Балада про сяйво
В степах iз оксамиту,
Смарагдiв i атласiв
Помiж двома рiчками
Пречистої води
Розкрив свої простори
Щедрот, добра i ласки
Край зi звичайним людом
Таким, як кожен з нас.
Народ у тiй країнi
Життя лив, мов у землю
I виростала парость
I досягала зiр
I зорi серед неба
Натхненністю пашiли,
Своїми пелюстками
Освiтлювали нiч.
Та раптом чорна звiстка
Затьмарила промiння
I мiсяця i сонця
I впевнених очей
Цар злiсний i жорстокий
Повзе, мов чорна хмара ,
Щоб людство пiдкорити,
Здолати цiлий свiт.
Край неба захопивши,
Неначе простирадло,
Вiн сунеться на землю,
Гнiтить, тривожить дух.
На сполох б`ють у дзвони,
Народ збирають разом
На бiй, на люту битву,
Щоб вiдстояти свiт.
Збираються в дорогу
I пiшi i кiннота,
Прощаються з народом,
Обiтницю дають,
Що сонячне промiння
Загарбане й закуте
Звiльнивши, мир повернуть
Для любих їм людей.
Бо в тому краї сонце
Вважалося священним
Без нього не розквiтне
Душа, не оживе.
I обiцяє людству
Князь-воїн мирну долю,
Що сонце усмiхнеться
Рiднiй землi не раз.
Плачуть жiнки i дiти,
Зiтхають, виряджають
Своїх мужiв, благають
Очима - "Будь живий"
Сто днiв триває битва
I сто ночей невпинно
Кров ллється i чорнiють
Зажуренi степи
I рiки повнi болю
Хвилюються, всихають-
Не хочеться їм дати
Для ворога води.
I ось останнi сили
Зiбравши, богатир-князь,
Пронизуючи натовп,
Пробився до царя,
До деспота-тирана,
I меч над ним заносить,
Щоб визволити волю
Розрубує з плеча.
I сонечко веселе,
Хоч спрагле i нужденне,
З кишенi покотилось,
Злетiло догори.
Вiд нiжного промiння
Пощез i лютий ворог,
Лишилися на полi
Лиш князь i кiлька душ.
Пораненi, побитi
Та гордi i щасливi
Вертаються додому,
Щоб радувати люд.
Та звiстку ту донесши
Вiд ран князь помирає
З усмiшкою на серцi
I щастям у душi.
Вiн бачить рiдну землю
Спокiйну i щасливу
Де радiсть наче повiнь
Наповнює серця.
Вдячний народ будує
Йому могилу-стеллу
I в каменi навiки
Шанують князiв дiм.
Йому приносять квiти,
Вважають, що на щастя
Хоч постояти поруч,
Молитву пiднести.
А князь з темницi-стелли
Зорить навкруг i гiрко
Йому, що свiтле сонце
Затьмарене людьми.
Вiн бачить затвердiлi
Серця i душi й очi,
Що хочуть своє свiтло
Над сонцем понести.
Це не за них пролита
Кров князя i так прикро,
Що ручаями сльози
По каменю бiжать
То плаче серце князя,
Бо сяйва зiр i сонця
Не бачить, все затьмарив
Брехнi цiлункiв бруд.
Усе, що було милим,
Святим, все те, чим жив вiн
Спаплюжене в букетах
Кладуть йому до нiг.
...В степах з шовкiв майстерних
В несправжньому промiннi
Загублений i скутий
Мов пляма дивний край...
...Край зi звичайним людом,
Таким, як кожен з нас.
