Циган
-Циганку! А ну віддай рукавицю! Куди поніс? -
Кумедний песик оглянувся, розумно подивився з-рід кудлатих брів, і осторожно поклав на землю щойно ним же вкрадену рукавицю. Він появився в нас на будові десь два тижні тому чорношерстий, кудлатий з довгими опущеними вухами. На голові - чи то вистрижена, чи то від природи, пухнаста гривка, косматі брови і невеличка борідка. На животі і на носі шерсть в нього коричнева і пухнастий, чуть обрубаний хвіст, яким він завжди крутив, мов веретеном. Він забіг на будову весь в грязюці, змучений, голодний, впав на замусолену одежину і заснув. Думали - зблудив песик, завтра проснеться, та й побіжить собі. Накидали їсти, та він навіть не доторкнувся. На другий день приїхали на обру, а собака - як лежав, так і лежить! Положив голову на лапи, і лише в розумних очах стільки туги, що аж жаль бере. Що не просили, що не приносили - не хоче і все! Підбіжить до тебе, дивиться, а їсти не бере. Я взяв його на руки і почав гладити.
- Циганку! Чого ж ти нічого не їж? Загубився, бідолаха? Сумуєш? Так і ми всі сумуємо, бо й самі погубилися! Ми так далеко від дому, і нам, так як і тобі, гірко на душі. Але треба їсти, треба жити! Чуєш, Циган? Йди їсти! -
І диво - чи то за ласкою заскучив собака, чи справді зрозумів значення сказаних йому слів, але підійшов до миски і слухнянно почав їсти. Що день -то веселішим ставав песик, що день - то все більше і більше почали ми звикати до нього. Він зустрічав нас зранку, і проводжав увечері, а вдень не було права його радощам. Підбігав до кожного, виляв кумедним хвостиком, і так і норовив щось поцупити, за що і прозвали його - Циган!
Десь за два тижні приїхав патрон. Ми, якраз, кругом будови, попри мур висаджували туї. Машина вигрузила деревця на вїзді і їх треба було носити. Коріння, разом з плодючею землею, закутані у мішковиння - і деревця були важкуваті. Брали по одній в руку і так носили. А Циган так хотів допомогти! Він підбігав то з одного боку, то з другого, легенько чіплявся зубами за мішковину і помогав нести.
Патрон стояв обкружений прорабом, керуючим,і ще кількома підрядчиками, які все збігалися коли він приїжджав. Всі оживлено толкували йому про зроблені роботи,креслили словесні плани подальших робіт, а патрон не зводив очей з чудернацького собаки, а потім раптом сказав:
- Який гарний пес! -
Нараз всі ображено замовкли. Помовчали хвилинку, а потім, один наперед другого, почали вихваляти песика. А Циган - немов почув, він вже не просто помогав носити дерева, а мало сам їх не носив! Помогав одному,бігом вертався назад, щоб допомогти другому.
А через тиждень сумна звістка потрясла будову - патрон приїхав по Цигана! Напевне розказав вдома про песика, і діти попросили привезти його. В обід на обру приїхав джип патрона і шофер сказав, щоб ми погрузили собаку. Цигана проводжала вся будова - всі йшли до машини і кожен хотів наостаток погладити песика. А Циганко примирливо вмостився в багажнику, положив голову на лапки і так жалібно подивився на всіх! Шофер побачив, що хвилина прощання затягнулася, хлопнув дверкою багажника.
- Як звати собаку? - запитав.
- Циган! -
- Циган? - засміявся, сів в машину і поїхав.
До бараку повертались мовчки. Якась нероздільна туга нараз заволоділа всіма.
- Який безсовісний! Єдину відраду і ту забрав! -
- Хлопці! А може не сумувати, а радіти треба? Хоч одному з нас вже не треба думати про хліб насущний! Хоч один вибився в люди! -
Засміялися, але сиротлива собача буда знову викликала гамму відчуттів.
Леса де Палмейра, Португалія, Осінь 2002р.
