09.12.2012 20:09

-

954

2 | 2

 © Оля Стасюк

Весняний ранок

(1 речення, 555 слів)

Розперезалася волога і неймовірно красива смуга насиченого багрянцю у ледь захмареному небі, пролилася чистою сургучево-ранковою свіжістю, перебігла з одного краю до іншого, швидко запалила темно-сірий, де-не-де поцяцькований розписаними, ще не квітучими королевами-вишнями, горизонт, м’яко, як маленька кішечка, ніжно, наче травнева ластівка, трепетно, як красна дівчина на Великдень, пролинула над тихим сплячим селом, де малесенькі, зовсім крихітні, ледь помітні на фоні барвистих перетинів хмарки духмяного сиво-сизого диму раптово забарвили її у сріблисто-блакитні переграви, як вікна у день морозний, і стрімко, з розгону, кинулася у глибінь бірюзово-синьою річки, затемненої сумними довгокосими таємничими вербами із тьмяними пасмами вузлуватого коріння, майстерно пофарбувала золочену ще низьким і неяскравим сонцем тиху гладінь у дивні, незрозумілі, розлиті, розсіяні світлі весняні барви і застигла, наче чарівне, туманне, густе марево березнево-квітневої райдуги прилетіло купатися у чорних холодних хвилях спокійного прадіда-Славутича, щоби, розгубивши фальшиві блискітки-фейєрверки, приготуватися до світлого, як день Божий, теплого, як материнський свіжий  хліб з печі, щирого, як найсправжнісіньке золото, сонячного народження отого всесильного, всесвітнього, пануючого диску життя на рідній землі, щоб, востаннє глянувши на свої старечі зимові шати,  промити чистою джерельною водою давні старечі прожилки морозної трухи, що білосніжна князівна-зима ще зовсім недавно у вузькі щілини між натягнутими, посинілими  від холоду  жилами позасипала, і несподівано воскреснути вологим, тендітним, як панночка, тонесеньким блиском проліска у тихому березовому гаю, де роса сріблистими перегравами запалює сіру однотонну землю, де темні хрестоподібні стовбури перетинаються і утворюють непролазну хащу з вузькими багаторічними звіриними ходами-тропами, у добре промерзлому густому весняному лісі, який навис над високими берегами стрімкої річки лихою, мертвою фата-морганою з вузлуватими довгими пальцями на покручених сухих долонях дуплистих стовбурів, з старим, посіченим вітрами голубо-сизим лишайником, що мляво стелиться по гілках чи повзе догори на стовбурах, та торішнім прілим листям, з якого, протинаючи холодний ще не віджилий ґрунт, витинаються тонесенькі, зламані холодом смарагдові промінчики перших травинок, розсипані між поламаними березовими, осиковими та сосновими гілками, розхристаними, дико розідраними  сухим північним вітром; між прілими коричневими хвоїнками з кислуватим запахом, приземлистими залишками торішнього сивого моху з темними мілкими колосками, щоб, знову, як і кожного року, завівши годинник нового сліпучого життя,  встигнути до теплого, сургучевого, яскравого приходу пахучого марева весни, яка зовсім скоро прорве сухі кристали забуття, проб’є гранітні брили невідомості, вирветься із темних підвалин холоду, сирого мороку, де лише смутні робітники-гноми у зеленастих каптурах проводять весь свій час за клопітким добуванням смарагдів, схожих на маленькі котячі очі, сапфірів, які нагадують чисту морську глибочінь холодного росяного ранку, та рубінів, що, коли звільняються від коричневої сипучої землі, віддалено схожі на сонячні чи квіткові промені невмирущої живої краси і ніколи її не замінюють; і, хоч буде розхристана, змучена, зранена чорним воронячих холодом лютого, нізащо не втратить своєї золотої променистої надії, віри у прекрасне життя, якими щедро наділяє кожного, хто відкриває їй своє палаюче стомлене серце, застигне неймовірно рідним, теплим, дивним витвором природи,  щоб, розтуливши ніжні білі долоні назустріч сліпучому сонцю, дати вічний поштовх щирим весняним почуттям, які німфами-вітрами вирвуться разом з нею із чорних туманних надр землі, з давнього сирого спокою, із вологих вуст знавіснілих сталактитів та сталагмітів, і охоплять всю планету, прорвуть липкі, бридкі тенета байдужості, що, розсердившись на незвичайну красу та вірність теплу, холодна і люта зима давно, ще з минулої осені, на них заготувала, і розквітнуть – променисто, невимушено, приємною свіжістю ранкової тиші, ранкового безмежжя світла у кожній стомленій душі, як воскресають вічні, невмирущі паростки найкращого на всій величезній планеті Землі відчуття, що дозволяє жити, починати все знову – кохання.