Все завертілось, ніби у танку невгамовних метеликів, лоскотом розбудивши сонячне сплетіння. Руки, плечі, відданість гнучкого стану, дихання в унісон… благання не зупинятись… хвилі божественного торкання по шкірі… очі, губи … згорання…
Піднебесна та земля освячували новий союз. Іван підхопив дівчину на руки і закрутив в неземному танці любові. Це був їх день і їх ніч. Та, що запалює зірки опустила до ложа земної любові три іскри небесної сили. Знак Сваті креслив доленосні круги цієї пари, пари, що дасть початок нескінченності роду хранителів родових коренів. Святославові, Любомиру та Володимиру відкриється таємниця Подільської землі, що оберігає величні скарби свого народу.
Різдвяний вечір кидав мерехтливі тіні на стіни затишної хатини козачки Ольги. Я слухала її неквапливу мову про дивовижну легенду, почуту в далекій юності. Із старої картини проїжджого художника на мене дивилася чорнява молода Ольга. Легка посмішка напіврозкритих губ, трохи дитячі, замріяні очі… У двері постукали. На порозі стояли три кремезні парубки. Сніг припорошив їх силуети і зоряний купон блищав на мужніх плечах.
Україна, 2012