Вранішні рефлексії
Важка тягучо-карамельна аура приміщення - нестерпна... Вона "солодка", кажуть поза очі, але від неї нудить...Особливо сьогодні... Вертить від утоми емоційної в голові... Чи то від висмоктування життєвих сил на користь "блага держави"...Наче викручує руки невидимий вітруган, в кістках тріскотить напругою вранішніх істеричних сплесків пришелепкуватих "міністринь"...
Хоча насправді тепло - гріють батареї...Комфортно, кажуть поза очі...
Навіть власний фізичний біль відступає десь за стіну уявного туману, яким відгороджуюсь іноді, щоби хоч якось захистити его у цьому вимушеному "керуючо-контролюючому бутті ...Тільки б не задиркувались сьогодні зі мною... Ніхто! Готова вибухнути невмотивованою агресією...
Поволі заспокоююсь...Зелений чай гладить із середини ніжною стрічкою терпкої солодкавості... Моєю - рідною, не запозиченою у цього скаженого будинку і чужих по духу людей...
Потребую самозаглиблення! Вже, як повітря! Чому стільки днів поспіль поміж безкінечні екселівські сувої звітів не знаходжу навіть часу поринути у "міжряддя слів", складання їх у рими, есеї, вітання...Те, що вирівнює збентежену душу?!
Думками відсторонюсь на зелені покошені трави, покриті ранньочервневою росою...Сонце сліпить очі... Повітря солодке, аж липке від бжолиного нектару...Від цієї солодкавості ніколи не нудить...Вона справжня!!! Запахи манять вглиб літньої розкоші рідної землі...
Відсторонюватись вдається...
Запалюю аромалампу з розмариновим маслом - усіх це дратує. Бачу. Але байдуже... Егоїстично: мені усе байдуже...Розбавляю терпкістю гнилу солодкавість...Я відсторонююсь від ворожих, холодних мені насправді, людей, з якими приходиться кожного дня проживати бідьше 10 -ти годин...
У цьому божевільному "міністерському" будинку ніколи повітря не пахло і не може пахнути солодким нектарем...
Поволі вчитуюсь у постанову державної ваги...
Непричесані рефлексії крадькома висмоктали з мене непотрібну, і невластиву мені вранці втому і дике роздратування...
Я - знову Я...І люди довкола навіть потепліли...
15.01.2013 16:54