Ізольда - Трістан - Ізольда

Я сидів у буйному зіллі під її вікнами. Давно некошену траву упереміж із кропивою огортала густа тінь віковічних дерев – їхня зелень удень заступала сонце, а вночі просочувала крізь дрібне сито зеленого шумовиння, вогкуватого від першої роси, тьмяне світло лойових свічок, і неясні тіні, відбиті у цьому полиску, як темні примари сновигали до ранку.

Всі хотіли побачити майбутню королеву Корнуельса: малі пажі і старі високоповажні діви, пихаті шляхтянки й неродовиті королівські швачки, уроджені панни й прості посудомийки з палацової кухні, вінценосні кузини й сестри короля та їхні вірні лицарі. Куди б не йшла Ізольда, де б не зупинялася на хвильку, скрізь відразу утворювалося світське коло, центром якого неодмінно ставала вона – відповідала на питання, сама питала й дивувалася, перепитувала, всміхалася й ніяковіла. І тільки я один не смів наблизитися до неї. Сторожко, як злодій чи вивідувач, що повсякчас страхається бути викритим, скрадався я за нею, вичікуючи нагоди залишитися сам-на-сам, але марно: палац враз став велелюдним і шумливим – справжнім збіговиськом світської знаті, для якої двері королівського дому завжди мали бути відкритими.

Час весілля, призначений на вересневий лагідний день (наш вчений Мерлін натякнув королеві Марку, що саме цей день має сприяти укладенню успішного союзу), невмолимо зближався. Я лежав і дивився перед себе – просто в нікуди, хоча, може, далекий блиск зірок увібрав мій зір. Ніч видалася місячною, світлою, і далеко за мурами палацу хтось завів пісню, хрипкувато й п’яно оповідаючи світові й мені, як його належній частці, про мої ж таки звитяжні подвиги (звідки було знати цьому упитому сіромі, як воно там було насправді? хоча чиясь фантазійна уява цілком точно окреслювала мій тодішній душевний і фізичний стан…). Марно шукаючи сну – забуття – звільнення – і – тимчасового –  перепочинку, раптом цілком реально відчув своє ім’я, вимовлене на одному подихові, ніби шепітливому й сухому сичанні змії. У напівпрочиненому віконці стояла вона… Не тямлячи себе, я за мить подолав ті десять метрів від земної тверді до її віконця, сам вже не знаю і як (чи деревом чи просто поліз стіною як велетенський казковий павук).

Вона пручалася у моїх обіймах і закривала руками мої вуста – голосний мій шепіт миттю став похапливим цілунком на її долоні:

-         Трістане! Маю дещо сказати тобі…

Нарешті я побачив розпухлі від сліз важкі повіки, натертий до червоного ніс, що все ще підшморгував, тамуючи нещодавню зливу почуттів.

-                     Тобі відома, що я тут зовсім сама, чужа усім цим шляхтичам і шляхтянкам, які привітні зо мною тільки у силу мого нинішнього становища…

Її сумна, тиха мова завдавала невимовних мук (а мені здавалося, що моє серце дійшло до краю болю, і вже не залишилося у ньому вільного місця для нових страждань… дурень! тоді я й не знав, не міг і помислити, що прийдуть часи, і оце моє теперішнє скидатиметься на першородний Рай).

-                Ти знаєш, що я тепер не цнотливиця, і настане час, коли й король про це довідається… Ганьба… Вигнання… Вічна неслава… Що ж мені тепер робити, Трістане? Скажи?..

Осяяння, що зійшло на мене у ту хвилину, здавалося таким очевидним, безсумнівним, істинним, що я заговорив рвучко, хапливо, не добираючи слів:

-                Ізольдо! Моя золотокоса! Сам Господь-Вседержитель вказує нам шлях до визволення… Втеча… у лісі… я знаю, у скелях є старий розбійницький прихисток… перебудемо там якийсь час… Марк… він мені наче батько… пройде час і ми повернемося й, припадаючи до його ніг, будемо молити о пробаченні…

Та Ізольда зовсім не слухала мене, не чула моїх слів. Вона знову заплакала, голосно, не криючись, а я впав перед нею на коліна, обіймаючи її ноги, та видно не розрахував сили, бо й вона вже лежала на підлозі. Мої цілунки осушували її сльози, а руки, ніби безсвідомо – самі собою, розплітали стрічки з її кіс і довгий шовковистий шнурок її корсету, розгортали тонке багатошарове скопище спідниць – до солодкого й закритого. Я знову дихав, жив, рухався у такті цієї літньої ночі – у ритмі нашого кохання. Вдихаю - дихаю - живу.

У день її весілля мрячив нудний монотонний дощик (прогноз Мерліна не справдився, і чи від цього, чи на те була яка інша причина, але старий зачинився у вежі і вийти на весільну церемонію не побажав). Павутиння першого золотавого листя тоненькими нитками вплелося у зелень палацового парку. Ми стояли у церкві – Марк та Ізольда, а позаду я та її вірна служниця Бранжьєна, тримаючи вінці над пошлюбленою парою. Вівтарна напівтемрява накладала незриму тінь на спите, зморшкувате Маркове лице, але Ізолюдина постать – чиста й світла – навпаки ніби сама випромінювала золотаве сяйво, і всі ці «довгоносі» й «вухаті» шляхтичі, всі охочі до пліток й перебирання чужої білизні палацові штукарі й паяци, кумасі й світські пані спостерегли це небачене диво й, порозкривавши роти, заціпеніло дивилися на це добровільне заклання.

Я стою, відчуваючи тепло Ізольдиного тіла – так близько – на відстані мого серця. Чітко й виразно бачу майбуття. Знаю, усе буде так, як бажала Ізольда. Підливатиму й підливатиму вино до Маркового келиху, доводячи його до безтямного мугикання й скотського безпам’ятства. І коли він уп’ється врешті остаточно, підведу його напівпритомного й потягну до королівської опочивальні, де на ложі буде його чекати у цілковитій темряві, заздалегідь задувши свічки, незаймана діва… Не Ізольда, а її вірна служниця Бранжьєна. А наступного дня за давнім звичаєм предків головною площею міста пронесуть біле покривало із маленькою бурою цяткою крові.

Київ, 11 лютого 2013 року