Ізольда - Трістан - Ізольда

-           Нагадую! Присяга, що ви її дали, і ваша рука на Біблії не дозволяють вам лжесвідчити тут! Нехай розверзаються ваші вуста лише для слова правди!!! Це зрозуміло?

-           Так, ясний пане!

-           Тож почнемо! Розкажіть святому суду, що бачили ви минулої п’ятниці рано-вранці?

-           Та спершу, як вийшли до садка, то бачили, як гнали корови… а тоді ще Герольдік, отой пришелепкуватий пастушок, розвернувся до нас спиною і надзюрив просто під кущі королівських троянд. А Тереза, королівська поломийка, замість того щоб мити підлоги, як воно належить їй за її службою, лише бризкала мокрим віником – вікно було відчинене і ми все бачили!

-           Що ти брешеш, курво? Коли це я віником мокрим підлоги везькала?

-           Тиииша! Це все останнє – про Герольдіка й Терезку – до протоколу не заносьте…

Єпископ витер спітніле чоло – день видався спекотний, і навіть тут, за товстими мурами міського суду, відчувався підсолений полудневий подув розпеченого середмістя.

-           Ем! Королівські прачки! Не ви – у залі! А ви - ті, що під присягою! Так, ви! Як вас там? Магдо й Віоло!? Послухайте, Магдо й Віоло! Розкажіть нам про те, кого і що ви бачили у стіжках біля пральні!

-           У стіжках біля пральні?

-           Атож!

-           Так, ясний пане! Ми бачили у стіжках, вірніше, у крайньому зліва… Але спершу ми почули!

-           Що ви почули?

-           Сміх… Такий дзвінкий… такий дитинний сміх…

-           І?

-           І тоді, ясний пане, нам стало цікаво, хто ото там так сміється зрання (хоча було ще поночі!)? Може, то кульгавий Якоб, рябий конюх, підбив яку дівку (ну, ви розумієте?), бо ж про нього всі кажуть, що дарма, що кульгавий і рябий, а…

-           А коли ви підійшли ближче, ви переконалися, що то не рудий, чи то пак рябий кульгавий Якоб, а хто?

-           А коли ми підійшли ближче (ми йшли тихо – хотіли налякати й провчити того капосного Якоба, бо ж кажуть, як кого добре налякати за цим ділом…)

-           Це все справи не стосується! Магдо й Віоло! Відповідайте по суті – кого із ким ви застали під стіжком? (про рябого кульгавого конюха теж до протоколу не заносьте!).

-           Так от, ясний пане! Було ще доволі темно, як ми вже й казали – майже поночі…

-           Але все таки достатньо ясно, аби роздивитися? Чи не так, Магдо і Віоло?!

-           Саме так, ясний пане! Саме так! Так ми ж, власне, й підійшли, щоб роздивитися! І все бачили! Вони це так робили! Так гарно!

-           Що робили? І головне, хто?

-           Ясний пане! Нам – дівицям – соромно вимовляти…

-           Ну, припустімо, ми зрозуміли сороміцьку сутність побаченого вами, але ж якщо ви підійшли достатньо близько і все могли розгледіти, дайте відповідь святому суду, кого саме ви бачили у крайньому зліва стіжку біля пральні?

-           Ми бачили…

-           Ну?

-           Ми там побачили…

-           Ну ж бо?

-           Нам здається, що то були Трістан і Ізольда…

Тиша. У набитій людьми залі, яка до цього гугнявила й гуготіла, як велетенський вулик, залягла дзвінка й осяжна тиша – аж до готичних склепінь цієї стародавньої ратуші, до кованих залізом високих дверей. Я бачу як ніжно-білу шкіру Ізольдиного обличчя заливає багряниста барва сорому – до кінчика носа й до коренів її золотавого волосся. Від страшної ганьби, нестями, горя я не знаю, що діяти – чи забігти де світ за очі, чи провалитися крізь землю відразу до пекла, яке вже не виглядає аж таким страшним у порівнянні із цим судилищем (до речі, це друге видається більш реальним – нас оточила сторожа щільним кільцем так, що й миша не проскочить). Я бачу, як мій вірний єдиний вчитель Гувернал блідне смертельною блідістю, як йому важко дихати, але він, хапаючи повітря, як рибина, викинута на суходіл, раптом підводиться і його голос, який вів мене усе моє дитинства, всю мою юність, звучить як правдивий глас Саваофа у вівтарі:

-           Слухайте ви! Ви! Наклепниці! Як вас там? Магдо і Віоло!? А чи не ви десь два тижні тому розказували усім на королівській кухні (хай простить мене Господь за сказане тут в інтересах істини!), усім присутнім там розказували, що коли полоскали білизну, бачили у кущах короля Марка із юною дівою?!!

 Я переводжу здивований погляд на короля Марка, бачу, як уже тепер він багровіє своєю чергою, і його наливає вже не праведна лють, як за мить до того, а щось схоже на переляк заскоченого зненацька мужа. Я дивлюся на короля Марка й не можу повірити, що володіючи Ізольдою, назвавши її законною дружиною, він смів не тільки що помислити, а й мати іншу жінку?!

Гувернал ще довго говорить про злу й недобру справу наклепництва, закликає мирян утримуватися від подібного, жити у мирі й злагоді, покладаючись не на плітки і пересуди, а на власні враження, знання, відчуття.

А я знову бачу своє майбутнє, так ,ніби завіса невідомості враз спала, відкриваючи мені істину прийдешнього. Бачу себе – злиденного вигнанця, якому так і не простили недоведеної, але тим не менш очевидної зради. Відірваним листком кочуся я через моря й доли, кочуся, шукаючи нової долі, хоча й сам не йму віри в інше нове життя… життя без Ізольди.

Київ, 13 лютого 2013 року