Убога казка
Була собі в одній країні Людина. Така як усі, не гiрша і не краща. Щодня ходила вона по землi i з вдячнiстю дивилась на величне Небо, на якому спочивав Бог. Нічого не просила людина у Бога, лише слова хвали та вдячностi лилися променями з очей, що вдивлялися у безмежне.
Та ось одного разу почула людина, що багато людей у своїх молитвах просять Бога покращити їх життя. Хтось у молитвах оспівує Бога i просить виконати їх бажання, а хтось просто просить. І задумалася людина, -"чому ж я нiчого не прошу у Творця? Адже це так просто... А менi це й на думку не спадало..."
Отож упала людина навколiшки i спрямувала птаство своїх слiв до могутнього, древнього Неба, на якому спочивав Бог, i застелила мереживом вуст своїх вологi хмари. Почув це вiчний Бог i промовив до людини :
- Що сталося, дитино моя, що примусило твоє серце спалахнути незвiданим донинi вогнем ? Якi сонця згасли у твоїй утробi, що твоя душа тепер плавиться ? Нащо тобi той великий клопiт бажань?
- Великий Володарю, добрий, чистий i прекрасний. Жив я пiд крилом Твого Неба та й не знав про всю велич Твого світу. Та кажуть люди, даєш ти всяке благо,чого лише душа забажає. Прошу Тебе, Господи, дай i менi дарунок своєї милостi.
- Хiба душа Твоя нещасна, - начебто здивувався Бог, - Чого ти не маєш ? Чи є краї, яких я не знаю, чи голоси, яких я не чую
- Боже свiтлий, не знала я всієї величi руки Твоєї..., - гнiтила свої слова людина,- будь милостивим, дай менi, недостойному, те чого душа моя шукає пустельними вiтрами.
- Чому називаєш себе недостойним, сину мiй. Чи правду кажеш,коли так говориш ?
- Пробач, Всемилостивий, - заволала людина, - пробач менi, Боже, але молю, задовольни моє прохання.
- Нащо тобi цей клопіт…. . Та,коли так, то проси.
- Дай менi, Боже всього, всього, що й iншi люди мають. - залопотiла людина, - дай усього !
- Май совiсть, дитино моя. А чи не забагато просиш ? Не вистачить руки твоєї, щоб охопити i крихту. Проси чогось одного.
Тож чого саме ти хочеш ? Або те, або інше.
Задумалася людина. Чого ж просити у Бога? Боялася помилитися. Та врештi - решт визначилася.
- Дай менi, Всевладний, слави. Хай усi, i малi i великi далекi й близькi вклоняються менi i ходять пiд кроною моєї слави.
Дав Бог людинi славу й успіх. Хто де не був, усі як один уклонялися величi та пишнотi людини. З усiх усюд лилися величальнi пiснi та віншування. Але мабуть, не так гріє вогонь,розпалений у палацi i принесений у дім. Тісно було людинi в амулетах та оберегах пустих. І закричала вона:
- Гей, Найвеличнiший i Найлiпший! ...Дай менi, Боже високий, багатства. Багато, багато грошей, коштовностей, золота та срiбла, смарагдiв, рубiнiв та дiамантiв. Щоб переливалися у сяйвi сонця.... Твого, найдобрiший, сонця.
Дав Бог людинi багатство. Незлічені коштовностi мерехтiли, грали у промiннi сонця. Божого сонця. Їх веселкове сяйво начебто змагалося із самим Небом, на якому спочивав Бог. Дні й ночi милувалася людина багаттям свого багатства.
Та раптом сталася біда. Ніколи до цього не знала людина розпачу виснаженого ложа. Та з пiзнанням бажань її, певно,
пробудила свої бажання бiлоока млява стара Хвороба. І зайнялося тiло людини в гострих лезах болю, i не було вже спокою людинi анi хвилини. Корчилася душа, пiдвискуючи скорботнiй плотi й не було жодного промiнчика у Небi, на якому спочивав Бог.
Знову повалилася людина навколiшки i стала благати Бога:
- Боже Всесильний, зглянься, змилуйся на мене, пропащого, допоможи. Не хочу я нi перлiв, нi смарагдiв, не тiшать мене нi килими, нi парча, бо не хочуть вони вiдвести вiд мого чола тягар. Не стають персні та намиста нi мурами, нi щитами, а нi колісницями. Забери вiд мене, Наймилiший Пане, важкi коралi та камеї і дай менi, прошу Тебе, здоров`я мiцного, щоб не страждала душа моя в болотi глевкої недуги.
Виконав i це прохання Бог. І стала людина здоровою та могутньою,мов стиглий колос. Як схiд сонця сяяла щаслива усмiшка у барвистiй душі. Радісно працювала людина на нивах своїх. I пiт її ставав солодким вiд радощiв щасливої працi. Кожен день був днем творiння власного успiху й добробуту.
Та не лише у людини прокинулися руки. Налетіли чорною зграєю заздрощiв злi розбiйники, чи то непоступливi, чи то нескоренi, i не лишилося у людини нічого. Заплакала гiрко людина. Засліплювала, рiзала очi розпачлива темрява зпустошеного крову.
Вибухнула людина вогнем та слiзьми, мов грiм та блискавка розколов її крик Небо на якому спочивав Бог:
- Господи всесильний, хiба ти не бачив, яка бiда мене сповила ? Чи не чув ти, як мов гармати душили мiй край копита чужих скакунiв? Заступися, ти мусиш, Боже! Я - Твiй син ! Я твоє дитя, хочеш ти цього, чи нi! Допоможи, Ти мусиш допомогти ! Знаю я, що в далекому краї є Безмежний Простiр слави та багатства, здоров’я i краси. Дай менi таку силу i зброю, щоб збороти далекi зорi, полонити чужi казки, захопити чуже щастя, - захопилася, мов полум`ям, стрiмкими своїми клопотами людина. - Забери вiд мене Совiсть, бо вплітає вона менi квiти у м’язи i дай менi завiрюху та мороз, щоб вишили на моїх очах бiлi мережива пустоти,щоб жоден всесвiт не влився в душу мені. Дай менi силу i зброю, щоб перемагати.
- А хiба ти не знаєш, як перемагати, - пролунало у вiдповiдь,- Ти хочеш, щоб я забрав у тебе совiсть ? А хiба це можливо?
- Не хочу совiстi, - закричала людина, - не хочу нiчого! Хочу iншого Бога! Iншого Бога хочу!
Так i лунали метушливi барви пiд Небом, на якому спочивав Бог, рiжучи вуха архангелам та херувимам...
...А Бог попросив сам у себе, щоб людина стала смiливою i вiльною.
